СЕРГІЙ МАХОВІКОВ: Я СХОЖИЙ НА ВСІ СВОЇ РОЛІ
Наш гість — зірка російського й українського кіно Сергій Маховіков, актор із задатками режисера, романтик зі спокоєм військового, бард зі знаннями бойових мистецтв...
Більшість його кіногероїв — сильні, мужні люди, які ніколи не відступають перед небезпекою й готові йти в бій за справедливість. Колись йому вдалося перемогти тяжку смертельну недугу. Він бував у гарячих точках і не з чуток знає про те, що таке війна.
У кіно активно знімається із середини 90-х. У його творчому доробку понад п'ятдесят ролей у повнометражних фільмах і серіалах. Володар престижних кінематографічних премій і призів. Відомий як автор і виконавець самобутніх ліричних пісень.
— Пане Сергію, наскільки я знаю, ваш акторський шлях був досить звивистим?
— Я з дитинства марив службою офіцера-підводника. Серйозно займався боротьбою, гімнастикою, туризмом, вчився в музичній школі, створив джазовий ансамбль. Після закінчення середньої школи вступив на штурманський факультет Вищого військово-морського командного училища імені М. В. Фрунзе, але незабаром перевівся на ракетне відділення Військово-механічного інституту: привабила більш романтична космонавтика, захотів стати бортінженером. Уже уявляв себе «у польоті в космічну далечінь», коли випадок привів до Театру Ленсовєта на «Варшавську мелодію» з Алісою Бруновною Фрейндліх у головній ролі. Світ театру вразив. Я зрозумів, що все попереднє життя залишилося в минулому — остаточно й безповоротно. З того дня я їздив до театру майже щодня. Забрав документи з військомеха, вступив до Ленінградського держінституту театру, музики й кіно імені Миколи Черкасова.
Студентом другого курсу я вже грав на сцені знаменитої пітерської Александринки, однак творчій натурі бракувало простору. Я організував театр-студію з блоковською назвою «Дванадцять», зробив афішний спектакль, вступив до кіношколи Олександра Сокурова і... виїхав на Далекий Схід, у Хабаровський крайовий театр драми.
— Нічого собі фінт!
— За півтора року зіграв в одинадцяти прем'єрах — популярність була шаленою. Паралельно активно писав вірші й пісні. Перемога в далекосхідному конкурсі авторської пісні не стала несподіванкою, і я вирішив взяти участь в 1-му Міжнародному фестивалі акторської пісні імені Андрія Миронова в Москві. Тоді в журі були Микола Караченцов, Олена Камбурова, Лариса Голубкіна, Олександр Кролл і чудовий режисер Євгеній Гінзбург. Не маючи найменших надій на перемогу, завоював у столиці гран-прі.
На мене звернув увагу Євгеній Гінзбург і запросив на головну роль у музичній комедії «Простодушний» за повістю Вольтера «Кандід». Під час зйомок пощастило працювати з метрами вітчизняного кіно — Ларисою Голубкіною, Арменом Джигарханяном... Ох і цікаво було! Я не став би, як дехто, називати картину «Простодушний» мюзиклом: у ній усе неоднозначно, глибше, серйозніше. Згодом за роль у цьому фільмі я одержав свій перший приз — «Кращий кінодебют» на Міжнародному кінофестивалі «Сузір'я-94».
Казкова історія Гінзбурга вдалася на славу — це був черговий поворот у моєму акторському житті. Проте доля розпорядилася інакше. Чорною смугою стала недуга. Перспектива: інвалідна коляска, життя рослини... Потрібно було термінове хірургічне втручання. Однак від операції я відмовився, стати калікою теж не захотів. Міркував: «Померти завтра? Мене так просто не візьмеш...» Це було абсолютно внутрішнє Куликове поле. Я кинув усьому виклик. Почав боротися за життя шляхом самокатування. Якийсь час узагалі нічого не їв. Спочатку пив одну воду, потім маленькими порціями — соки. Дуже втратив у вазі: був гарним накачаним парубком, а став висохлим йогом... Зате моя душа жила зовсім іншими категоріями й інтересами — ясними й цільними. Коли стало зрозуміло, що я видужую й скоро повернеться звичне життя, робота, зйомки, я навіть відчув деякий жаль — у тому розумінні, що вже не вдасться втримати й зберегти ту чистоту розуму й серця...
