ЧИ БУДУТЬ МІТИНГИ В ЗАКОНІ?
За понад двадцять років існування наша держава так і не спромоглася ухвалити ліберальний закон про мирні зібрання. Це дає великі можливості тлумачити право на них із власних позицій. Нещодавно ухвалене рішення Євросуду привернуло увагу влади і громадськості до цієї проблеми.
Back in the USSR
«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи, демонстрації, про проведення яких своєчасно сповіщають органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування». Таке право гарантує ст. 39 Конституції. Однак Основний Закон і судова практика — майже несумісні. Так, 2010 року суди задовольнили 83% позовів про заборону мирних зібрань, 2011-го — 89%, а 2012-го — 88 відсотків.
Лідером за кількістю заборон є Харківська область, тут вони мають тотальний характер. Згідно з даними Єдиного реєстру судових рішень у цьому регіоні винесено 103 постанови про заборону (майже третина від таких вердиктів по Україні), крім того, окружний і апеляційний адміністративні суди стовідсотково ухвалювали рішення на користь органів влади.
Чим керуються служителі Феміди в таких випадках? Їхню логіку важко зрозуміти, але свої рішення вони мотивують Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», ухваленим ще 1988 року. Однак цей документ суперечить Конституції України, адже передбачає дозвільний характер проведення мирних зібрань. До того ж ідеться про їх проведення в неіснуючій державі, він регламентує відносини громадян з неіснуючими комітетами рад народних депутатів.
Варто нагадати, що згідно з постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року та Закону «Про правонаступництво України» згаданий указ утратив чинність. Проте саме його норми покладено в основу більшості судових заборон.
Ще одне джерело порушень права на мирні зібрання — власні нормативні акти, затверджені міськими радами або їхніми виконавчими комітетами. А серед найбільше поширених причин судової заборони мирних зібрань, крім уже згадуваних місцевих порядків, — контрзібрання на тій же території і в той же час.
Цей захід часто фабрикують винятково для того, аби отримати підставу для винесення потрібного рішення (зазвичай забороняють обидві акції). Хоча у випадку контрдемонстрації міліція зобов’язана забезпечити можливість реалізувати право на свободу мирних зібрань обом сторонам.
Вдаються служителі Феміди й до такої мотивації: мітинг заважає ярмарці чи іншому розважальному заходу або відпочинку інших громадян. В арсеналі обґрунтувань також потенційне порушення правил благоустрою або можливе перешкоджання дорожньому руху. Непоодинокими є випадки так званих сезонних судових рішень. Суди забороняють зібрання через сильну спеку або мороз, стверджуючи, що погодні умови негативно вплинуть на здоров’я мітингувальників.
При цьому не беруть до уваги ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де чітко сказано: «Здійснення права на свободу зібрань не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням або злочинам».
Деякі міськради ігнорують закон і здоровий глузд настільки, що навіть відмовляються приймати повідомлення про проведення тієї чи іншої акції. Приміром, в Одесі міська рада не захотіла прийняти повідомлення про проведення колективної зарядки, намагаючись мотивувати це відсутністю «довіреності» в організатора. Не відстали від одеситів у креативності і в Дніпропетровську. Там не побажали прийняти повідомлення про захід на підставі того, що на площі, де його мали проводити, стоїть ялинка.
Прикметно, що судові засідання в таких справах можуть проводити у вечірній або нічний час, не повідомляючи організаторів акції, не дають їм належно підготуватися до участі у розгляді позовної заяви. Водночас ефективне оскарження рішень, які обмежують право на мирні зібрання, відсутнє.
Справа «Вєренцов проти України»
Нещодавно Європейський суд з прав людини ухвалив рішення, яким привернув увагу держави до проблеми мирних зібрань. Почалося все з того, що 12 жовтня 2010 року у Львові громадська організація «Вартові закону» провела пікет перед прокуратурою з вимогою розслідувати зловживання у сфері ЖКГ. Такі акції були проведені вже кілька разів щовівторка. Керівник організації Олексій Вєренцов подав повідомлення про проведення заходу двічі: за два місяці про серію пікетів, зазначивши конкретні дати, а потім за два дні до акції.
