Є ОДНА ПАРТІЯ — УКРАЇНА
Завершено XIII Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Для України це безпрецедентне, видатне явище. Його вплив на юні покоління важко переоцінити. Справжній патріотизм — хребет нації і країни, і цим все сказано.
Свої враження висловлюють троє знаних українців: Володимир Загорій — доктор фармацевтичних наук, професор, президент Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів», голова наглядової ради «ЗАТ фармацевтична фірма «Дарниця»; Олександр Огороднійчук — голова правління акціонерного товариства «Ексімед», член «Ліги українських меценатів»; отець Рафаїл Турконяк, архімандрит Української греко-католицької церкви, професор Острозької академії, лауреат Шевченківської премії (за переклад Острозької Біблії).
— Отже, панове, тринадцятий мовний конкурс позаду. У Театрі імені Франка підбито підсумки. Цікаво почути ваші міркування з цього приводу.
Володимир Загорій:
— При завершенні кожного дійства є такий сюжет: область, яка відкривала конкурс, передає естафету, немов олімпійський вогонь, іншій області. Нині на сцені бачили представників Рівненщини, яка просто блискуче провела конкурс, організувала один із найкращих його початків в обласному музично-драматичному театрі в Рівному. Були представники обласної влади, заступники голів районних адміністрацій з гуманітарних питань, громадськість, патріотичне вчительство. Можна тільки мріяти про такий рівень. Рівненщина передала естафету представникам Житомирщини.
У нас є непорушне правило: кожен новий конкурс розпочинається в іншій області. 9 листопада, в День української писемності, Житомирщина подасть сигнал усій Україні і діаспорам.
— Які особливості мав нинішній конкурс?
— Ми раді, коли нема особливостей, тобто коли все нормально відбувається, адже цей конкурс — «налагоджена машина». Він не є творчим змаганням із написання кращого літературного твору. Ми не шукаємо літературних геніїв, навіть лінгвістичних обдаровань не шукаємо. Якщо знайдуться — слава Богу, будемо раді, поставимо їх поряд із гербом нашого конкурсу. Загалом він існує для піднесення соціального престижу української мови в українській державі. Масове дійство.
І все ж особливість була. Конкурс проведено без уваги і підтримки Міністерства освіти. Відколи у міністерському кріслі Дмитро Табачник, почалася протидія. Було засновано альтернативний конкурс імені Тараса Шевченка. Але з розмитою ідеологією. Наріжний камінь конкурсу імені Яцика — українська мова та її престиж. А міністерський «прихоплює» мови і літератури національних меншин. Отже, патріотична специфіка розмита.
Та ми не драматизуємо ситуацію. З нами десятки тисяч учителів-словесників усієї України, які нас підтримують. І ми впевнені: як тільки поміняється міністр освіти, все стане на свої місця, і знову продуктивний альянс Ліги українських меценатів і Міністерства освіти та науки працюватиме далі.
— Тобто ви плідно працювали з різними міністрами освіти?
— Авжеж, незважаючи на їхні політичні уподобання й кольори прапорів. Чудово взаємодіяли з Василем Кременем, Станіславом Ніколаєнком, Валентином Зайчуком, Іваном Вакарчуком. Кожен із них відчував, що це важлива справа, і Міністерство освіти було справді на висоті. Ніяких непорозумінь. Тільки з приходом Дмитра Табачника почалися негативи-проблеми.
Щоправда, віддамо належне: нас активно підтримують усі президентські адміністрації. На першому конкурсі сам Леонід Кучма вручав нагороди з Петром Яциком і Павлом Загребельним у Національній філармонії. Президент привів тоді із собою віце-прем'єра з гуманітарних питань Миколу Жулинського, мера Олександра Омельченка, міністра культури Богдана Ступку, міністра освіти Василя Кременя.
Нас підтримувала адміністрація Ющенка. Він видав кілька указів, що сприяли конкурсу. Нині активно підтримує Адміністрація Президента Януковича, і тому нам легко боротися з Табачником. Ще, до речі, задля справедливості треба сказати таку річ. Те, що з премій для дітей не знімають податки, заслуга саме Януковича. Це відбулося в період, коли він був прем'єр-міністром. Ми зверталися тоді до президента Кучми, до Верховної Ради, всім писали, що українська держава грабує дітей, що це гроші, зазвичай, людей з діаспори. Іноземні пенсіонери, бізнесмени сплатили податки і дали гроші на премії, а держава обдирає дітей, обкладаючи податком.
У мене є стенограма засідання Кабміну, на якому міністр з євроінтеграції Хорошковський (була тоді така посада), віце-прем'єр-міністр Табачник і держсекретар Міністерства освіти Віталій Журавський сказали, що не можна зняти з оподаткування дітей, бо, мовляв, взято курс на євроінтеграцію, а в Європі не схвалюють усілякі пільги. Тоді прем'єр Янукович сказав: «Ну, якщо не можна порушувати — не порушуйте. Але ми скинемося усі тут, у Кабміні, і заплатимо за дітей податки». І зразу було вироблено подання до Верховної Ради, і та ухвалила рішення: вивести з оподаткування преміальний фонд конкурсу української мови імені Петра Яцика. Це до історії питання.
