ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:«СКОВОРОДА-300»
ІЗ СУМКОЮ, ПОВНОЮ ЗНАНЬ, ДОДОМУ
Закінчення. Початок у «Демократичній Україні» за 15 лютого, 1 березня, 15 березня, 29 березня, 12 квітня ц.р.
Тільки не в ризі попа
Хто ж приїхав разом з царським комісаром Федором Вишневським у другій половині серпня 1745 року в угорське містечко Токай? Прізвище нам добре відоме — Сковорода. А от ким був київський студент Григорій у винній комісії за чином?
Шукаючи відповідь на це запитання, звернімося до донесення в колегію закордонних справ від кабінету міністрів барона Черкасова, в якому серед складу комісії генерал-майора Вишневського названі «священник один, дьячок один». За іншим достовірним джерелом, а саме за біографією філософа, написаною його учнем і другом Михайлом Ковалинським, конкретніше наближаємося до Сковороди: Федір Вишневський у Токаї «хотів мати церковників, здатних до служби й співу». З цієї інформаційної зав'язі й виходили в подальшому дослідники, визначаючи службу Сковороди в Токайській комісії.
Багато років за долею юного Григорія в Токайському краї слідкує письмово Степан Ваш, нині кореспондент Укрінформу в Будапешті. У статті «Таємниці Григорія Сковороди в його «люб'язній Унгарії» він зазначає, що студент Києво-Могилянської академії приїхав до Угорщини «в якості церковника-дяка (кантора) і уже у 23 роки отримав сан священика». У наступній статті, кількома роками пізніше, Степан Ваш пише про «духовно-церковну діяльність двох священиків, одним із яких був Сковорода». У написаному російською мовою резюме книги угорського історика Тарді Лайоша «Історія Токайської комісії для закупівлі угорських вин» сказано: «В числе сопровождавших Вишневского находился в качестве дьячка молодой Г. С. Сковорода, будущий писатель и философ».
Із таким трактуванням служби Григорія Сковороди у винній комісії не погоджується найбільш авторитетний біограф філософа, лауреат Шевченківської премії Леонід Махновець. Він спростовує безпідставне твердження, «ніби Сковорода й був за дяка у цій церкві», тобто у православній церкві комісії. Перед призначенням Вишневського головою Токайської комісії Єлизавета розшукала його на Переяславщині, де він жив у власному маєтку. І саме з Переяславщини взяв генерал-майор із собою в Угорщину священика і дяка. А Сковорода в цей час навчався в Києво-Могилянській академії.
І навіть якби умовою включення 23-річного студента Григорія до складу комісії було висвячення його єпископом у сан священика, то Сковорода, ймовірніше. не погодився б на такий церковний чин. Не бачив він себе в Токаї в облаченні священика, тобто в ризі з підризником, єпітрахиллю, поясом ще й з наперсним хрестом поверх такого церковного вбрання.
Продовжимо пошук відповіді. Письменник Володимир Єшкілєв бачить Сковороду в чині «придворного уставщика й канонарха», тобто провідника канонічного церковного співу. Ще конкретнішу відповідь знаходимо в статтях допитливого дослідника Вадима Воздвиженського: «Не закінчивши богословського класу, наш свободолюбивий бурсак ніяк не міг бути посвячений в попи». Поступово більшість дослідників схиляється до думки, що Григорій був зарахований до штату комісії як «півчий», чи «півчий уставник». Це документально підтверджує запис у чорнухинській ревізькій книзі, що син Пелагеї Сковородихи «обретается в певчих». Зверніть увагу, запис у ревізькій книзі зроблено 30 серпня 1745 року, тобто в день, коли «півчий» Григорій Сковорода з Федором Вишневським саме доїжджав або вже прибув у Токай.
Церковні обов'язки півчого не обтяжували Сковороду, бо по суті він входив до тієї групи, яку сформував Федір Вишневський за іменним указом імператриці від 6 квітня 1745 року: «...вы можете выбрать людей, где вам кто надобен, чтоб были люди добрые, молодые и грамотные». Це був для Вишневського найкращий вибір, для Сковороди — теж. Тепер Григорій міг широко відкритими очима подивитися навкруг — у Токайських садах і далі за горизонт.
Мандри по Європі
Мета юного Григорія була вищою, ніж церковна служба. Він, як пише Михайло Ковалинський, «...намагався знайомитися найбільше з людьми, що були тоді дуже славні вченістю й знаннями». Починав свої зацікавлені знайомства з «навколишніх міст», які були відомі віковим виноробством. Таких чудових міст, що входили до «малого Токайського кола», Вадим Воздвиженський нарахував (бо побував у кожному з них) аж 12 — від Токая до Шаторальяуйхеля. Кілька цих містечок, оповитих виноградною лозою, залишились і в нашій журналістській пам'яті.
