НЕВИРІШЕНІ ПРОБЛЕМИ ЗОНИ ВІДЧУЖЕННЯ
Чорнобильська зона відчуження була першою у світі територією, з якої двадцять сім років тому було відселено дев’яносто дві тисячі громадян. У примусовому порядку вони покинули з 27 квітня по 16 серпня 1986 року свої оселі і майно у містах Прип’ять і Чорнобиль, а також у сімдесяти чотирьох селах.
Навкруги Чорнобильської АЕС залишилася безлюдна територія за колючим дротом, так звана тридцятикілометрова зона, де у досить стислі терміни планувалося провести дезактивацію і захоронити радіоактивні відходи. Наразі про зону здебільшого згадують напередодні 26 квітня або при супроводі іноземних делегацій на ЧАЕС.
Незавершеність ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і відсутність дійових результатів не додає позитивного іміджу Україні у світі. Інколи здається, що Чорнобиль залишився позаду сучасних викликів, його вже «проїхали». Чому так сталося? Що було зроблено не так і чому не вдалося реалізувати незаперечно потрібні проекти?
Чому зона відчуження не стала полігоном для розробки технологій і методів подолання наслідків важких ядерних аварій?
Перш за все, мала і тепер має місце відсутність системного підходу щодо шляхів досягнення кінцевої мети — відродження забрудненого довкілля. Якщо немає кінцевої мети, то немає стратегії робіт у зоні відчуження і стратегії майбутнього використання промислового майданчика ЧАЕС. Існуюча концепція зони відчуження, розроблена майже двадцять років тому, декларує довгострокове утримання зони. Відбувся відхід від статусу зони відчуження як зони надзвичайної ситуації — зони ліквідації радіаційної аварії до статусу території, яка потребує довгострокового утримання. Не зроблено жодних кроків у напрямку подальшого використання цієї території.
Верховна Рада України у 2011 році відмітила, що «потребує перегляду концепція чорнобильської зони відчуження на території України з метою подальшого ефективного використання та розвитку промислового майданчика і виробничої інфраструктури Чорнобильської АЕС та зони відчуження, максимального залучення кваліфікованого персоналу Чорнобильської АЕС та трудового ресурсу м. Славутича». Натомість, новий документ, розроблений Державним агентством з управління зоною відчуження, замість концепції робіт щодо використання зони відчуження пропонує концепцію реалізації державної політики у сфері розвитку діяльності в окремих зонах радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Тобто, виявляється, що останні 20 років у країні взагалі не було державної політики розвитку забруднених територій. А за великим рахунком — не було і дотепер немає державної політики подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Унаслідок цього відсутня цілеспрямована загальнодержавна програма подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Практично не виконується Загальнодержавна цільова екологічна програма поводження з радіоактивними відходами, затверджена Законом України у 2008 році.
На жаль, доволі часто відсутність практичних результатів списується на недостатнє фінансування, зумовлене важким економічним станом у державі. Але чому тоді переважна більшість міжнародних чорнобильських проектів, які не мають проблем із фінансуванням, теж не дають практичних результатів?
По-друге, упродовж усього періоду ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи мала місце недооцінка інженерно-технологічних аспектів поводження з радіоактивно забрудненими матеріалами. Соромно констатувати, але окрім технологій дезактивації металу, жодна радіаційна технологія не була впроваджена в зоні відчуження. Втрачені можливості, не створені умови і не визначені стимули для виробництва екологічно чистої продукції в зоні відчуження, насамперед електричної енергії та біопалива з використанням відновлюваних джерел енергії.
Повністю відсутні національні та міжнародні проекти, спрямовані на створення в зоні відчуження технопарків для відпрацювання на експериментальних полігонах шляхів реабілітації забруднених радіонуклідами орних земель, лісів, річок і водойм. Прикро говорити, що протягом усіх цих років у зоні відчуження не працювала жодна установка для переробки радіоактивних відходів, які виникли внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Наразі зона відчуження не стала плацдармом для розробки нових технологій поводження з радіоактивними відходами. Після аварії на АЕС «Фукусіма» в Японії у березні 2011 року з’ясувалося, що ми не можемо запропонувати Японії ані відпрацьованих технологій, ані обладнання для ліквідації важких радіаційних аварій. Складається враження, що ми пройшли точку неповернення, і деякі можливості втрачені назавжди.