— Але ж у двобої з хворобою Ви вийшли переможцем!
— Так, за чорною смугою неодмінно має йти біла. Хоча доля не балувала: закінчилася боротьба за життя — почалася боротьба за виживання. Я не гребував ніякою роботою: таксував на авто, працював вантажником, займався зі студентами, викладав у приватних школах, робив шоу-програми в клубах, записував диск, музику для телебачення, монтував телепередачі.
Якщо тривалий час не з'являєшся на телеекрані, тебе забувають. Мене не впізнавали на вулиці, автографів не просили. І знову восторжествував його величність випадок — в 2004 році канал РТР показав серіал «Сармат», який мене заново відкрив. Роль Вадима Савелова, офіцера спецпідрозділу, повернула популярність.
— Діапазон артистизму й перевтілення у Вас вельми широкий: від комедійно-фарсової ролі у фільмі «Простодушний» до трагічної — Федора в серіалі «Громови». Та, певно, ваше амплуа — людина у погонах. За вами закріпився образ мужнього й симпатичного офіцера, який захищає світ від несправедливості й зла.
— Після зйомок у «Сарматі» була головна роль у серіалі «Сліпий». Заради нього я відмовився від кількох пропозицій. Мій кіногерой Гліб Сіверов, агент спецслужби з псевдонімом «Сліпий»,— своя людина серед військових. Потім на екрани вийшла двосерійна кінострічка «Біла стріла» — про секретний підрозділ правоохоронних органів, що почав боротьбу з бандитським свавіллям. Далі — «Інструктор», «Таємна варта», «Граф Крестовський», «Нуль-сьомий міняє курс», «Ми з майбутнього», «Ніхто, крім нас», «Платина». Я знову став впізнаваним і затребуваним.
Фільм «Тиха застава», де я був режисером і автором сценарію, — підсумок моїх відносин з армією і з війною. Я пройшов усі наші кордони від краю й до краю. Був на найнеспокійніших і важкодоступних її ділянках. Бачив, як хлопці служили, як підтримують один одного. Це — справжні герої, які щодня ризикують власним життям, виконуючи свій обов'язок. І хочеться, аби про них знімали фільми і на таких історіях виховували молодь.
Тому я й повинен був зняти цей фільм про прикордонників. Я не помилився у виборі акторів, вони теж стали моїми однодумцями. Андрій Чадов, Сергій Селін, Ігор Савочкін пройшли підготовку в центрі прикордонної служби: крос, стрільба, мінування. А коли я приїхав вибирати бійців для масовки, солдатів вишикували в одну шеренгу разом з акторами, я дивлюся на них — і артистів своїх не бачу, нічим вони не виділялися.
— Які найпам'ятніші події у вашому житті?
— З дочкою була історія цікава. Я тоді знімався в серіалі «Сліпий» недалеко від пологового будинку. Дружина Лариса зателефонувала відразу, як Саша закричала. Через одинадцять хвилин я побачив свою дочку. Вона була така... Чудо просто! Сфотографував і поїхав на зйомку. Робота йшла, я промовляв у кадрі якісь слова, але як тільки дія зупинялася, починав розповідати групі про дочку. В обідню перерву знову помчався до Лариси й Саші. Уявляєте, мужик у камуфляжній формі, у гримі вривається в пологовий будинок, вимагає халат, несеться в палату, щоб на три хвилини побачити своїх дівчат.
