УКРАЇНА ВСТАНЕ І ДУЖОЮ БУДЕ
ДО 140-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО (1873–1945), УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ТА ПОЛІТИЧНОГО ДІЯЧА, ГЕТЬМАНА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1918)
«Втілювати й персоніфікувати Маєстат (велич, величність. — Авт.) Української Землі й тисячолітню Ідею тяглости (спадковості.— Авт.) Української Державности, утверджувати глибоконаціональні традиції Державних Чинів, що беруть початок ще від Княжої Доби нашої історії, та символізувати безперервну тривалість Української Нації... Обов’язок цей випливає з покладеного Божим Провидінням та Історією на Гетьманський Рід Скоропадських».
Це рядки зі «Звернення до всіх розсіяних сущих українців-державників нашої дорогої Батьківщини, Гетьманців, Прихильників Гетьманської Ідеї та Краєвих Централь Гетьманського Руху» від 29 квітня 1957 року графині Марії Павлівни Скоропадської-Монтрезор.
Нагадаю: Марія Скоропадська-Монтрезор — старша донька гетьмана Павла Скоропадського, яка після смерті брата Данила перебрала на себе обов’язки керманича Гетьманським рухом і «Союзом гетьманців-державників».
Усвідомлення ж щодо призначення роду вірою і правдою служити рідній землі виховувалося у кожного покоління Скоропадських з давніх-давен. Вважається, що це було заповідано засновником роду, уманським козаком Федором Скоропадським, який загинув у 1648 році в битві під Жовтими Водами, воюючи під знаменами Богдана Хмельницького. Усі його нащадки по чоловічій лінії служили в українському війську, а після ліквідації гетьманства Катериною II — в російській армії. Особливо варто виділити Івана Скоропадського, який був гетьманом України у 1708–1722 рр. і наполегливо боровся за збереження козацької автономії, але протистояти російським планам її ліквідації не вдалося.
Та й більшість представників цього роду відзначилися своїми справами в ім’я України. Як тут не згадати Єлизавету Милорадович (тітка гетьмана П. Скоропадського), яка в часи царської заборони на українське друковане слово фінансувала українські видання і була засновницею в 1873 році Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, а з 1878-го очолювала Полтавське філантропічне товариство українофілів.
Найбільшим скарбом, який батьки передавали дітям, вважалися реліквії славних дідів-прадідів, перекази про їхні життєві подвиги в ім’я Вітчизни, виховуючи таким чином і особистим прикладом у них почуття любові до Батьківщини, відданості їй. За сімейною традицією, так само виховували батьки майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського, а він — своїх дітей: Марію, Єлизавету, Петра, Данила, Павла, Олену.
Ось рядки з його листа синові Данилу: «...Твої предки були простими козаками, й нобілітацію роду свого дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист, ними виявлений... Вони ніколи не бажали спокійного життя без турбот і без праці, йшли тернистими шляхами і доходили до високого становища в державі й до видатної ролі в історії свого народу».
Павло Петрович Скоропадський народився 15 травня 1873 року в німецькому місті Вісбадені. Його мати — Марія Андріївна Скоропадська — належала до старовинного українського роду, що бере початок ще з Великого князя Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха.
Дитячі роки його минули в Україні. Зрозуміло, що в сім’ї, де від покоління до покоління чоловіки ставали військовими, не було особливих спорів, ким бути Павлові,— звичайно ж військовим. Після закінчення у 1893 році найпрестижнішого військового навчального закладу — Пажеського корпусу, отримавши звання корнета, Скоропадський став офіцером Кавалергардського полку, де виконував обов’язки командира ескадрону.
У вільний від служби час подорожував країнами Європи і Близького Сходу в основному з метою поповнення знань, особливо з військової тематики. Рівень військової підготовки, здібності, які він проявив під час служби, сприяли швидкому просуванню у військовій кар’єрі.
Проте заздрісники подейкували, що певну роль відіграло його одруження у 1898 році з Олександрою Дурново, дочкою генерал-лейтенанта П. Дурново. А ще пов’язували його успіхи з наближеністю до царського двору, пригадавши ті часи, коли Павла Скоропадського серед найталановитіших і найвродливіших учнів Пажеського корпусу відібрали для участі в коронаційній процесії Миколи ІІ і Олександри Федорівни та інших заходах при царському дворі.
Утім, здібності бойового командира, виявлені ним під час російсько-японської війни, на яку Павло Скоропадський пішов добровільно, категорично відмовившись від штабної роботи, розвіяли ці чутки. За проявлений героїзм у тій війні Павло Петрович нагороджений золотою Георгіївською зброєю; в грудні 1905 року російський імператор Микола II призначив його своїм флігель-ад’ютантом з наданням військового звання полковника; у березні 1912 року Скоропадському було присвоєне звання генерал-майора і зараховано його до Імператорського полку. Багато він зробив і для зміцнення боєздатності країни. Зокрема, на особисті кошти Павла Петровича був збудований есмінець «Україна».
Під час Першої світової війни Павло Петрович за особисту мужність і героїзм нагороджувався Георгіївською зброєю і всіма орденами до Святого Володимира 4-го ступеня включно.
Один із епізодів цієї війни описав його однополчанин Василь Васильович Кочубей: «...На войне я впервые увидел Скоропадского 6 августа 1914 г. во время Каушенского боя. Никогда не забуду этого момента! Когда цепи нашего 3-го эскадрона, в котором я был младшим офицером, вышли около Цу-Опелишкен на шоссе Краупишкен-Мальвишкен, я увидел генерала Скоропадского, который стоял, несмотря на сильный огонь германской пехоты и артиллерии, во весь рост и, будучи старшим из начальствующих лиц на этом, самом горячем участке боя, руководил всеми перемешанными между собой частями полков первых бригад 1-й и 2-й гвардейских кавалерийских дивизий. Бесстрашие генерала произвело на меня тогда очень сильное впечатление. Выделяясь своей высокой фигурой среди окружающих его, он спокойно и хладнокровно отдавал приказания и, занятый наблюдением за развивающимся боем, не замечал, казалось, опасности».
Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта Павло Петрович 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташувався на терені України і на базі якого був сформований 60-тисячний Перший український корпус. Цей корпус завдяки високим здібностям командувача залишався серед тих військових частин, які, попри деморалізацію царської армії після жовтневого перевороту, не втратили боєздатності. Саме цей корпус зупинив більшовицькі війська, що прямували з фронту на Київ для знищення української влади, роззброїв їх і відправив до Росії.
29 квітня 1918 року, скориставшись затяжною кризою Центральної Ради УНР, спираючись на підтримку німецького окупаційного командування, заможного українського селянства та козацьких верств, прихильники Павла Скоропадського здійснили державний переворот. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат під назвою «Українська держава» (Центральна Рада була розігнана окупаційними військами).
У Києві, на скликаному з ініціативи «Союзу земельних власників» з’їзді українських хліборобів П. Скоропадського проголосили гетьманом України. Згідно із виданими законами «Про тимчасовий державний устрій України», вся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася в руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем.
У своїх спогадах відомий історик, колишній міністр закордонних справ Української держави 1918 року Дмитро Дорошенко згадував, якою дійсно титанічною була робота гетьманського апарату, до якого ввійшли не політичні діячі, а кращі фахівці, і як самовіддано працював сам гетьман: «...Він (Скоропадський) жив в’язнем у своїй господі: зранку до глибокої ночі просиджував за прийомами, вислуховуванням доповідей та засіданнями. Просто доводилося дивуватись, як людський організм міг виносити таке напруження».
Біографи та історики констатують, що вжиті в той період заходи, зокрема відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприємництва, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини, вдосконалення грошової системи, відновлення роботи залізничного транспорту, судові реформи, які окреслили систему загальних судів, сприяли певному економічному піднесенню Української держави.
Та як найважливіше досягнення гетьманату характеризується освітня та національно-культурна політика того періоду. Дійсно, на цьому напрямку зроблено багато. Універсалами Скоропадського був ухвалений закон про обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України; утворена Українська академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та інші; відкрилися українські університети — в Києві та Кам’янці-Подільському; у російськомовних університетах — Київському, Харківському, Одеському — почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права; утворено 150 українських гімназій.
Водночас, в Українській державі було засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ, серед яких — Національний історичний музей, Національна бібліотека, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо. Також вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників.
...Домагаючись міжнародного визнання Української держави, уряд Скоропадського встановив дипломатичні відносини з Німеччиною та іншими країнами. 12 червня 1918 року було підписано мирний договір з радянською Росією. У період гетьманату Україну визнали 30 держав, десять із них мали представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах.
Проте у своїй діяльності гетьманський режим припустився фатальних помилок. Серед них — спроби повернути поміщикам землю, яку отримали селяни після революції; обов’язкова передача селянами врожаю в розпорядження держави; збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин; заборона страйків, підтримка сил, які були противниками побудови незалежної України (грамотою П. Скоропадського було оголошено про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією). Це викликало супротив населення — вже в липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху.
Залишився гетьманат і без німецької підтримки — в листопаді 1918 року німецькі війська почали залишати окуповані території. Тоді ж почалося повстання Українських січових стрільців. Зрозумівши, що ситуація вийшла з-під контролю, 14 грудня 1918 року П. Скоропадський опублікував таку заяву: «Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».
Після зречення Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. Уже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий Гетьманський рух «Союз гетьманців-державників».
«Історія наказує мені дбати, щоб започаткована мною в 1918 році державна організація України продовжувалася далі до повного щасливого завершення нашого національно-державного діла. У наших українських обставинах потрібно для цього напруженої, упертої праці ряду поколінь»,— писав він. Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі: «Наша сила — в наших українських людях».
Він, його дружина, діти робили все можливе, навіть у найважчі роки, коли до влади прийшли нацисти, в роки війни, щоб допомогти своїм співвітчизникам. А в планах Павла Скоропадського було об’єднання всіх творчих національно-державницьких українських сил суспільно-політичного і громадського секторів національного життя в одному Всеукраїнському національно-визвольному центрі.
Гетьман твердо вірив: «Україна встане і дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішнього розкладу поставить, з одного боку, свою сталеву єдність, єдність ліпших своїх синів, хоч де б вони були, а з другого — не паде духом і збереже свою національну честь, нехай які були б тяжкі умови для її існування».
Павло Скоропадський не дожив до мирних часів, щоб продовжити організаційне та ідеологічне формування «Союзу гетьманців-державників», здійснити інші свої задуми. Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року в лікарні монастиря Меттен.
Похований у місті Оберстдорфі в родинному склепі Скоропадських. Але його справу продовжили діти — Данило, Марія, Єлизавета, які в різні періоди після смерті батька очолювали гетьманський рух. Серед настанов, які залишив їм батько, була така: «Пам’ятай, що раз ти приймеш на себе добровільно мої права і обов’язки, ти мусиш дбати про те, щоб бути достойним великого завдання, ти мусиш придбати мудрих, чесних, відданих спільній ідеї й добре зорганізованих помічників, і що таких помічників не можна враз при потребі знайти й зорганізувати, а треба їх розшукувати й готувати ціле життя».
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»