ЦЕЙ КРИХКИЙ СВІТ ДИТИНСТВА
...І де та межа, що розділяє два світи — здорових людей і людей з особливими потребами? Чому у нашому суспільстві тривалий час ця тема не обговорювалася і взагалі була за сімома печатками? Що таке інклюзивна освіта і яким є її вплив на формування світогляду юної особистості? Запитання, запитання...
Наша газета неодноразово писала про дітей з особливими потребами. І от є ще одна нагода розповісти про заходи, спрямовані на поліпшення якості життя цієї категорії дітей. Ідеться про проведення Всеукраїнської конференції «Сучасні підходи до організації роботи з дітьми, що мають особливі потреби», організованої Міністерством освіти і науки України.
Благодатне «включення»
Отже, що можна сказати про запровадження інклюзивної освіти на сучасному етапі? Якою є світова тенденція?
Відомо, що термін «інклюзія», уведений у науковий обіг М. Уілл (США), пов’язаний зі структурним реформуванням шкіл відповідно до потреб усіх без винятку дітей. У контексті ідей соціальної справедливості освіта розглядається як суспільне благо, що потребує надання всім рівних можливостей у доступі до неї.
Метою інклюзивної освіти є розбудова такого суспільства, що дозволяє кожному, незалежно від наявності або відсутності особливостей у розвитку, брати участь у житті суспільства. У такому суспільстві поважають будь-яку особистість — незалежно від відхилень у здоров’ї. Цікаво простежити етапи розвитку освіти для дітей з особливими потребами, що характерні для різних країн світу.
Так, медична модель (або «об’єкт жалю», «об’єкт вимушеної благодійності») забезпечувала освітні потреби дітей і молоді цієї категорії через створення спеціальних закритих установ. Фактична ізоляція в умовах цих установ і подальше виключення дітей цієї категорії з життя суспільства довели неспроможність такої моделі. Ізольоване існування у чотирьох стінах не дає можливості соціалізувати дитину з особливими потребами.
Уперше повну відмову від медичної моделі було здійснено у Великобританії та Італії. Ідея «нормалізації» (уперше використана в країнах Скандинавії, США, Канаді) як альтернатива медичній моделі передбачала формування «партнерів культурно-нормативного життя тих, хто був виключений із суспільства». Основними недоліками моделі «нормалізації» визнано тиск на дитину з метою примусового стимулювання до навчання та розвитку.
Модель «включення» передбачає, що учні з особливими освітніми потребами відвідують ті самі школи, що й звичайні учні; перебувають у класах із дітьми такого самого віку; реалізовують індивідуальні (відповідно до власних потреб і можливостей) потреби; здійснюють необхідну підтримку і супровід. Як бачимо, інтеграція передбачає створення спеціальних умов для дітей з особливими потребами без зміни самої освітньої системи.
Натомість інклюзія як благодатне «включення» передбачає реструктуризацію шкіл відповідно до потреб учнів. Інклюзивна освіта розглядається в контексті соціальних технологій інноваційного розвитку суспільства, враховуючи особливості й відмінності кожної особистості. Інклюзивна освіта посідає пріоритетні позиції в законодавстві Канади, Кіпру, Данії, Ісландії, Індії, Мальти, Нідерландів, Норвегії, Іспанії, Швеції, США, Великої Британії.
Ми всі однаково різні
Про важливість ранньої діагностики дітей з особливими потребами та організацію роботи з ними розповідає директор Центру лікувальної педагогіки, нейропсихолог Олена Яковенко. Суха статистика підтверджується фотопрезентацією «Ми всі однаково різні...» Ось фото хлопчика, який недовірливо й боязко поглядає на оточуючих. Навколишній світ сприймається дитиною з недовірою. Йому важко говорити; він не цікавиться іграшками; його увага нестійка; мама малюка у розпачі, бо вчитися дитя не бажає. Як допомогти дитині в такій ситуації? Як не сплутати дитячі примхи та вередування з більш серйозними захворюваннями? «Головне — рання діагностика, — наголошує Олена Яковенко.— Це необхідно для того, щоб вчасно розпочати корекцію».
Слова нейропсихолога підтверджуються фотографіями. Порівнюємо два фото і помічаємо величезну різницю у поведінці одного й того самого хлоп’яти. Навіть сумніви виникають: невже це те саме маля? Погляд дитини осмислений, хлопчик відповідає на запитання корекційного педагога. Мова зв’язна; він може скласти невеличку розповідь про батьків; поміж карток із цифрами впевнено знаходить потрібну. Корекційний педагог усіляко заохочує дитину до навчання, активно з ним спілкується.
«Чим раніше розпочнеться реабілітаційний процес, тим легше дитина підготується до навчання, — наголошує Олена Яковенко. — На жаль, статистика свідчить, що кількість дітей із затримкою психічного розвитку (ЗПР) неухильно збільшується. Якщо раніше таких малят було троє-четверо на групу дитсадка, то нині ця тенденція є стійкою. У дитячому дошкільному колективі фіксується синдром дефіциту уваги, гіперактивність. Крім того, все частіше спостерігається розлад аутичного типу поведінки. Часто до нас звертаються вихователі дитсадків із проханням допомогти провести ранню діагностику. Працюємо з різними категоріями дітей, які мають психоорганічні ураження, глибокий аутизм».