— Отже, є порозуміння з державниками?
— Так. Ми пам'ятаємо все добре, що було зроблено для конкурсу: і дорогі годинники, подаровані переможцям особисто Кучмою, і Ющенкові укази, і рішення Кабміну Януковича, і рішення Кабміну Юлії Тимошенко. І, звичайно, те, що Ганна Герман подавала команду всупереч Табачнику в області: розпочати конкурс. Вона брала на себе відповідальність особисто і від імені Адміністрації Президента. Від себе виплачував премії соціаліст Олександр Мороз, тоді голова Верховної Ради.
Ми називаємо в одному ряду всіх, хто підтримував чи підтримує наш конкурс. Якщо завтра, скажімо, хтось із комуністів запропонує свої премії, ми скажемо: «Тільки не від партії, а особисто — будь ласка, бо як громадянин України маєте право».
Є приклад Польщі, де відбувається радіодиктант національної єдності. Звучать такі слова: «Ми всі, ліві, праві, націоналісти, ліберали, соціалісти й інші — поляки. Маємо однакове право на землі, води, небеса Польщі і на мову польську. Ні в кого нема монополії на це, кожному належить своя частка».
А наш підхід такий: всі, хто визнає українську мову як державну, мають на конкурс право, отже, правомочні встановлювати свої премії. І тут ми не надаємо пріоритету жодній політичній силі. Співпрацюємо з усіма, хто працює в ім'я України. Вважаємо, що є одна партія — Україна, і ми її члени.
— Чи активно беруть участь у конкурсі діаспоряни?
— Гріх нарікати. Ми закриваємо конкурс, а в діаспорі він, ніби відлуння, триває, бо розпочинається після Нового року в січні. Нагородження — в День Незалежності України. Відзначення переможців відбувається майже в трьох десятках країн світу. До українських посольств надходять наші дипломи, сувеніри. До української громади приїжджає наш аташе з питань культури, подекуди навіть посол чи консул, і врочисто вручає нагороди співвітчизникам — громадянам інших держав. Треба подякувати Міністерству закордонних справ — воно взяло на себе цю місію, багато зробило для того, щоб конкурс відбувався, популяризує його в діаспорі.
— Конкурс існує багато років, усталився, є вже певна інерція, шаблони форм. У чому ви вбачаєте його новації і розвиток?
— Розвиток у тому, що конкурс живе, незважаючи на те, що його «закопують». Приходять нові покоління. Школярі стають студентами, студенти — фахівцями. За ці тринадцять років уже є й ті, чиї діти беруть участь у конкурсі. Конкурс, наче бігун, котрий долає марафон крізь час. Переможці — на видноті. Скажімо, серед них блискучий журналіст й політолог Роман Горбик, журналістка Тетяна Лазаренко. Ірина Узлова працює в газеті «Україна молода». Здається, недавно я нагороджував її — двічі переможницю. Вона закінчила факультет журналістики і як кореспондент бере інтерв'ю про конкурс.
Переможців, окрім того, що одержують наші премії, президентські стипендії, зараховують без екзаменів на філологічні факультети.
Ще такий важливий момент. Наш конкурс — не тимчасова ініціатива, порив ентузіастів. Конкурс зареєстрований у Міністерстві юстиції. В установчих документах записано: «Організатори конкурсу — Міністерство освіти і Ліга українських меценатів проводять його за участі Міністерства культури, МЗС і Міноборони».
Олександр Огороднійчук:
— Для мене все почалося так. Я прочитав в «Урядовому кур'єрі» інтерв'ю президента Ліги українських меценатів Володимира Загорія, який говорив: «Коли б кожен українець здав по десять гривень, можна було б проводити тотальний конкурс і рік, і другий, і третій, і п'ятий». Завжди є проблема коштів, бо конкурс — це дороге задоволення. Я знайшов телефон виконавчої дирекції Ліги українських меценатів і сказав: «Мене як українця це зачепило за душу, я хочу долучитися до конкурсу, допомагати».
Нині по всій Україні і в діаспорах є дипломи, на яких написано: «Нагороджений премією фірми «Ексімед»...»
Вважаю, що у конкурсу велике майбутнє. Натомість знаю, що ми не унікальні у складній мовній проблемі. Українці часто драматизують свою ситуацію. У кожній національній історії є страшні моменти. Скажімо, геноцид вірмен, знищення нації в Кампучії, війна НАТО проти Югославії, громадянська війна в Грузії. Коли італійські лідери зліпили з розрізнених шматків Італію, вони були розгублені, збентежені: ніби є країна, але це не Італія, не те, про що вони мріяли. Є населення, але не італійці. Нема італійської мови... Чи нині подумає хто про це, буваючи в Італії? Склалася міцна держава.
Коли виникла Чехословаччина, президент Масарик не міг знайти серед інтелігенції людей на посади державних службовців, які б знали чеську мову. Все було германізовано, все — німецькою. Чи повіримо в це тепер, перебуваючи в Чехії?
