9 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
ЙШЛА ВІЙНА НАРОДНА
ПРАВДА У ФРОНТОВИХ ТРИКУТНИКАХ
У редакційному архіві дивом зберігся лист одного з учасників бойових дій. Лист, як на мене, хвилюючий і типовий: його міг би написати будь-хто з героїв війни.
Він цікавий ще й тим, що переказує інформацію, яку автор надсилав рідним: коли й де воював, коли був поранений, а головне — передає атмосферу війни, настрій свій і своїх побратимів будь-що звільнити рідну землю від лютого ворога. Як відомо, людська пам’ять недосконала і багато що могла втратити. А от військові трикутники як літопис війни зберегли все.
...Для когось Велика Вітчизняна війна — то вже далека історія. Комусь та історія вже ніби й непотрібна. Але тільки не для учасників тих вогняних років. І тепер, коли від Дня Великої Перемоги нас відділяють 68 років, багато хто ще й ще раз перегортає пожовклі аркушики своїх фронтових листів, листів своїх рідних.
— Ці листи люди берегли як найцінніший скарб, бо в них — історія народної боротьби за визволення рідної землі від лютого ворога, — писали свого часу до редакції Григорій Козявкін із Києва, Іван Чуприна та Микола Федорченко з Донеччини.— Бо вся країна в єдиному пориві прагнула захистити рідну землю. І це відбито у фронтових листах.
Отже, слово Іллі Сидоренку — ветерану 84-го гвардійського Гадяцького червонопрапорного ордена Богдана Хмельницького артилерійського полку.
* * *
«У тисячі тисяч матерів оці пожовклі, потерті фронтові трикутнички лишились єдиною пам’яттю про своїх синів і дочок, що пішли на війну і не повернулись. Адже живими лишилося тільки три проценти — хлопців 1922-го, 1923-го і 1924-го років народження. Троє зі ста!!! Тому ці трикутнички берегли як найдорожчий скарб».
Фронтові листи... Це не тільки бажана, так очікувана вісточка від найдорожчих з бурхливого пекла війни. Кожний такий лист — це крім усього іншого — своєрідний звіт перед рідними, перед Батьківщиною про свою фронтову роботу, боротьбу за кожну п’ядь звільненої землі.
Із пожовклих сторінок спливають події тих незабутніх днів: дорогі обличчя побратимів-однополчан, тернистий шлях довгих фронтових доріг...
Не нарікайте, друзі, що я пишу про свої листи, — зауважує автор.— Наш народ-воїн у ті роки жив і думав про одне — перемогу над фашизмом. І правда про війну у ваших і моїх листах — як у літопису.
25.03.43 р.
Матері й брату в Сорочинськ:
«...Важко нам було наступати. Але ми вперто долали всі перешкоди і йшли вперед, гнали перед собою німецьку армію. З боями пройшли сотні кілометрів, долаючи жорстокий опір ворога... Багатьох моїх однополчан нема зараз у наших рядах, багатьох поранило, багатьох нагороджено урядовими нагородами посмертно. Я теж був поранений, і мене нагородили медаллю «За боевые заслуги»...
Проте як би важко не було, ми вірили в перемогу. Тому-то я й писав матері.
18.04.43 р.
«...А тепер — війна. Жахлива, жорстока. І ми зараз воюємо за те щасливе життя, якого нас позбавили німецькі фашисти, виродки роду людського. Та нічого — настане час, і вони у сто крат заплатять за свою чорну справу. Ми помстимося за все, ми спитаємо у них за все...»
Попереду ще багато важких боїв, випробувань, та ми все здолаємо й розіб’ємо ненависного ворога!..
Воюючи, ми ніби відчували пахощі рідного краю:
07.05.43 р.
«Дорога мамо! Я вже ніби дихаю чудовим духмяним вишневим цвітом, свіжим і приємним повітрям рідного краю!.. Якщо підемо вперед — можливо, пощастить побачити рідні наші місця, побувати в рідному селі... Не сумуй, мамо. Незабаром і наша рідна земля буде вільною. Недалеко вже той час, коли і ти побачиш свій рідний край. А поки що терпи і чекай того часу, коли ми новим нищівним ударом розіб’ємо й знищимо німецьку сволоту. Не сумуй, не печалься, про мене не турбуйся і чесною працею допомагай нам, фронтовикам...»