Напередодні заходу виконком міськради звернувся до Львівського окружного адмінсуду із заявою про заборону мирного зібрання. Проте рішення було винесено лише наступного після пікету дня, і йшлося в ньому про заборону наступних акцій, а на момент проведення мирного зібрання її не було. Тим не менше працівники міліції вимагали припинити пікет.
Через два дні його організаторів затримали, а служитель Феміди засудив їх до трьох діб адмінарешту за злісну непокору законному (?!) розпорядженню міліції та порушення порядку організації мирного зібрання. При цьому суддя не допустив адвоката, відмовився заслухати свідків, не побажав він і переглянути відеозапис події, посилаючись на проблеми з комп’ютером.
Відбувши покарання, організатори подали апеляційну скаргу на рішення суду. Однак вища судова інстанція у її задоволенні відмовила. Посилання адвоката на Європейську конвенцію з прав людини суд назвав надуманими. Тому було вирішено шукати захисту порушених прав у Євросуді.
Страсбурзька Феміда визнала нашу державу винною за трьома статтями згаданої конвенції: свобода мирних зібрань, покарання без закону (Вєренцов був покараний за порушення порядку проведення мирних зібрань, однак він не визначений законом), право на справедливий судовий розгляд. Тож заявник має отримати шість тисяч євро компенсації. Він також наголошує, що рішення Євросуду дає йому можливість притягнути до кримінальної відповідальності міліціонерів і суддів, які порушили його права.
Справа Вєренцова виявила законодавчу прогалину стосовно свободи мирних зібрань, зазначено в рішенні Страсбурзького суду. Ця структурна проблема виникла з часу розпаду Радянського Союзу. Суд визнав, що державі потрібен певний час, аби створити власну законодавчу базу. Однак затримка на понад 20 років не є виправданою, особливо якщо це стосується такого основоположного права, як свобода мирних зібрань. Тому нашій країні запропонували терміново реформувати законодавство, щоб визначити вимоги до порядку організації і проведення мирних демонстрацій, а також підстави для їх обмеження.
Закон має бути ліберальним
Член правління Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський, який був представником у справі Вєренцова в Євросуді, зазначає: крім ухвалення закону, слід внести відповідні зміни до Кодексу про адміністративні правопорушення.
В офісі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини рішення Страсбурзького суду у справі Вєренцова зустріли схвально. Там зазначили, що згаданий закон повинен ґрунтуватися на закріпленні повідомного, а не дозвільного порядку проведення мирних зібрань.
Між тим багатостраждальний законопроект щодо свободи мирних зібрань зареєстровано ще п’ять років тому. У 2010 році поспіхом, у закритому від громадянського суспільства режимі його ухвалили в першому читанні і підготували до другого. На офіційному сайті Верховної Ради текст цього документа був відсутній. Тож УГСПЛ звернулася до парламенту з вимогою оприлюднити його для громадського обговорення, щоб убезпечитися від імовірного обмеження права громадян на мирні зібрання.
Після 2010 року текст законопроекту був замінений ліберальним варіантом, стверджує виконавчий директор УГСПЛ Аркадій Бущенко. Однак через неоднозначне сприйняття тричі протягом минулого року відкладали його винесення на друге читання. Робити якісь прогнози щодо його подальшої долі навіть після резонансного рішення Євросуду поки що зарано.
Чим же нині мають керуватися українські судді? Конституцією (її ст. 39), нормами ст. 11 Європейської конвенції з прав людини та ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, практикою Європейського суду з прав людини, рішенням Конституційного Суду від 2001 року. У ньому визначено, що право на мирні зібрання є «невідчужуваним і непорушним». КС також наголосив: конкретизувати положення ст. 39 Конституції повинен окремий закон.
Наразі правозахисники пропонують, аби Верховна Рада офіційно визнала указ про проведення мітингів у СРСР нечинним в Україні і унеможливила його застосування органами місцевої влади та місцевого самоврядування.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- ЗАПИТУВАЛИ— ВІДПОВІДАЄМО
- ВІДНОСИНИ МІЖ ДЕРЖАВОЮ І ЦЕРКВОЮ
назад »»»