Ізраїль на камінні створив квітучу державу і відродив мертву мову, здавалося б приречену.
А ми ж не відроджуємо мертву мову. Просто маємо її неповне функціонування. Тож повинно бути більше політичної волі державну мову захищати. Однак якщо владці цього не роблять, громадськості не слід чекати — треба робити те, що від нас залежить. Здійснювати тиск на владу, бо вона завжди виражає настрої громадськості. Хтось же обирав антиукраїнців, значить, антиукраїнський сегмент великий. Україноцентрична позиція громадськості змусить владу робити відповідні висновки і рухатися в цьому напрямку.
Якби в державі були сильніші українські настрої серед молоді, в інших прошарках населення, то хіба посміла б Верховна Рада ухвалити закон Колісниченка — Ківалова? Звісно, ні. Тому треба зміцнювати українські позиції. Немає ціни мовному конкурсу, бо йдеться про формування молоді. Ми маємо її національно запалити, національно спрямувати. Це творення нації завтрашнього дня, переважна більшість молодих інтелігентних людей понесе мову — консолідацію суспільства.
Люди, які стояли на сцені в Театрі імені Франка, трошки інші, ніж їхні батьки. Батьки виросли в Радянськім Союзі, інфіковані псевдоінтернаціоналізмом. А діти народилися в незалежній країні, міркують: «Яка може бути друга мова? Державна мова — одна. Інакше не повинно бути. Як без своєї держави?»
— Ваші добрі наміри і дії у когось викликають, певно, запитання: «А які пан Огороднійчук має з цього преференції?»
— А ніяких. Це совковська філософія. Чим відрізняються люди в Канаді, Чехії, Німеччині? Вони роблять добре діло. У нас люди хочуть щось купити за це. Ідуть вибори — починають ремонтувати бювети, дороги, школи, лікарні... Аби купити голоси. Це абсолютно падлючий підхід. Зазвичай цей ділок не дасть і п'ять копійок комусь. Інша річ — купити вигоду.
В усьому світі існує філантропія, тобто добротворення. Найбільше там, де суспільство релігійне, в людині живе думка: зроби добре діло, воно тобі зарахується на небесах. У нас же, вирвавшись з комуністичного мракобісся, людина, продаючи, брешучи, крадучи, не думає про душу. У західному суспільстві нормальна середня людина думає про душу, йде до церкви, міркує: «А що за тиждень я доброго зробив? У чім маю покаятися? Що поганого накоїв?» Це зовсім інший світогляд.
Чекаленко, Симиренко, Терещенко, Ханенко нічого не мали зі своєї філантропії. Окрім очищення душі. От стоїть Бессарабський ринок. Бродські побудували і подарували місту. Політехнічний інститут українські цукрозаводчики подарували Києву, платили зарплату професурі. Вони сказали: «Влада має тільки дати дозвіл».
Так є у світі. Меценат — це той талант, який зустрічається набагато рідше, ніж літературний, спортивний, науковий... Бо людина віддає свої кровно зароблені кошти просто так. Навіть не завжди їй кажуть «спасибі».
Діти, коли одержують винагороду, мають знати: «Загорій дав свої гроші на проведення конкурсу. Він з того немає абсолютно нічого». Це важливий виховний момент, бо наводить на думки про те, що є минуще, меркантильне, і є вічне, благородне, гуманне, на чому тримається світ.
Отець Турконяк:
— Я колись уперше був запрошений до театру на свято закриття конкурсу і був зворушений, захоплений радісною українською атмосферою, яка там панувала. Як громадянин Великої Британії і США такого не бачив у цих країнах.
Утім, я знаю дуже багато поганого, що є в Україні, бачу це на кожному кроці. І всі бачать. І раптом такий позитив. Я не був утаємничений у проходження конкурсу. Мене не попередили, що буде так урочисто, добре. Я зрів щасливих дітей, батьків, учителів. Народжений поза межами України батьками з Галичини, які брали участь в УПА, ОУН, в Українському Русі, я був щасливий, що це побачив, мені це дороге.
Я зразу сказав собі: «Допомагатиму цій справі, підтримуватиму її». І негайно став давати кошти для премій, зазвичай імені моїх батьків. Я знав, що таке філантропія, мав щастя спілкування з кардиналом, патріархом Йосипом Сліпим, співпрацював з подвижником Любачівським.
Оскільки я — монах, і мені нічого не треба, окрім віри, їжі, книжок, я все віддаю на благодійні цілі. У Лізі українських меценатів зустрів однодумців. Я був щасливий, що загальнолюдська філософія філантропії, популярна на Заході, живе в цих людях, і це спільнить з ними. Тому не довелося шукати, як кажуть, перекладачів — одразу знайшлася спільна мова. Щороку я люблю приїздити саме цієї пори до Києва або зі Львова, де служу у храмі, або з Острога, де викладаю в академії, щоб у театрі побачити свято розуму, замість поїздок до Англії чи до США.
Доки живі будемо, доти цей конкурс існуватиме. А після нас, очевидно, інші проводитимуть, бо це дорогоцінна естафета, українська справа, яка не повинна вмерти.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»