БІЙКА ДО КИЄВА ДОВЕДЕ...
ПІСЛЯМОВА ДО НАЙМАСОВІШОГО НА СЬОГОДНІ ОПОЗИЦІЙНОГО МІТИНГУ ТА НАЙБРУТАЛЬНІШИХ ВЛАДНИХ ПРОВОКАЦІЙ
Про чинну українську владу у вітчизняних та зарубіжних ЗМІ написано чимало. Однак Віктор Янукович «со товаріщі» не перестають дивувати своїм умінням майже все перетворювати на конфлікт. Акція вітчизняної опозиції «Вставай, Україно!», що минулого уїк-енду докотилася до столиці, поблідла перед тими провокаціями, що їх організували представники влади. І цинізм цієї ситуації тим сильніший, чим більше представники Партії регіонів намагаються перекласти відповідальність на своїх опонентів з опозиції.
Регіональні промашки опозиції
Власне, навіть без провокацій та побиття українських громадян, зокрема й журналістів, київський мітинг заслуговував на увагу. По-перше, тому, що акція 18 травня усе ж таки вирізнялася серед інших — тих, що опозиціонери проводили в регіонах упродовж останніх двох місяців.
Річ у тім, що обласні вояжі опозиційних сил залишили якийсь відтінок незавершеності. Скажімо, замість анонсованих мітингів в усіх обласних центрах борці з режимом побували тільки в половині міст. Більше того, найсхіднішим із тих, де було проведено акцію, виявився Харків. А до вотчини Партії регіонів — на Донеччину чи Луганщину — опозиціонери так і не доїхали.
Нині, після доволі потужної київської акції, чимало аналітиків проводять своєрідні паралелі між сьогоденням та подіями п'яти-, семи- і навіть десятирічної давнини. Певна аналогія напрошується й тут — можливо, в Донецьк теперішні опозиціонери навіть не намагалися вибратися, пам'ятаючи, як у жовтні 2003-го тамтешня місцева влада не дала провести з'їзд партії Віктора Ющенка «Наша Україна»? Але ж у такому разі Арсенію Яценюку, Віталію Кличку і особливо Олегу Тягнибоку важко буде розраховувати на зміну зашкарублих поглядів громадян цієї області. Котру регіонали досі небезпідставно вважають для себе базовою.
Під час регіональних етапів акції «Вставай, Україно!» впадала в очі й частенька відсутність на мітингах лідера «УДАРу» Віталія Кличка. Однак нині важко сказати, чого більше — позитиву чи негативу — отримав від такої вибірковості боксер-політик. Оскільки за останніми соціологічними дослідженнями, саме він упритул наблизився за рейтингом до Віктора Януковича. Відтак теоретично реально має змогу поборотися з ним за найвищу посаду в державі у 2015-му. Зважаючи на це, залишається загадкою: як поводитиметься лідер партії «УДАР» упродовж подальших опозиційних акцій, які уже частково були анонсовані?
Столиця згадала минулі часи?
Втім, про це йтиметься трішечки нижче. А поки що варто зазначити, що 18 травня на Софійську площу столиці України прийшло не менше 30–35 тисяч людей. А це — доволі масовий мітинг, враховуючи, що в областях опозиції здебільшого не вдавалося зібрати і десяти тисяч. Люди прийшли висловити свою незгоду з політикою ПР попри неабиякий спротив самої партії влади.
Передусім цей спротив стосувався представників інших міст. За даними опозиційних штабів, громадян, котрі прямували до Києва, навіть висаджували з потягів. Не кажучи вже про погрози автобусним перевізникам позбавити ліцензії у випадку доставки громадян до мітингуючої столиці.
Схоже, що, як це вже бувало не один раз, подібна бульдозерна політика спрацювала з точністю до навпаки. І в обурених українців лише розпалився інтерес таки приїхати до Києва помітингувати під носом у Президента. Ймовірно, найпалкіші заклики опозиційних лідерів прийти на мітинг такого ефекту досягти не могли.
До речі, цьому також є підтвердження. Серед учасників протесаного маршу від Європейської до Софійської площі були такі, що на сам мітинг вирішили... не залишатися. Аргументація, що її автор цих рядків чув на власні вуха, була такою: чимось новим опозиціонери навряд чи нас порадують, а от пройтися центром Києва в піку Президентові — аж ніяк не завадить.
