ОЛЕСЯ СУДЗИЛОВСЬКА: КОХАННЯ Й СТРАЖДАННЯ ЛІКУВАТИ НЕ ТРЕБА
Олеся Судзиловська має репутацію однієї з найвродливіших сучасних актрис. І в Росії, і в Україні, де вона дедалі частіше знімається, прописавшись у нашому телеефірі. Проте, якби не втрутився випадок, Олеся могла б стати найвродливішою спортсменкою. Вона змалечку завзято займалася художньою гімнастикою і доросла до кандидата в майстри спорту. Але потрапила на кастинг дитячого художнього фільму «Посередник», одержала головну роль у картині про радянських піонерів, які рятують світ від інопланетян.
Утім, хоч і кажуть, що краса — страшна сила, особливо в такому мистецтві, як кінематограф (мовляв, красуні приречені на успіх в акторській професії, їм усі шляхи відкриті і від пропозицій відбою немає), однак не все так просто. Красивим актрисам, як не дивно, складніше добиватися професійного визнання. Режисери найчастіше бачать у них тільки певні типажі, скромно йменуючи їх у сценарії: «симпатична блондинка з блакитними очами», «ефектна брюнетка з високим бюстом», «яскрава шатенка з довгими ногами» тощо, особливо не обтяжуючи подібні ролі драматургією. Олесі Судзиловській пощастило. В її акторській кар'єрі вже були роботи, в яких вона змогла не тільки продемонструвати ефектні зовнішні дані, але й зарекомендувати себе гарною акторкою.
— Пані Олесю, Ви, напевно, були приречені стати артисткою?
— Я не з тих дівчисьок, які в дитинстві мріяли стати актрисами. Я вся була в спорті — з чотирьох років займалася художньою гімнастикою, тому ніколи не наряджалася в мамині сукні і не марила пройтися по килимовій доріжці. Багато в чому на мою долю, на мою появу в акторстві вплинули люди, які оточували мене. Наприклад, бабуся моєї подруги, яка сказала: «Олеся у нас точно артисткою буде». Я, пам'ятаю, заперечувала: «Яка з мене артистка? Я ніколи не брала участі навіть у шкільній самодіяльності». А жінка тоді відрізала: «От повір мені, так воно й буде. Виростеш, станеш актрисою й сама мені зателефонуєш».
У чотирнадцять років я цілком випадково знялася в кіно — був такий трисерійний фільм «Посередник». Але це просто так збіглося: асистент по акторах жила в нашому районі й зайшла саме в нашу школу і саме в наш клас. Пізніше мама чомусь відвела мене до театрального училища на комерційній основі, хоча я ні про що таке навіть не натякала, та й вона сама, як мені здається, не дуже вірила в мої акторські таланти.
— А коли прийшло відчуття, що акторство — це все-таки правильний вибір?
— У Школі-студії МХАТ усе й трапилося. Тривалий час мене сприймали просто як «гарну вішалку». «Стій тут», — казали мені.— «А текст буде?» — цікавилася я.— «Тобі не треба». Поки наш викладач Ігор Золотовицький не запропонував мені ролі. У спектаклі «День народження Смірнової» за п'єсою Петрушевської я мусила грати героїню — закомплексовану тітку з пучком на голові, недоглянуту й нещасну. Пам'ятаю, режисер мені сказав: «Так, два тижні не мити голову. Тобі має бути дуже незручно з'являтися перед людьми». Я від однієї цієї думки жахнулася: Авангард Леонтьєв, керівник нашого курсу, постійно стежив, щоб ми, всі дівчата, були справжніми леді. А це значить — доглянуте волосся, доглянуті руки, завжди на каблуках, спина пряма. Сидіти — колінка до колінки, злегка вбік. Тоді, пригадую, дуже хвилювалася: як же я в такому вигляді — з немитою головою й цілковитою відсутністю косметики — постану перед хлопцями.
— Ще третьокурсницею Ви стали актрисою Театру імені Маяковського. Грали в самого Андрія Гончарова, відразу — у головній ролі. Як Вас прийняли в академічному театрі? Не кусали заслужені й народні? Місцеві прими не влаштовували каверзи молодій вискочці?