По другому, вже більшому, «середньому Віденсько-Пресбурзькому — польському колу», Григорій їздив уже, можна сказати, як компаньйон, перекладач, знавець санкт-петербурзького етикету, з генерал-майором Федором Вишневським. Справ було чимало, і справ складних, часом делікатних. У Відні доводилося залагоджувати фінансові операції з таємним радником і надзвичайним посланником Єлизавети — Логвином Логвиновичем Ланчинським, через якого переказували гроші на закупівлю вин, дворів та виноградників, шукати допомоги й захисту у царського вельможі, бо, як пише Вишневський Ланчинському, «...только, как я вижу, здешний народ в таковых делах не без хитрости, то б не хотел и я той подвержен при старости лет моих быть».
Так само і в Пресбурзі (нинішній Братиславі), де юридично оформляли умови купівлі, застави, оренди виноградників, господарських дворів, допомога Григорія Сковороди була корисною, часом незамінною. Коли ж справу не вдавалося вирішити в рамках австрійського законодавства, в дію вступав його величність хабар. Для цієї мети улюбленцю Єлизавети генерал-майору Федору Вишневському іменним царським указом від 13 червня 1745 року відправлено «для употребления в подарки, а не на продажу, из казенного товару: один сорок соболей ценою в 350 рублев; чая жулану, по цене на 50 на 3 рубли; рассомахов сто, во 113 рублев в 15 коп., всего на 500 на 16 рублев на 15 коп...» Дієвий спосіб у всі часи і в усіх країнах.
Вільний час, коли він випадав, Григорій не марнував, шукав усе нових джерел знань, спрага до них тільки зростала. Десять років тому мені пощастило разом із письменником Іваном Яцканином пройти, проїхати шляхами Сковороди в Словаччині, від Дуклі до Кошіце — воріт до Токайського краю.
Найдовше затрималися у Братиславі, достукалися до масивних чорних дверей у білих смугах Akadеmia Istropolitana, першої вищої школи в Словаччині й Академії задунайських країн, заснованої в 1465 році. Століттями громадилася бібліотека академії, і я гадаю, що Сковорода не міг обминути цих багатющих книжкових скарбів. «Середнє коло» європейських мандрівок Григорія замикало місто австро-угорських владців Офен (Буда), і в ньому теж збігалися інтереси винної комісії, тож Федір Вишневський неодноразово брав у поїздках до граду на Дунаї свого помічника й радника.
І, нарешті, про «велике європейське коло» подорожувальника за знаннями, скажімо так, уже «токайця» Григорія Сковороди. Як і належить тому, «кого світ ловив, але не спіймав», це мандрівне коло наповнене загадками, містикою, а часом і містифікаціями. Хоч яку б енциклопедію ви розкрили, якого б автора почитали, скрізь знайдете запевнення, що Сковорода побував в Австрії, Угорщині, Словаччині, Польщі, а також з обережною обмовкою «за непідтвердженими даними», філософ-могилянець дістався Італії, Німеччини, Чехії.
Мій запис у блокноті. Письменник Володимир Єшкілєв, розуміючи, що в Австрії, країні суворого полійцейського режиму, Сковороді не вдалося б виправити особисті подорожні документи, посилає його в Італію, в Трієст та інші міста, таємно, під виглядом «шпигуна», за протекцією масонських лож, «вільних мулярів».Французький великий універсальний словник П'єра Ляруса запевняє, що Сковорода побував у німецькому місті Галле, слухав лекції філософа й фізика Хрістіана Вольфа. Український сковородознавець Леонід Махновець, до якого я ставлюся з довірою і повагою, вважає, що Гесс де Кальве, який опублікував в «Украинском веснике» за 1817 рік нарис про молодого філософа в Токаї, «правильно говорить про перебування Сковороди в Польщі, Пруссії, Німеччині та Італії, зокрема в Римі».
Хто ж здатен тепер перевести «непідтверджені дані» у достовірні факти? Я впевнений, це може зробити архівно й організаційно «незалежний дослідник», європеєць Вадим Воздвиженський. Нагромаджений ним величезний дослідницький матеріал, невгамовна енергія, безкінечна залюбленість Вадима Воздвиженського в життя і творчість Сковороди надихають мене на сміливу пропозицію: створити при Шарошпатацькому колегіумі громадський інститут Григорія Сковороди, а в Дебреценському університеті заснувати кафедру Європейського сковородознавства. Прихильників такої думки буде немало. Охоче допоможуть у цій важливій справі й українські університети, інститути, товариства, музеї, освячені іменем Григорія Сковороди.
Від зеленої перлинки до виноградної
кісточки
І хоч де б лишень назорював Григорій Сковорода усе нових джерел знань — у близькій чи дальній Європі, — він не забував щодня подивитися на плодоносну гору Токай, вкриту виноградними плантаціями. Юнакові з далекої Чорнухинщини, де він бачив лише вишневі й яблуневі сади, було цікаво слідкувати, як навесні виноградний кущ прискає зеленими росточками, далі кучеряво розвивається, усіюється ягідними ґронами, які на кінець літа, під жарким сонцем, наливаються живильним соком. А пізньої осені на кущах заізюмлюються, саме з них і виготовляють знамениту есенцію. Наука виноградарства була для Сковороди такою ж цікавою, як і європейська філософія та фізика.