До того ж непогану активність проявили традиційно аполітичні останнім часом кияни: за різними підрахунками, їх на Софійській площі цього разу було понад десять тисяч. Результат — доволі пристойний. Фактично це друге яскраве «фе» мешканців Києва по відношенню до політики Партії регіонів після торішнього провалу кандидатів від влади на парламентських виборах.
За таких умов можна констатувати, що певна цікавість до політичних акцій до столиці усе ж таки повертається. Хоча слова народного депутата Олександра Бригинця про те, що столиця не бачила такої кількості людей з часів Помаранчевої революції, явно виглядали перебільшенням.
Один із трьох — хто?
Як з'ясувалося, підозри напівскептиків, котрі не очікували почути від лідерів опозиції чогось новенького, частково підтвердилися. Адже підписана безпосередньо на Софійській площі декларація багатьох сподівань так і не виправдала. Опозиційне тріо виявилося неготовим до висунення єдиного кандидата в президенти.
Можливо, робити це поки що зарано. Проте під час мітингу в столиці України не було оголошене й прізвище потенційного кандидата від опозиції на виборах київського міського голови. А це питання на сьогодні не просто дозріло, а добряче перезріло. Навіть попри шалені спроби регіоналів якомога довше відтягувати столичне свято демократії...
Як відомо, 18 травня опозиційні лідери вустами Олександра Турчинова лише проголосили про готовність висунути єдиного кандидата в президенти у разі зміни виборчого законодавства. Уже не один місяць у суспільстві блукають розмови про неабияке бажання Віктора Януковича проводити наступні президентські вибори в один тур.
Це — так, як нині відбуваються вибори мерів міст та мажоритарних депутатів усіх рівнів: хто отримав відносну більшість, той і переможець. Якщо подібна система буде запроваджена і на президентських виборах, то це, поза всякими сумнівами, стане величезним кроком назад. І не дивно, що відповідні ініціативи виходять саме з президентської канцелярії. Оскільки Віктор Янукович — єдиний на сьогодні Президент, котрий і в 2010-му під час другого туру виборів отримав менше 50 відсотків голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці, — 48,95%. Усі його попередники цю планку впевнено перетинали.
Утім, повернемося до нинішнього столичного мітингу. Опозиціонери, котрі ще два місяці тому анонсували акцію 18 травня як фінальну, тепер заговорили дещо по-іншому. Сьогоднішній фініш вони назвали лише проміжним і закликали й надалі бути готовими до мітингів та маршів протесту. Зокрема, на День Незалежності (24 серпня) та День свободи (22 листопада).
Фактично Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок, відклавши справу щодо висунення єдиного кандидата до кращих часів, ніби свідомо знову віддали політичну ініціативу провладним силам. З одного боку, це — об'єктивно, бо сяка-така більшість у ПР в парламенті існує і, скоріше за все, саме вона гратиме першу скрипку при ухваленні нового виборчого закону.
З іншого — висунення єдиного кандидата від опозиції саме тепер означало б готовність лідерів трьох політичних сил до будь-якого розвитку подій. І тоді влада дещо більше б побоювалася нинішніх лідерів опозиції. А численні спостерігачі, принаймні, не так часто іменували б їх аморфними, неактивними тощо...
Хтозна, можливо, нинішні дії парламентського опозиційного тріо просто покликані якомога сильніше приспати пильність регіоналів? І тоді статус аморфної для опозиції — не такий уже й поганий варіант. Головне — не вжитися в нього остаточно. Бо ж уже згадуваний Олександр Турчинов, пояснюючи явну половинчастість нинішньої декларації, уже після мітингу заявив: опозиція не називає свого єдиного кандидата, потенційно оберігаючи його від чинної влади. Таке враження, що за бажання ця сама влада не намагатиметься нейтралізувати одразу трьох опозиційних лідерів. Коли гальма остаточно відсутні, очікувати можна чого завгодно. На превеликий жаль...
Коли на чорне кажуть біле...
А те, що вони у чинної влади практично втрачені, події 18 травня теж довели. Регіонали уже давненько практикували практику на чорне говорити біле, але щоб аж так нахабно!..
Сучасний розвиток відео- та фототехніки дозволяє максимально точно відстежити: хто й коли чим займався протягом того чи іншого епізоду з мітингів. От і вийшло, що хуліганів, котрі від душі гамселили українських журналістів Ольгу Сніцарчук та Владислава Соделя, знайшли не правоохоронці, а журналістська братія. І те, що ці молодики, котрі з якогось дива іменують себе «спортсменами», втерлися в опозиційну колону саме з регіонального, так званого антифашистського мітингу, також видно з численних фотографій.