— Я була ще студенткою, тому, напевно, у театрі до мене лояльно ставилися. Дідівщини не було, тітки по кутках мішком курним не били, цукровою пудрою одежу не посипали, клей у туфлі не наливали. Я відразу поринула в роботу, а всі інтриги — від байдикування. При Гончарові була здорова атмосфера. Актриса Майя Василівна Полянська (зі старшого покоління) подарувала на Восьме березня свою книжку з хуліганськими віршами, пряники якісь приносила. Мені дуже допомогла її опіка. Скажу без зайвої самокритики — я почала там успішно репетирувати. Спектакль «Як вам полюбиться» Гончаров ставив багато років — за цей час актори встигли одружитися, народити дітей, а головних героїнь він усе не міг знайти. Коли затвердив мене, довелося вивчити всю виставу буквально за десять днів. Звісно, у мене тоді був шок — ще не встигла закінчити інститут, а вже працюю в знаменитому театрі. Проте в той же час і кайф був неймовірний.
Кумедно, але зі сторожкістю мене прийняли зовсім не прими, а чоловіча частина трупи. Причому не метри — що було б не так страшно, а середнє покоління. У театрі була своєрідна елітна тусовка, і от усі вони прийшли в зал і сіли, склавши руки: давай-давай, покажи, на що здатна. Очевидно, я змогла зломити їхнє поблажливе ставлення — незабаром влилася до колективу, ми разом відпочивали, веселилися, ну й репетирували, звичайно, без продиху.
— Ви серйозно ставитеся до професії. Скажіть, а не образливо, коли Ви рвете серце, а глядач сприймає Вас лише як вродливу жінку — от у цьому кадрі вона приваблива, а тут якось не так нафарбована?
— Ні, мені не образливо. Хтось відзначить, що я вродлива, хтось — як я нафарбована, а хтось вигукне: «Боже мій, який образ, яка доля!» У мене був випадок, коли я просто стояла біля дзеркала й намагалася витягти смітинку з ока. Це помітив один режисер, який не зміг стримати емоцій: «Господи, Олесю! Скільки болю у Вас в очах!» Це я до того, що кожен бачить своє.
Для мене завжди було цікаво разом із режисером творити, витягати щось нове, ліпити нові образи... Мені й в інституті сказали: «Ой, Олесю, не знаємо, як Ви будете вибирати ролі. У Вас цілковита розбіжність внутрішніх і зовнішніх даних». У моєму житті було всього два режисери, які не боялися цієї розбіжності: дуже оригінально використовували ці мої дані й зробили з мене абсолютно іншу людину. Один із них — згаданий Ігор Золотовицький. А другий — педагог Ігоря Яковича, Сергій Клубков. Він з мене зробив Джульєтту. При всій зворушливості вона була така смішна!
— І все-таки які ролі частіше пропонують?
— Це називається: «Струнка блондинка із зовнішністю моделі».
— Чи бувало так, що в пропонованому сценарії, крім високої блондинки, є неординарна роль маленької, товстої брюнетки і Ви просили зіграти саме її?
— Іноді таке буває. Якось навіть відмовилася від ролі головної героїні і зіграла другорядну роль дружини. Але вона була набагато цікавіша, тому що головна героїня була сірою мишею: не робила ніяких учинків і за весь фільм зовсім не мінялася. А моя героїня була абсолютно «божевільною»: закоханою, жертовною...
— У фільмі «Сміттяр» ви дуже вправно нюхаєте кокаїн...
— Була смішна історія, пов'язана з цим. Гоша Куценко, який теж закінчив Школу-студію МХАТ, привів мене в картину «Мама, не горюй!». І дуже хотів, щоб мене затвердили. Моя героїня мала вживати наркотики протягом усього фільму. Гоша узявся зі мною репетирувати. Нам як студентам Школи-студії дозволялося обідати в їдальні театру. От ми після обіду і зайшли в гримерку для репетиції. «Скручуєш трубку, насипаєш порошок...» Одне слово, у розпал «навчання» зайшла бабуся-вахтерка і як почала голосити: «Олесеньку, дівчинко, та що ж ви отут робите!..» Ми довго їй пояснювали, що це не те, про що вона думає, пропонували спробувати пудру на смак, але вона відмовилася.