Третьою причиною, фактично найболючішою проблемою останніх років, є незадовільний підбір і використання кадрів в зоні відчуження. Викликає заперечення наявність у зоні відчуження великої кількості професійно непідготовленого персоналу, в тому числі репродуктивного віку, насамперед молодих людей ледь старших вісімнадцяти. Абсолютно неприйнятним і невиправданим у сучасних умовах є поширений у зоні відчуження вахтовий режим роботи 4–3 (чотири робочі дні і три вихідні), який зменшує продуктивність праці і має негативні соціальні наслідки.
Вахтовий режим виправданий тільки для працівників, які безпосередньо працюють із радіоактивними матеріалами і речовинами, що містяться в межах зони відчуження. Значна частина робіт, у тому числі адміністративно-управлінських, звітних, паперових, проектних, ліцензійних, може і повинна виконуватися за межами зони відчуження в Славутичі, Іванкові і Києві.
Багаторічна практика проведення частини робіт у звичайних умовах праці, що була напрацьована в міжгалузевому науково-технічному центрі «Укриття» і державному спеціалізованому підприємстві «Техноцентр», шляхом утворення філій (відокремлених підрозділів) за межами зони відчуження, не знайшла підтримки з боку адміністрації зони відчуження.
Четвертою причиною незадовільного стану справ у зоні відчуження і відсутності прогресу в подоланні наслідків Чорнобильської катастрофи в цілому є, на мій погляд, прорахунки у стилі керівництва і методах роботи органів державного управління. Зокрема, найперше — порушені принципи функціонального управління, що призвело до фактичного втручання з боку держави у виробничу діяльність розташованих у зоні відчуження державних підприємств. Проте такий феномен не є винаходом лише адміністрації зони відчуження — це широко розповсюджена практика у сучасній Україні.
Стало нормою, коли орган державного управління перебирає на себе функції управління господарською діяльністю підпорядкованих підприємств. Часто кажуть, що держава — неефективний менеджер. Я не вважаю це аксіомою, хоча визнаю як експериментальний факт. Але справа тут не в державі, а в чиновниках, які чомусь вирішили, що держава — це вони, тобто чиновний апарат.
Склалася парадоксальна ситуація: державні бюджетні підприємства, які не мають права на прибуткову комерційну діяльність, вимушені займатися «прибутковою» діяльністю шляхом реалізації матеріалів і обладнання через посередників. Набагато розумніше було створити єдине на всю зону відчуження госпрозрахункове підприємство, яке займалося б реалізацією дезактивованого металу, деревини, інших «чистих» виробів і матеріалів.
Окремо слід зупинитися на ретроспективному аналізі ефективності і доцільності організаційних рішень, які ухвалювалися впродовж останніх двадцяти років щодо організації ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, в першу чергу в зоні відчуження. Наведу кілька прикладів.
Усе почалося з того, що рішення про ліквідацію в 1995 році науково-виробничого об’єднання «Прип’ять» було помилковим. Напрацьований під час активної фази ліквідації аварії на ЧАЕС механізм концентрації ресурсів для досягнення конкретних результатів був зруйнований під надуманим приводом невідповідності структури науково-виробничого об’єднання «Прип’ять» вимогам законодавства. Процедура реорганізації тривала кілька років і призвела до створення десяти нових підприємств, при цьому чисельність адміністративно-управлінського апарату збільшилася в рази.
Приміром, для підтримки управлінських функцій адміністрації зони відчуження було створено державне спеціалізоване підприємство «Регіональне управління забезпечення організаційно-технічної і розпорядчої діяльності» чисельністю більш ніж двісті осіб! Далі — для обслуговуючого персоналу у зоні відчуження створили окреме державне підприємство «Чорнобильсервіс», чисельність якого перевищила дві з половиною тисячі осіб. На одного працівника основної діяльності припадало п’ять допоміжних працівників. Отже, склалася абсурдна ситуація, коли допоміжний персонал при такому співвідношенні обслуговував сам себе. До речі, нині ситуація не змінилася, хоч і стала прихованою. Новоутворене підприємство «Чорнобильський спецкомбінат» поглинуло колишній «Чорнобильсервіс».