На думку фахівця, робота з діагностики має бути злагодженою, аби допомогти батькам на ранньому етапі виявити порушення у розвитку дитини і вчасно їх усунути. Звісно, що працювати у цій ділянці мають висококваліфіковані фахівці, адже йдеться про «конфлікт інтересів педагогів і дітей». Що тут мається на увазі? Часто батьки, які помічають певні розлади у поведінці дітей, сподіваються, що в дитячому колективі, під керівництвом досвідчених педагогів, вдасться усунути всі «недоліки».
Приміром, дитина погано розмовляє; у неї мінливий настрій; їй важко знайти порозуміння з однолітками. Мама такого маляти сподівається, що комплексна робота спеціалістів допоможе подолати певні труднощі. Але саме на цьому етапі відбувається непорозуміння з вихователями. Існує таке поняття, як «педагогічна занедбаність», під яке «маскують» чимало нерозв’язаних проблем, адже розлади бувають найрізноманітнішими.
Затримка психічного розвитку, про яке згадувала нейропсихолог Олена Яковенко,— це одна справа; аутичні розлади — зовсім інше. Зрозуміло, коли вихователь не навчений, він навряд чи надасть кваліфіковану допомогу. Не випадково про аутизм останнім часом точиться чимало розмов (2 квітня названо днем поширення знань про аутизм). Немає достеменної інформації про те, чому він виникає і чи можна вважати його захворюванням. Аутизмом називають постійне порушення розвитку, що виявляється протягом перших трьох років життя і є наслідком неврологічного розладу, що відображається на функціонуванні мозку. Світова статистика свідчить, що одна поміж 88 дітей має діагноз в аутичному спектрі...
Утім, в Україні справжньої кількості дітей з аутизмом ніхто не знає. На жаль, немає також ранньої діагностики і сучасної системи реабілітації. Відсутність ранньої (і кваліфікованої!) допомоги — наша біда. І цей знак біди визначає подальшу долю дитини. Напевно, золоте правило «не зашкодь» у процесі ранньої діагностики і подальшої реабілітації дитини з особливими потребами має бути пріоритетним. Тоді враховуватимуться інтереси дитини і батьків, і не буде жодних конфліктів, а триватиме плідна співпраця. Співпраця в ім’я дитини.
Допоможіть«пластиліновому» хлопчику!
Про комплексну медико-психолого-педагогічну реабілітацію дітей з особливими потребами говорить доктор медичних наук, професор Національної медичної академії імені П. Л. Шупика Анатолій Чупріков. На його думку, необхідно об’єднати зусилля корекційних педагогів і медиків, аби досягнути успіхів у реабілітаційному процесі. Вивчаючи досвід зарубіжних країн, професор Чупріков дійшов висновку, що неабияку роль у процесах реабілітації відіграє анімало- та іпотерапія.
Роботу реабілітолога можна порівняти з процесом ліплення з пластиліну. Реабілітолог, знайомлячись зі своїм маленьким підопічним, достеменно не уявляє всіх подальших дій. Адже невідомо, як відреагує дитина на прихід сторонньої людини.
...Восьмирічний Славко хворіє змалку. Він боязко виглядає зі свого «укриття», ховаючись чи то під столом, чи то за портьєрами. Завдання реабілітолога — захопити малого підопічного цікавою розмовою, залучити до спільної гри. Необхідно застосувати кінізітерапію. Примусити запрацювати сенсорні центри, які «відповідають» за мовлення.
Якщо порушені центри — порушено сприйняття світу. Напевно, кожному з нас доводилося спостерігати за тим, якими скутими є рухи людей з порушеннями центральної нервової системи. Реабілітолог Тетяна Чорна проводить з маленькими пацієнтами 8-10 занять. Під час цих занять вона крутить-вертить дитя, підкидаючи чи то на м’ячі, чи то імітуючи катання на конячці. І ось неслухняний «пластилін» на очах здивованих глядачів перетворюється на різноманітні фігурки! А хлопчина, який ще півгодини тому боявся залишити свою схованку під ліжечком, крутить такі кульбіти, що аж подих перехоплює!
Зазвичай, Тетяна Чорна просить батьків продовжувати заняття з малечею і в подальшому. При цьому, наголошує реабілітолог, кваліфікованої допомоги потребує також уся родина, адже там, де виховується дитина з особливими потребами, допомоги потребують і старші. На жаль, констатують фахівці, турбота про малечу часто лягає на плечі самотніх матерів. Напевно, чоловіки вважають, що «принизливо виконувати жіночу роботу», без жалю залишають сім’ї, де виховується дитина з особливими потребами. Але тут вже не допоможе жодний реабілітолог, хіба що власна совість.
Ми разом...