— У кіно замість наркотику що зазвичай використовують?
— Хто — що, а ми брали перетерту на пил цукрову пудру.
— Вам пощастило грати з видатними артистами: Соломіним, Нєвинним, Єременком. Яким було ваше враження від роботи з ними? Відчувалася дистанція?
— Ні, абсолютно не відчувалася. Коли люди по-справжньому талановиті, їм ні до чого комусь щось доводити або показувати пиху. Вони, навпаки, завжди дуже щедрі й доброзичливі. Так було і з Соломіним, і з Єременком. Пам'ятаю, якось під час роботи над фільмом «Зупинка на вимогу» мене буквально перемкнуло: півдня ми знімали на вулиці в моторошному холоді, а потім переїхали в павільйон, де була нестерпна задуха. У мене від таких перепадів температури немов відключилися мізки, дали збій і відмовилися працювати. У той момент ми саме знімали епізод, у якому я збиваю на машині Соломіна, стрибаю довкола нього, як курка, усіляко доглядаю й витираю кров із чола. А в голові замість тексту — один білий аркуш, і я просто фізично не могла витягти із себе жодної репліки.
— І що ж Вас урятувало?
— Віталій Мефодійович, бачачи мій затюканий стан, моментально все зрозумів і почав допомагати: відвертаючись від камери, він нашіптував мені фразу за фразою, не показуючи, що я «пливу». Він жодного разу не дозволив собі «дати зірку», обурюватися. Ми знімали епізод, в якому він мав запропонувати мені руку і серце, і Віталій Мефодійович почав вимагати, щоб йому принесли букет рожевих троянд. Квітів усе не було, а для мене поїхати раніше з майданчика в той день було питанням життя або смерті. Я стала його вмовляти зіграти сцену без цих троянд. Він мовчав, а група шукала квіти. У той момент я готова була його розірвати!
Нарешті, ми стоїмо в кадрі, і я виголошую текст, який запам'ятався на все життя: «Мені робили пропозиції багато разів, але я ніколи так не хвилювалася», — і тут з'являється Віталій Мефодійович із величезним кошиком рожевих троянд і дивиться на мене своїми відданими собачими очами. Тепер я розумію, що його герой, слідчий, просто не міг не притягти із собою цього величезного рожевого букету. Це було настільки несподівано, що я по-справжньому заплакала... Здавалося б, дрібниця — квіти, але як це виявилося важливо для образа.
Між іншим, потім я прийшла озвучувати цей епізод і почула за кадром, крім наших із Соломіним голосів, якийсь сторонній звук. Начебто хтось дуже швидко стукав: тук-тук-тук! Я спитала, що це за шуми. З апаратної надійшла дивна відповідь. Річ у тім, що під час зйомок фільму голоси акторів пишуть наживо, для цього звукорежисери прикріплюють до одягу мікрофони. І вперше у житті крізь шар одягу записався стукіт сердець. Схоже, не одна я хвилювалася...
Пам'ятаю, знімалася в багатосерійному фільмі «Дороги любові» — за творами Срібного століття, Замятіна, Набокова, Чехова. Після «Бандитського Петербурга» з його текстами типу «суко, де була?» я просто потрапила до раю. Моїм партнером був Ігор Володимирович Кваша — уперше опинилася з ним на знімальному майданчику, тремтіла. А він — дуже світла і по-акторськи щедра людина, ніякої зірковості. Слава Богові, був знайомий оператор, тож я за картинку вже не хвилювалася.
— У кіно Ви часто граєте стервозних красунь. А як Ви самі визначаєте своє амплуа?
— Амплуа? Та нема його! За потреби я драматична, комедійна. З віком цілком органічно, думаю, гратиму комічних старушенцій. Подивіться, наприклад, «Шахраїв», де зображую паралізовану бабусю героя Олексія Гуськова. А взагалі, я дуже вдячна всім своїм учителям і педагогам, вони вчили мене не боятися ніяких ролей.