І все ж до Великої Перемоги залишалося ще майже два довгих роки. Війна тривала, жорстока, нещадна, про що я 02.08.43 повідомляв братові на фронт:
«...Одного дня фашисти кинули на ділянку нашої дивізії 200 танків і силу літаків, але ми вистояли і не відступили ні на крок. На мою долю за ці три тижні випало чимало небезпечних хвилин. Просто дивуюсь, як до цього часу я залишився цілим і неушкодженим. Позавчора ми відбивали атаку танків і автоматників. Били прямою наводкою. Піхоти попереду не було. Ми залишилися сам на сам із танками і автоматниками, які оточували батарею півкільцем. По автоматниках били осколочними, по танках — бронебійними».
06.08.43 р.
Братові в армію:
«Сьогодні мені 20 років. Цей день мені довелося зустріти в шпиталі. Ось уже три дні, як я тут... За той час, як я пішов зі свого полку, відбулося багато подій у моєму житті (з 1-го липня). Був у новій дивізії, в артполку, стояли в обороні, потім брали участь в боях — жорстоких боях, залишився цілим. На полі бою зустрів свій гвардійський артполк, свій другий дивізіон і знову повернувся до своїх друзів-гвардійців. Знову був у запеклих боях, із вогню виходив цілим і неушкодженим. І все ж зненацька зачепило і мене. Поранило мене 3-го серпня о 18-00 осколком бомби в спину...
Ти не подумай тільки написати про це матері, а то вона буде хвилюватись...»
І знову бої. Але вже інші, наступальні.
11.09.43 р.
Братові в армію, матері:
«Зараз я вже знову у своїй рідній батареї, знову б’ємо прокляту німчуру й женемо її на захід. До Дніпра лишається яких-небудь 60 км. Отже, скоро я побачу береги рідного Славутича! Україна незабаром буде вільною».
03.10.43 р.
Братові в армію:
«...Ось уже майже місяць, як я виписався зі шпиталю і находжусь у своєму полку, у своїй батареї. Моя рана поступово загоюється. Але про це ніколи думати. Треба бити ворога, щоб скоріше звільнити всю Україну. Вся Лівобережна Україна вже вільна. Лише на деяких ділянках Лівобережжя ще сидить німець, притиснутий до Дніпра. Наша Батьківщина, вважай, уже звільнена. Але... незавидна доля дісталася нашим рідним містам, селам, судячи по тому, що я бачу: тут не лишилося жодного вцілілого села. Все зруйновано проклятою німчурою. Стигне кров у жилах, коли дивишся, як безжалісно бомбардують вони наші села, скидаючи зі своїх «Хенкелів» тисячі бомб на беззахисних мирних жителів — жінок, стариків, дітей... Їхня кров кличе до помсти».
05.10.43 р.
Матері у Сорочинськ:
«...Зараз ми знаходимось в... області (викреслено цензурою. — Запорізька область. — І. С.). У декількох кілометрах від Дніпра. Фріц тут закріпився й чинить відчайдушний опір з усих сил. Та йому все одно нічого не допоможе — ми його скинемо у води сивого Дніпра. Вже близько той час, коли ми остаточно розіб’ємо підлу німчуру й виженемо її з нашої землі. А поки що треба міцніше бити ворога...»
14.10.43 р., братові в армію:
«...Те, що я бачу на рідній Україні, кличе нас до нещадної помсти кривавим нелюдям. Так, дорогий Ваню, якби ти побачив, що натворили німці тут, якби ти побачив, що вони коять зараз, як вони бомбардують наші прекрасні села, скидаючи на мирних жителів тисячі бомб, якби ти побачив згарища сіл, плач матерів й маленьких дітей, сумні очі стариків, котрі кажуть нам: — Бачите, що німець наробив? Бийте його, синочки, бийте проклятого! — у тебе б волосся стало дибом на голові, зуби сціпились би від злості, додалось удвоє сили, і ти сказав би, стиснувши кулаки: «Смерть фашистам!»
І знову бої.
«...Знаходимось ми зараз якраз навпроти того місця на Дніпрі, де колись була козацька вольниця — Запорозька Січ. Точаться вперті бої — і день, і ніч гримить канонада... Почуваю себе краще — рана загоюється.