У пам'ять урізалося 4 квітня 2008 року на Північному полюсі. Того дня там відбулася перша православна літургія, яку відслужив владика камчатський Ігнатій. Похідну церкву ми будували своїми руками. Запросив мене в цю поїздку легендарний льотчик генерал-лейтенант Микола Федорович Гаврилов, а потім вручив мені сертифікат, який свідчить, що я був учасником цієї експедиції.
— У Вас щільний робочий графік. Чи означає це, що Ви беретеся за будь-яку роль?
— Я завжди ретельно обмірковую будь-яку творчу пропозицію. Буквально відміряю сім разів, щоб сказати «так». Це від почуття відповідальності, оскільки артист впливає на уми й серця людей.
Позитивні ролі близькі мені, допомагають сконцентруватися на головному в житті. Патріотизм для мене означає також і те, що людина не може пройти повз лихо ближнього. Традиції — це не збереження попелу, а підтримка вогню. Тому я і надалі намагатимуся грати тих героїв, які захищають людські цінності.
До ролей ставлюся як до продовження свого власного життя. Кожна нова роль — це й необхідність, і неминучість. Це й великий дарунок, посланий згори, і велика праця.
По суті, не я схожий на моїх героїв, а вони схожі на мене. Тому я такий вибірковий у ролях. Адже жити в гармонії із самим собою — це щастя, іноді короткочасне. Тож намагаюся вибирати ролі з патріотичною жилкою.
— Що для Вас є патріотизм?
— Він багатоликий. От я був у новосибірській школі міліції, намагався пояснити, що це тільки з одного боку патріотизм — безбережний, здається, океан, а з іншого — тоненький струмочок, близький і зрозумілий. Мене попросили навести приклад. І я запропонував сценарій типової взагалі-то нині події, коли у дворі з'являються особи певної національності, не говоритиму якої, і починають приставати до дівчат, приторговувати наркотиками. Що зазвичай роблять у відповідь пацани з цього двору? Правильно, б'ються за свій двір і за своїх дівчат! А далі відбувається суд, і пацани одержують чималі строки за розпалення національної ворожнечі. Не за хуліганство, зауважте, а саме за розпалення національної ворожнечі! Хоча підсудні хлопці — аж ніяк не суцільно росіяни, серед них легко можуть бути українці, євреї, білоруси. І виходячи, зокрема, із цього, кого ми прагнемо виховати? Покидьків? Боягузів, які повинні заплющувати очі на все, що відбувається в їхньому дворі? От у цьому випадку патріотизм, на мій погляд, насамперед і полягає в захисті свого двору, своїх друзів, своїх дівчат. Тому що Батьківщина з твого двору починається.
— Концертна діяльність у гарячих точках, підрозділах прикордонних військ і спецназу дає Вам адреналін, драйв?
— Це просто грань мого життя. Звісно, там вистачає й екстріму. Однак я їду туди зовсім не за ним. Це не катання в Альпах на лижах. І не стрибки з тарзанки. Тут виникають зовсім інші почуття: глибинні, серцеві. Коли приїжджаєш до офіцерів, солдатів, розумієш по їхніх очах — ти їм потрібний. Життя у далеких гарнізонах — зовсім інше. І саме там починаєш дуже гостро розуміти, чому гламур розкладає нашу країну. І передусім величезний мегаполіс під назвою Москва. Нині наша столиця настільки огламурилася, що людині, яка спіткнулася, не тільки руки не подадуть, а стануть ще й радіти. Звичайно, Росія переживала і не таке. Але якщо єзуїтські шляхи нищення основ російської родини одержать схвалення нашої влади, почнеться руйнування. Стануть розквітати секти, так зване секс-виховання малолітніх. А наш народ споживатиме відстійну продукцію кіноіндустрії й жовтої преси.
— Чи можна нині поставити знак рівності між популярністю артиста й повагою до нього, як було колись?
— Впізнаваних багато. І вони трудяться (якщо професіонали), щоб добитися поваги від глядача. І це обов'язково відбудеться, його стануть любити. А деякі не напружуються. Їм потрібна зірковість, перетворення на пухнасто-біле тупе кошеня, яке потім буде розчавлено цією славою.