І вже пізніше Григорій Сковорода створив воістину поему про виноградну лозу, скориставшись вільним перекладом книги римлянина Марка Ціцерона «Про старість». Присвячуючи «витлумачену тутешньою мовою» названу книгу С. І. Тев'яшову, Сковорода зазначає, що «перекладені не слова її, а думки». І важко втриматися, щоб не навести хоча б два витяги про працю самого Сковороди на винограднику разом із досвідченими робітниками: «Чи не викликає солодкого подиву виноградний сад, якщо зауважити, що замість старих, восени відрізаних, випускаються нові гілки, одні з яких відрізують для нового розведення, другі як непотрібні, треті залишають для плоду, іншим не дають вхопитися за дерево, переносять їх обійми до другого, інші від пня впускають у ямочки й прибивають ключкою для розведення нового коріння тощо».
Так управно і водночас поетично «перекласти» старовинний текст «тутешньою мовою» могла лише людина, яка не день і не рік власноруч займалася обрізкою, формуванням виноградних кущів восени, а з березневим теплом уже любувалася витвором своїх турбот: «Так, на початку весни на тих гілках, що для плоду, живе, ніби при їх колінцях, те, що у наших землеробів називається перлина, а з неї виходить ягода. Вона з часом і земними соками, й теплом сонячним збільшується, і спершу дуже кисла, потім, дозрівши, стає солодкою, а завісившись листям, має й помірну теплоту і захищається від зайвої спеки. І що може бути гарніше й корисніше від неї? Повірте, що не лише користь від неї, як я сказав раніше, а саме її народження й лиш праця коло неї можуть звеселяти». Так і в Токаї Григорій знайшов свою «сродну працю» — практичну науку виноградарства.
І цей «солодкий подив» виноградного саду Сковорода передав віршованими рядками у «Фабулі про Тантала»:
«А чего ж то нет при
небесном столе?
Тут вина разны, тут нектар
солодкий,
Услаждающий божественны
глоткы,
Тут амвросія, вишних
богов снеды...»
Золотистим промінням токайського вина усіяні всі твори Сковороди — вірші, пісні, байки, трактати — і всі ці угорські промінчики виловив і зібрав у своїх статтях Вадим Воздвиженський. І було б ризиковано спробувати додати до них щось нове, ще не знайдене. Крім ґрунтовних дисертабельних статей, Воздвиженський присвячує токайському періоду Сковороди свої поезії. І я не втримаюся, щоб не навести поетичні рядки, які мені полюбилися:
Ты последний придворный
уставщик Токая,
Ты козаков молил каждый день.
Без тебя б и Украйны не стало,
И исчезла б у яблони тень.
Нас немного осталось в Токае,
Но нам истину сродно хранить,
Нас, как аистов, собранных
в стаю,
Никому не поймать, не сломить.
Много нас разлетелось
по свету,
Но мы помним Чернухи свои,
Помним звуки божественных
песен
Там в саду, где поют соловьи.
Пусть я странник далекий,
неблизкий,
Говорю на наречьи чужом,
Но Сократово Nosceteipsum
Не иссохнет в бокале моем.
Ці вірші, написані серцем, Вадим передав нам при від'їзді з Токайських садів...
...Зазбирався додому, в Київ, і Григорій Сковорода. Пора...Збігав п'ятирічний термін його токайського життя. Не набув за цей час ні статків, ні грошового гаманця. Повертався, як пише Михайло Ковалинський, «з порожніми кишенями». Може б і було інакше, але раптом осиротіла винна комісія: 27 січня 1749 року помер доброзичливий «патрон» Сковороди, генерал-майор Федір Степанович Вишневський, який залишив по собі серед токайського люду добру пам'ять.
Тож становище Сковороди в комісії різко змінилося. Довелося думати, як і з ким повернутися в Україну. Така нагода трапилася в наступному році. Десь у середині вересня 1750 року кабінет-кур'єр Микола Жолобов, який на якийсь час очолив винну комісію після смерті Федора Вишневського, вирушив із двома возами заготовленого вина тим же шляхом на Київ — через Словаччину, Польщу, а далі рідною Україною до Фастова і, нарешті, до Васильківського форпоста. Тут ще довелося пройти карантин у зв'язку з холерою, яка зачепила прикиївські місця.
Хай там як, але позначений у подорожній кабінет-кур'єра Миколи Жолобова «студент один» (можна не сумніватися, що це був Григорій Сковорода) повернувся додому, в Україну. Повернувся, як стверджує Михайло Ковалинський, «із чужих країв, сповнений вченістю, відомостями, знаннями», образно кажучи, зі своєю незмінною сумкою, повною знань.
Тепер він знав, що буде робити в рідній Україні: вчителювати, вчити молоде покоління не тільки грамоті, письму, а й своєї філософії серця, свободи і щастя. І за це Сковорода залишився назавжди вдячний своїй токайській п'ятирічці, європейським філософам і прекрасній країні, яку він називав не інакше, як «люба моя Унгарія».
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»