До цього часу вона заживала погано, та тепер буде краще — вчора мені у нашій полковій санчастині видалили з рани ще один осколок...»
06.02.44 р.
Матері у Сорочинськ:
«...Пробач, мамо, що довго не писав — так склались обставини на нашому фронті, що ніколи було писати... Знаходимось зараз на Правобережній Україні. Ми наступаємо. Фріц драпає й кидає на шляхах і полях безліч зброї і техніки...»
18.02.44 р.
Брату в армію:
«...Дорогий Ваню, ти заздриш мені, що я на фронті, а я, мабуть, заздрю тобі — мені так хочеться хоч би трішечки пожити мирним, спокійним життям. Оце життя в землі, в грязюці й сирості вже так набридло... Та ми будемо усе це терпіти, доки на нашій землі буде хоч один фашист».
«...Зараз знаходжусь у Дніпропетровській області біля ст. Апостолова, яку брали, за що й салютувала нам Москва 6 лютого. Так що фріцу добре дали тут жару. Цей драп-марш він буде довго пам’ятати!..»
26.02.44 р.
Матері у Сорочинськ:
«...Наступаємо! Звільнили Кривий Ріг, йдемо далі на південь. Фріц чинить опір, але ми його б’ємо і в хвіст, і в гриву! Вірю, що невдовзі ми всі зустрінемося на нашій Україні».
27.03.44 р.
Братові в армію:
«Наступаємо! Від Кривого Рогу ми пройшли вже дуже багато. Переправилися через чотири ріки. Зараз ведемо бої на правому березі річки Буг. Тут фріц дуже вперто чинить опір, але ти й сам розумієш, що як би вперто він не супротивився, а нашого натиску йому не витримати. Адже ми воюємо за рідну землю, свою домівку, свою сім’ю. Мабуть, поки ти одержиш цей лист, ми вже будемо далеко — можливо, в Одесі, а то й на самому кордоні...»
22.04.44 р.
Матері у Сорочинськ:
«...Зараз ми знаходимося на берегах Дністра. Відбиваємо всі контратаки ворога, міцно утримуємо плацдарми на правому березі, увесь час їх зміцнюємо і розширюємо й незабаром поженемо фріца далі до Пруту, у Румунію...»
04.09.44 р.
Братові в армію:
«...Руманешти драпонули від однієї артпідготовки. Зразу ж після неї ми рушили вперед, не зустрічаючи опору. Однак кілометрів через 10 наткнулись на оборону фріців. Був бій із танками. Поруч зі мною осколком снаряда вбило розвідника, але я все ж таки вцілів. У цьому ж бою поранило мого найближчого друга ще з Астраханської авіашколи Сашка Полупанова та багатьох інших. Ми рвонули вперед і пішли по п’ятах відступаючого ворога...»
* * *
Проте ця розповідь воїна була б неповною, коли б я не сказала про те, як ставиться до тих подій підростаюче покоління. Нещодавно Харківський регіональний центр оцінювання освіти (директор — член-кор НАПН А. Л. Сидоренко) дослідив рівень ерудиції випускників шкіл кількох районів Сумської області (до речі, партизанський рух С. Ковпака починався саме тут). Так от: тільки 28,8% школярів (із 57114 учасників) назвали імена С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова. А от для 41% «радянські партизани — це Мельник, Бандера, Шухевич».
Доктор історичних наук, професор Гузенкова презентувала колективну монографію «Розповім вам про війну... Друга світова війна в підручниках і свідомості школярів слов’янських шкіл». Було проаналізовано, зокрема, шкільні твори на теми війни і Великої Перемоги. На превеликий жаль, те, про що писав у своїх трикутничках Ілля Сидоренко, а також багато його побратимів, сьогодні слід захищати.
Виявилося, що десь 53% школярів дуже й дуже мало знають про війну (бо не читають тих книжок, які читало старше покоління), не знають, хто є хто з героїв війни, більше того — знеславлюють подвиг дідів і прадідів і навіть дехто пише у своїх творах, мовляв, було б добре, аби фашисти нас завоювали, ми б тепер добре жили...
Отже, давайте захищати нашу спільну Велику Перемогу і її цінності.
Лідія РУТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»