Ще не так давно молода мама Ольга Ладна почувалася геть розгубленою й безпорадною. Вона бачила, що з її малим синочком щось не так. Дитина погано розмовляла; непокоїла й «дивна» поведінка сина. Звернулася до районного педіатра, але лікар заспокоїла: «Не хвилюйтеся. Дитина капризує, каверзує, з часом переросте». Утім, Ольга, стривожена тим, що дитина погано розмовляє, все ж таки звернулася до логопеда. Той, оглянувши хлопчика, порадив молодій мамі ще кількох фахівців. Відтоді молодій жінці довелося пройти через усі можливі пекельні кола...Від цілковитого неприйняття того, що з дитиною «щось коїться» («такого просто не може зі мною бути»), до усвідомлення і прийняття проблеми («я знаю про особливості свого стану, тож треба діяти»). Напевно, цей шлях відомий усім батькам, на долю яких випали чималі випробування.
Ольга Ладна почала шукати однодумців. Так виникло співтовариство особливих сімей «Ми разом». Чому ці сім’ї особливі — зрозуміло, оскільки дитина з особливими потребами повністю змінює усталений ритм життя. Відтепер вже не буде так, як було раніше. І тому треба вчитися жити по-новому, розуміючи свою відповідальність за долю дитини. Ольга говорить про труднощі, з якими довелося стикатися, виховуючи дитину-аутиста. «Надзвичайно важливою є рання діагностика», — погоджується з фахівцями Ольга. І додає: «Маючи гіркий досвід, страшенно переживаю за долю молодшого півторарічного синочка, за поведінкою і розвитком якого слідкую особливо пильно. Якби фахівці могли провести ранню діагностику дітей, напевно, багатьох подальших труднощів можна було б уникнути.
Ми надзвичайно цінуємо будь-яку увагу до таких сімей, як наша. Із вдячністю приймаємо поради як лікарів, так і педагогів. Особливим сім’ям щодня доводиться долати безліч труднощів. Звісно, дошкуляють матеріальні та побутові негаразди, але їх все-таки можна здолати. Найскладніше, що нам важко психологічно. Щодня, спостерігаючи за стражданнями наших дітей, допомоги потребуємо також і ми, дорослі. Батькам особливих дітей доводиться вчитися спілкуватися один з одним, аби разом напрацювати необхідний матеріал. Зрозуміло, що однодумців частіше ми зустрічаємо у колі схожих на нас родин. Але нашим дітям доведеться жити у суспільстві здорових людей. І від того, як інші сприйматимуть наших дітей, залежить їхнє майбутнє».
Ольга погоджується з тим, що просвітницька робота дає свої результати. Суспільство вже не так насторожено (навіть «наїжачено») ставиться до таких дітей. І все ж загальний рівень розуміння проблеми недостатній. Нашою спільною бідою є те, що теорії і декларації часто так і не втілюються у життя. А від цього залежить доля багатьох дітей, яким випало прийти у цей світ на інших не схожими... Ці діти, мов маленькі камертони, надзвичайно реагують на емоційно-чуттєві прояви. Вони безпомилково можуть визначити, з яким серцем до них прийшли. Вони відгукуються на добро і тонко відчувають фальш. Про таких зазвичай кажуть: у них високий больовий синдром. Тож приділимо і ми часточку свого тепла цим дітям.
Так, як це зробила свого часу науковець, доцент Львівського університету ім. Івана Франка Катерина Островська, створивши благодійний фонд «Відкрите серце». До кропіткої наукової роботи Катерину Островську спонукало бажання допомогти своєму синові-аутисту. «Так виникла ідея створити громадську організацію, — розповідає Катерина Островська. — У Львові ми відкрили дитячий садок для дітей-аутистів. Переконані, що реабілітаційна робота має враховувати потреби не лише дітей із низьким рівнем аутизму (нині сама така категорія дітей розглядається як потенційні школярі), а й такі, кого зараховують до високого рівня». (За статистикою, 53 відсотки дітей мають низький рівень аутизму, 72 — середній, 5% — високий).
Пані Катерина розповідає про свій досвід голови громадської організації, як ретельно вивчала досвід тих європейських країн, де створені всі умови для соціалізації своїх неповносправних громадян. І хоча науковцю найбільше імпонує досвід скандинавських країн, вона переконана: саме українська освіта могла б зробити неабиякий «прорив» у цій царині.
Пані Катерина порушує питання про створення комплексної програми соціальної адаптації дітей. Цей ланцюжок передбачає проходження дитиною усіх етапів, починаючи від ранньої корекції (дитячий садок), школа, профорієнтація. Катерина Островська переконана: реабілітаційна робота не матиме сенсу, якщо не буде спрямована на перспективу. А тому важливим етапом є саме профорієнтаційна робота, яка передбачає подальшу соціалізацію особистості.
Ці діти не потребують жалю. Вони потребують розуміння та підтримки. Їхні батьки, які навчилися бути сильними, потребують того ж самого. Адже вони радіють найменшим перемогам своїх дітей. Радіють звичайним речам, на які у світі здорових людей навіть не звертають уваги...
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»