Те, що відбувається у середині нашої професії... Тут знак рівності практично відсутній. Причина проста: у нас мізерно мало вартісних продюсерів, які думають про акторів, режисерів, музику, творчість, здатні створити добротний продукт. І нескінченні орди людей з вулиці, які хапонули гроші, прагнуть їх збільшити, ну й ще зняти що-небудь. Вони тупо пиляють бюджет, роблять фекалії, відверто всіма нехтують. Вони ніде не здатні себе виявити, тільки у виконавчому продюсерстві, адмініструванні. Ешелон сірості заполонив «Мосфільм», телебачення. От її треба боятися дуже.
— Із чим, на ваш погляд, пов'язаний колосальний попит у публіки на бойовики і детективи?
— Особисто я люблю одне і друге, тільки якщо йдеться про гарне кіно! Публіці в усі часи потрібні герої, які перемагають зло. Вони вигадані і водночас у кіно справжні — правильні, віддані, сильні. Це природний продукт самобажання людей, які їх створили. І завдяки їхнім старанням люди, подібні екранним героям, з'являються і в реальному житті. Молодь починає займатися спортом, вчитися, захищати молодших. А не курити гашиш, бити слабких і, як життєвий підсумок — конати під парканом. Правда, мистецтво ніколи не розглядало стандартну людину з юрби й ніколи не робило з неї героя. Якщо це був лікар — то завжди з великої букви, з певною долею. І в цю біографію вносилися дещо неординарні, яскраві вчинки. Те, що нас чіпляло. Пам'ятаєте, як ціле покоління цікавилося, в якій електричці їздить ідеальний чоловік — Гоша з кінофільму «Москва сльозам не вірить»? А він лише слюсар!
— Ви згодні з тим, що актори нині дрібнішають?
— На жаль, це так. Я, слава Богові, ще щось перейняв від старої школи артистів — від Миколи Симонова, Миколи Черкасова, Андрія Толубєєва. Втім, мені б не хотілося, щоб про мене подумали як про буркуна. Я по суті й сам ще молодий артист.
— Складно бути в житті собою після того образа, який граєш?
— Образи й життя актора взаємозалежні, вони ведуть постійний діалог між собою і, я думаю, мають вплив один на одного: образ впливає на актора, а актор — на образ. Взагалі я, повторю, схожий на всі мої ролі. Навіть іноді гублюся: це я від них щось взяв чи вони — від мене.
— Ви настільки поринаєте в матеріал? Є актори, які грають винятково на техніці...
— Я переймаюся. Взагалі не розумію, як можна грати, не витрачаючись душею й серцем.
— Ви відчуваєте свою популярність?
— Я не маю часу думати про це. Стільки всього хочеться зробити крім акторської роботи!
— Що, наприклад?
— Хочу нарешті знову знімати кіно як режисер, оскільки я зняв дві картини й поставив кілька вистав... Хочу написати книгу.
— А що Ви пишете?
— Новели, оповідання, пісні. Це одна із соломинок, за яку я періодично хапаюся. Дуже важлива робота душі.
— Вас нерідко називають бардом...
— Виходить, я і є бард. Без гітари мені складно життя уявити. Намагаюся паралельно з кіно серйозно займатися музикою.
— В Україні часто буваєте?
— Іноді частіше, ніж у Росії. У Криму взагалі почав свою кінокар'єру. З півсотні фільмів половина знята у вас. Україна мене завжди обіймає чудовим кліматом, прекрасною природою й любов'ю жителів.
— Що вважаєте головним у житті?
— Коли мені виповнилося 25 років, я раптом зрозумів, що немає нічого дорожчого, ніж здоров'я близьких і рідних людей. Після того як відзначив 33 роки, я зрозумів, що, крім цієї істини, є ще одна: немає нічого дорожчого любові, аби всім цієї любові вистачало. Через край навіть.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»