Проте представники ПР цинічно продовжують наполягати, що у побитті журналістів винні саме опозиціонери. Спершу Олександр Єфремов звинуватив опозицію в тому, що вона, бачте, не забезпечила належної охорони для учасників свого мітингу. Потім уже з парламентських стін Ганна Герман та Інна Богословська висловили власну версію щодо цих подій.
Не дивно, що найбільше в цьому відзначилася Інна Германівна, котра «попереджала»: з приходом до парламенту неофашистів вулицями українських міст стане страшно ходити.
Взагалі, у народних депутатів від ВО «Свобода» нині мають бути просто-таки залізні нерви, щоб вислуховувати всю регіональну маячню. Так, як ще рік-півтора тому в усіх смертних гріхах була винна Юлія Тимошенко, то тепер корінь зла ПР бачить лише у «Свободі». Ось чому міліція, котра й пальцем не поворухнула, аби відтягнути оскаженілих бандитів від журналістів (котрі до того ж перебували при виконанні своїх службових обов'язків!), у день мітингу прослуховувала телефонні розмови Олега Тягнибока.
Це стало очевидним після так званого звіту міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка у парламенті. Він припустився помилки, розповідаючи, звідки до місця мітингу прийшов лідер «Свободи». «Це означає, що ваші підлеглі інформували вас не за фактом прибуття, а підслухавши мою розмову з Андрієм Іллєнком, котрому я справді говорив про інший маршрут, — обурювався Тягнибок. — Саме тому я прошу пояснити: на якій підставі здійснювалося прослуховування».
Втім, на це, як і на більшість інших запитань, Віталій Захарченко не відповів. Його псевдозвіт найбільш влучно охарактеризував народний депутат Геннадій Москаль: «Виступ Захарченка призначався лише для однієї людини — для Президента, котрому міністр явно хотів сподобатися. Ані народні депутати, ані громадяни України його при цьому нітрохи не цікавили».
Впало у вічі й те, як пан Захарченко посилався на слова затриманого лише на третій день (!!!) Вадима Титушка — одного з організаторів суботнього побоїща. Цей «спортсмен» у заздалегідь підготовленому (і зрежисованому?) відеозверненні наполягає на тому, що на вуличні акції його бригаду запросила опозиція. Так от, міністр внутрішніх справ посилається на цю заяву ніби на істину в останній інстанції.
Тоді як спостереження, проведені опозиційними депутатами, його нітрохи не переймають. А шкода, бо той-таки Олег Тягнибок намагався привернути увагу міністра: бригада нинішніх хуліганів уже була помічена під час багатьох резонансних подій упродовж останніх двох років. Зокрема, під час парламентських виборів (коли бригада іменувала себе журналістами) та при рейдерському захопленні помешкання столичної вчительки Ніни Москаленко.
Зараз більшість спостерігачів прогнозують, що справу проти хуліганів та за фактом бездіяльності правоохоронців згодом елементарно спустять на гальма. Якщо це станеться, то перед мешканцями України виникне неабияка загроза — безкарність подібного роду «спортсменів» нічого хорошого не віщує.
І тут також доречні певні аналогії з 2003–2004 роками. У той період сили, що активно підтримували тодішнього прем'єра Віктора Януковича, як і нині, намагалися розділити громадян України. В хід ішли як послуги бритоголових (котрі заповнили залу Будинку культури, де мав відбуватися з'їзд «Нашої України»), так і плакати з так званим поділом України на три сорти...
Тепер нашу державу ПР знову успішно ділить. Тільки уже, схоже, лише на два сорти — на фашистів і антифашистів. Саме такій логіці був підпорядкований і їхній останній мітинг, проведений майже в той самий час, що й опозиційні акції. При цьому регіонали навіть не замислюються над тим, що кидатися на широкий загал такими словами — не просто образливо. Це надзвичайно небезпечно і може заподіяти державі неабиякої шкоди на міжнародному рівні, тому що в Європі до терміна «фашизм» ставлення особливе...
Однак складається враження, що на цьому ПР не зупиниться і подібна риторика триватиме. Як мінімум, до президентських виборів. І якщо нинішні події на опозиційних акціях протесту і справді є такою собі репетицією до виборів, то нас у найближчі два роки чекають дуже непрості часи. Але це вже — тема для іншої публікації.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»