І в кіно в мене були чудові вчителі. Дотепер дихаю на Сергія Соловйова, у якого знялася в картині «Асса-2». Не розумію, як він робить кіно, проте, коли бачу результат, усвідомлюю: це — твір мистецтва... Він — геніальна, зовсім незвичайна людина! Одне те, що його друзі — Башмет і Шнур, говорить багато про що. Ще я працювала з Леонідом Трушкіним, Дмитром Астраханом, Георгієм Шенгелія, Віталієм Москаленком, Володимиром Меньшовим. З Володимиром Валентиновичем, до речі, ми працюємо як партнери і в театрі, і в кіно.
— Як глядач у театр ходите?
— Буває іноді. Люблю піти з театру з почуттям заздрості: «Як чудово...» Найчастіше зі мною це відбувається в «Табакерці». Мені не дуже близька естетика Кирила Серебреннікова, але це правильні вистави про наш час. Як глядачеві мені хочеться нині екстремального, а не класичного театру.
— В актори йдуть люди зі здоровою головою?
— У мене був важкий період у житті, я відвідувала психолога. Виявилося, що серед клієнтів психологічних кабінетів — багато акторів. Мій психолог прочитала купу літератури про нас, стала більше ходити в театри й кіно, на мій спектакль прийшла. Каже мені: «Олесю, що ж Ви так душевно витрачаєтеся? Ви ж розірветеся».
Одного разу вона дуже мене розсмішила: «Олесю, я знайшла для вас оптимальний варіант. Вам потрібно працювати за американською моделлю». «Це як?» — запитую. — «Ви, щоб заплакати, згадуєте про своє життя. Не треба. Треба красти в інших їхні емоції і знімати їх, копіювати». А в мене знайшлася відповідь для неї. В «Сибірському цирюльнику» Джулія Ормонд двадцять хвилин ридає й розповідає, як у неї тато загинув, прийшов вітчим, її зґвалтував, вона пішла з дому, стала повією тощо. І все це доля їй дала, щоб зустріти молодого росіянина.
Запропонуєте такий матеріал будь-якій нашій студентці — вона щиро обридається сімома різними способами. А Ормонд за двадцять хвилин не бере за душу жодного разу взагалі. Я не хочу, як американські актриси. І психолог сказала мені тоді: «Олесю, нам більше не потрібно зустрічатися. Якщо вилікувати до кінця творчу людину, вона перестане бути творцем». У професії залишаються тільки ті, хто вмре, якщо не зіграє. Залишіть нам це — кохати кого не треба, страждати й мучитися зі своїми тарганами, плітками й трагедіями — нехай усе буде. Лікувати це не варто. Робота все це вимагає й забирає собі.
Бо ж нас ще в театральному інституті вчили, що уява і психіка мають бути рухливі, настрій — як пластилін, а ніс — вічно гарячим: натиснеш — поллються сльози, ще натиснеш — зайдешся сміхом. А якби я продовжувала з психологом спілкуватися, то стала б надто правильною, усе про себе знаючою, але дуже сухою. А значить — практично профнепридатною.
— Скільки Вам повинні запропонувати грошей, щоб Ви погодилися на роль, не читаючи сценарію?
— Конкретно такої пропозиції мені ніхто не робив. Правда, пам'ятаю, телефонували мені хлопці «з Києва» і вмовляли: «Олесю, все буде добре. Будете ви, два негри і басейн». Задумали ці люди зняти еротичну мелодраму й покликати мене на головну роль, причому проект мало не голлівудський — з мільйонним бюджетом, і мені навіть у разі відмови заплатять тисячу доларів. Треба було лише приїхати. Я довго сміялася над цією щедрою пропозицією. Кажу: «Завжди мріяла знятися в такій шикарній картині, тільки от зараз неймовірно зайнята. Розумієте, постійні репетиції, новорічні ялинки — ні дня відпочинку». Хлопці «з Києва» ніяк не могли зрозуміти, чому я комизюся: «Та шо ти, дитинко. Тобі сподобається!» Не вмовили.
— Складно бути принциповою актрисою?
— Складно бути принциповою людиною. Однак дуже важливо, щоб ці принципи були правильними. Не потрібно плутати впертість із принциповістю.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»