«ТО БУЛИ ДНІ, СПОВНЕНІ ТРИВОГИ І ДРАМАТИЗМУ...»
26 КВІТНЯ — ДЕНЬ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Першими на Чорнобильську АЕС, коли там стався вибух, прибули солдати й офіцери Радянської армії.
Коли на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух і мирний атом вийшов із-під контролю людини, першими, хто прибув для його «угамування», були люди в погонах: військовики Радянської армії, працівники МВС, КДБ, інших силових відомств.
Вони, як писав згодом відомий академік Валерій Легасов, «зробили все і навіть більше для того, щоб наслідки цієї катастрофи не стали у десятки, а то й у сотні раз жахливішими».
Нині люди, які ризикували своїм здоров’ям, а то й життям заради прийдешніх поколінь, діляться спогадами про ті тривожні дні.
Генерал-майор у відставці Віталій Гольдін у травні 1986-го очолював оперативну групу на Чорнобильській АЕС:
— Про події, пов’язані з Чорнобильською катастрофою, сказано і написано багато. Я ж хочу розповісти про своїх підлеглих, колег, з якими працював на станції: солдатів, офіцерів і генералів Радянської армії.
Вони ціною свого здоров’я і життя врятували Україну від ще більш трагічних наслідків. Серед них, відверто кажучи, були різні люди, проте переважна більшість чесно виконала свій військовий, професійний і людський обов’язок. Це, як правило, були молоді люди, які розуміли всю згубність радіації, однак свідомо йшли на найнебезпечніші ділянки, отримуючи божевільні дози опромінення. Бо розуміли, що, окрім них, нікому виконати те чи інше завдання.
Хочу і ось що підкреслити. В ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи брали участь понад 600 тисяч чоловік, переважно військовики. Але потреби в залученні такої кількості людей не було. На жаль, влада вирішила, що чим більше людей працюватиме на станції, тим скоріше буде покінчено з наслідками катастрофи. Тому багато призваних із запасу військовиків змушені були просто тинятися, опромінюючись.
Полковник у відставці Володимир Гребенюк, у 1986-му командував полком Цивільної оборони:
— Наказ здійснити марш до Чорнобильської станції я отримав серед ночі. Прибувши до полку, спільно зі своїми заступниками викликали до частини всіх офіцерів, протягом 30 хвилин сформували колону, до якої увійшли десятки одиниць спеціальної техніки, і о 5-й ранку залишили розташування частини.
По прибутті до Прип’яті — міста, де жили працівники станції, побачили багато людей із дітьми, які прогулювалися вулицями. Мені здалося, що трапилася якась прикра помилка, бо ж у разі вибуху, про який мені повідомили зі штабу Київського військового округу, місто зазнало б значного радіаційного забруднення і його жителі повинні були б сидіти по квартирах. Словом, у глибині душі я сподівався, що наш марш — не що інше, як чергове навчання. Та коли побачив схвильованого начальника штабу Цивільної оборони України генерал-лейтенанта Миколу Бондарчука, по одному його вигляду здогадався, що ніякі це не навчання...
Десь о годині десятій ми почали дезактивацію міста, поливаючи вулиці спеціальним розчином. Водночас екіпаж бойової машини під командуванням старшого лейтенанта Логачова почав проводити радіаційну розвідку як території самої станції, так і прилеглих до неї територій.
Коли він доповів мені про результати, я зрозумів: сталася велика біда...
Підполковник у відставці Анатолій Кузинов, улітку 1986-го командував підрозділом, який брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи:
— Полк, у якому я на той час проходив службу, дислокувався в Ленінградському військовому окрузі, неподалік радянсько-фінського кордону. Почувши про аварію в Чорнобилі, ми, чесно кажучи, не дуже цим переймалися. Адже офіційно було сказано, що «рівень радіації суттєво не зріс і загроз здоров’ю і життю людей немає». Та коли дізналися, що на базі полку формується підрозділ, який відряджатимуть до Чорнобиля, зрозуміли, що влада щось недоговорює...
Коли ж я як командир роти прибув на станцію, то остаточно усвідомив, що тут сталося. Моїми підлеглими були так звані партизани — військовозобов’язані, призвані із запасу. Середній вік — 30–35 років. Вони, як правило, мали сім’ї, дітей, але ніхто з них жодного разу не відмовився від виконання наказу. Можливо, мені так поталанило з підлеглими, проте всі вони показали себе в Чорнобилі справжніми чоловіками, і я й досі пам’ятаю прізвища багатьох із них.
Радіація — ворог невидимий. І він підстерігав нас практично всюди, не було клаптика землі, де можна було б сховатись од неї.
Сержант запасу Віталій Гарячук, у 1986-му — робітник одного з підприємств міста Вінниці:
— Коли я почув по радіо про аварію на Чорнобильській станції, то не надав цьому значення, пропустивши, як мовиться, почуте повз вуха. А через кілька днів мене викликали до військкомату, повідомивши, що мене призивають на військову службу і відправляють до Чорнобиля.
Я тоді не розумів усієї тієї небезпеки, на яку мені і моїм товаришам доведеться наражатися, тому й не хвилювався...
На станції ми зрізали бульдозерами верхні шари ґрунту, найбільш просякнуті радіонуклідами, і відвозили в так звані могильники — глибоко вириті траншеї, куди і скидали цей ґрунт. Водночас завантажували у величезні мішки пісок, глину, підчіплюючи їх до вертольотів, які скидали їх у зруйнований реактор.
Підполковник у відставці Михайло Покиньборода, весною 1986-го — начальник управління ДАІ Київського облвиконкому:
— Хочу сказати кілька добрих слів про водіїв, задіяних при евакуації жителів Прип’яті. Незважаючи на те, що вони простояли на відкритій місцевості по 12–18 годин, перебуваючи у невіданні, ніхто з них не обурювався, не розвернувся і не поїхав: евакуацію вони провели організовано.
Прибувши до Прип’яті, був уражений запахом озону. Потім від атомників довідався, що це — перша ознака високої, смертельної радіації. А наші люди несли в цих місцях службу, і не кілька хвилин, а по кілька годин, наприклад на шляхопроводі, який був накопичувачем автобусів.
З контрольного поста ДАІ поліського напрямку, де мої колеги цілодобово перевіряли транспорт, що приїжджав — від’їжджав, постійно спостерігали зруйнований реактор і сірий струмінь над ним. З настанням сутінок небо над ним набувало багряно-червоного забарвлення, повітря над станцією світилося. Хоча фахівці і попереджували про те, що з реактора викидаються десятки тисяч рентген, насамперед радіоактивного йоду, однак йодна профілактика особового складу не проводилася.
також у паперовій версії читайте:
- ОБПАЛЕНІ ЗОРЕЮ ПОЛИН...ПІСЛЯ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ КАТАСТРОФИ ДЕСЯТКИ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ ДОСІ ЗАЛИШАЮТЬСЯ БЕЗЛЮДНИМИ
назад »»»