Наступною помилкою стала ліквідація Міністерства у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1997 році. Це призвело до перенесення чорнобильських проблем у державі на другий план і до розпорошення бюджетних коштів. Цей процес набув незворотного характеру, особливо щодо питань наукового обґрунтування ухвалення управлінських рішень.
У 2010 році була проведена абсолютно невиправдана реорганізація підприємств зони відчуження. Цей, загалом невдалий і економічно необґрунтований експеримент, був спрямований виключно на оптимізацію (спрощення) управління з боку чиновного апарату адміністрації зони відчуження, а не на підвищення ефективності робіт.
Наприклад, ліквідація державного спеціалізованого підприємства «Техноцентр» не тільки припинила введення в експлуатацію і продовження будівництва комплексу виробництв «Вектор» для поводження з радіоактивними відходами, а й практично знищила науково-технічну підтримку галузі.
Не виправдалися надії, які пов’язували з переданням у 2005 році Чорнобильської АЕС від Мінпаливенерго до сфери державного управління МНС України. Експлуатаційний персонал ЧАЕС втратив зв’язки зі спеціалістами-атомниками і залишився, по суті, в ізоляції серед рятувальників, пожежників, військових цивільної оборони, метеорологів тощо. Не відбулося ні прискорення виводу ЧАЕС з експлуатації, ні поліпшення реалізації міжнародних проектів на підтримку цього процесу. Складний і наукоємний процес зняття атомних енергоблоків з експлуатації не став полігоном для напрацювання нових радіаційних технологій.
Величезні бюджетні кошти на утримання ЧАЕС після її зупинки, а це близько 500 млн гривень щорічно, фактично витрачаються на заробітну плату штатного персоналу ЧАЕС, який виконує невластиві йому функції нагляду за непрацюючим обладнанням. При розумному підході висококваліфікований персонал ЧАЕС міг би багато чого зробити щодо набуття досвіду, котрий знадобився б не тільки в Україні, а й у світі.
Після припинення експлуатації ЧАЕС і створення на її базі спеціалізованого підприємства відбулася надмірна концентрація завдань і фінансових ресурсів, абсолютно штучним виглядає поєднання питань зняття з експлуатації ЧАЕС і поводження з радіоактивними відходами в зоні відчуження.
Не змінилася позиція у захисті національних інтересів з питань перетворення об’єкта «Укриття» в екологічно безпечну систему. Будівництво нового безпечного конфайнменту (арки) як пасивної захисної оболонки над існуючим «саркофагом» є наслідком політичної інерції, а не технологічною необхідністю. Експлуатація цього об’єкта стане невиправданим тягарем для багатьох майбутніх поколінь українців.
Дострокове припинення експлуатації ЧАЕС у 2000 році було непоправною помилкою, через що потерпає державний бюджет, і країна несе величезні збитки. У Росії триває експлуатація Ленінградської, Курської і Смоленської АЕС, які використовують такі самі реактори, що були на ЧАЕС. Після 2000 року на утримання зупиненої ЧАЕС витрачено шість мільярдів гривень, що в кілька разів більше, ніж потрібно було вкласти у продовження ресурсу енергоблоків.
Втрачена вигода від того, що ЧАЕС не виробляла електроенергії, за цей самий час перевищила щонайменше двадцять мільярдів гривень. Посилання на те, що відповідне рішення було вимушеним і суто політичним, не витримує критики. По-перше, воно не було технічно мотивованим. По-друге, політичне рішення не може суперечити національним інтересам.
Наша зона відчуження була першою у світі, але не останньою. У березні 2011 року з’явилася ще одна зона відчуження, з якої було відселено близько двохсот тисяч громадян,— на цей раз у Японії. Щоб запобігти утворенню нових зон відчуження у світі, потрібно не тільки аналізувати причини ядерних аварій та підвищувати рівень безпеки використання ядерної енергії, а й ретельно вивчати історію помилок і досягнень у подоланні наслідків таких аварій.
Володимир ТОКАРЕВСЬКИЙ, доктор фізико-математичних наук, професор, директор Інституту проблем Чорнобиля «Союзу Чорнобиль України»
також у паперовій версії читайте:
назад »»»