ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:«СКОВОРОДА-300»
СКОВОРОДА ЗАПРОШУЄ В УКРАЇНУ
Продовження. Початок у «Демократичній Україні» за 15 лютого, 1 березня, 15 березня, 29 березня ц.р.
Ідемо за студентами-протестантами
Кожний, хто приходить до Шарошпатацького реформатського колегіуму, знаходить і обирає для себе як компас особливо прикметну річ, з якої й починає пізнавальну подорож поверхами й класами старовинного навчального закладу.
Хтось найперше вклониться фундаторам і знаменитим танарам-викладачам, а також видатним вихованцям колегіуму, чиї портрети вишикувалися галерейно на стіні другого поверху. Декого довго не відпускатимуть експозиції музею, де під склом розгорнуті старовинні книги на європейських мовах. Інший замилується віковими липами на широкому подвір'ї, які, можливо, ростуть ще з часів Сковороди, і під їхній привітний шелест піде шукати київського академіста-могилянця, а зараз токайського деака-студента в аудиторіях на другому поверсі. Тим більше, що між липовими стовбурами на землі проглядається білий обрис фундаменту старого будинку колегіуму, в якому якраз і слухав лекції допитливий юнак Григорій.
Мене ж прямо в серце вразила вибита в металі гравюра під широкою аркою на вході до будинку колегіуму. Великий студентський гурт з усіх сил тягне вручну віз, навантажений книгами з друкарським верстатом посередині. Рішучі студенти-протестанти покидають Шарошпатак у 1671 році, в час гонінь і утисків з боку католицької церкви. «Зі студентами не розлучається їхній любимий професор Янош Чечи», — Вадим Воздвиженський показує на постать викладача, із сином якого спілкувався Сковорода.
МІЙ ЗАПИС У БЛОКНОТІ. Надзвичайно вражаюча сцена. Яка сила духу, яка вірність Реформації, новому світогляду, вільному від мороку католицизму! Реформація відкрила вікно до новітнього знання, незашореного старим переданням, схоластичними правилами й обмеженнями. Реформація корінним чином змінила конфесійну ситуацію в Угорщині.
Красномовний факт: якщо у двадцяті роки ХVІ ст. 80 відсотків населення становили католики, то вже в сімдесяті, тобто усього через півстоліття, таким самим відсотком визначалася кількість протестантів. Справді могутній духовний рух, який ставив перед собою важливі завдання: підготувати якомога більше освічених людей, які самостійно, своїм розумом, могли б опановувати книгу книг — Біблію, свідомо приймали нову віру, дбали про чистоту своїх помислів і вчинків.
Афіни на березі
Бодрога
На хвилі реформаторських ідей і був заснований Шарошпатацький колегіум. Цю подію в роках і особах дослідив Вадим Воздвиженський. У 1530 році офіцер королівської гвардії Пітер Переньї заклав фундамент Шарошпатацького замку, а через рік відкрив Реформатський колегіум. Саме з 1531 року почалася славна історія цього навчального закладу, який сприяв бурхливому розвитку шкільної освіти в Токайському краї.
Освітянський авторитет колегіуму, його культурний рівень стали настільки високими, що за ним закріпилася назва «Афіни на березі Бодрога». Поселившись і освоївшись у Токаї, Григорій найперше почав шукати шлях до Шарошпатака. Спосіб пересування його не бентежив: не вдавалося під'їхати із заготівельниками вина або купецькою валкою, вдавався до перевіреного й надійного виду транспорту — «пішака», 35 кілометрів від Токая до Шарошпатака долав за півдня. Ми теж пішли до колегіуму пішки, але для нас це стало легкою прогулянкою: від готелю «Бодрог» звернули на вулицю Ракоці і так до кінця — до тінистого парку перед будинком колегіуму...
...Найкраще почати знайомство з колегіумом із музею. Велике й різноманітне музейне зібрання — це уречевлена історія Шарошпатацького колегіуму, починаючи від його заснування з проходженням через столітні шари часу, не обминаючи й присутності студента Григорія Сковороди хоча б невеликими, але достовірними штрихами. Справді, музей увібрав у себе все начиння старого двоповерхового будинку колегіуму, на графічне зображення якого на стіні звернув нашу увагу Вадим.
Так і війнуло середньовіччям: на подвір'ї пара коней тягне великого воза (мабуть, селяни привезли харчі студентам і викладачам і зараз утрьох чекають економа), молодики по двоє запізнюються на лекцію, бачу, один містянин привів із собою хлопчика з собачкою, може, хочуть вияснити, чи великий «конкурс» прийому до першого класу. Такою ж атмосферою давнини начинені й зали музею.
Заходимо у навчальний клас, розташований видовженим пеналом. За кафедрою стоїть у строгому чорному вбранні танар-викладач, який веде урок. За ним на стіні карта з тодішніми обрисами Європи. Перед учителем ряд парт, добре посічених часом, а от за конструкцією таких самих, як і в мої шкільні роки. За однією з парт міг присісти й Григорій: нічого дорожчого, ніж знання, він не визнавав.
Ліворуч від викладача — грифельна дошка: напис на ній ставить мене в глухий кут. На дошці каліграфічним почерком виписана цитата з твору по суті сучасного, відомого угорського письменника Моріца Жигмонда (1879–1942 рр.). Думаю, Вадим допоможе розгадати цю загадку. Інший прикол цілком зрозумілий: під однією з парт кілька глянцевих журналів. Ось він, очевидний зв'язок із сьогоденням. Відвідувачі у музеї не рідкісні гості.
Ми не поспішаємо, заглядаємо в кожну кімнату, кожен закуток. В одній із комор зібрані речі минулих часів, отже, й із ХVІІІ ст.: посуд, одяг, музичні інструменти. Вадим бере з однієї полиці дерев'яну круглу баклагу для вина, позує з нею для знімка. Узагалі наш гід строго дотримується документальності й точного датування, але його залюбленість у Сковороду така сильна, що він мимоволі вимовляє обнадійливе слово «можливо...» Я бачив таку ж баклагу в музеї в селі Сковородинівка на Харківщині серед речей Григорія Сковороди, але хіба в нього не могло бути дві такі баклажки: одну він залишив в Угорщині, а другу привіз із собою в Україну.
Скрізь у залах — під склом вітрин, на полицях, столах — рідкісні (є й раритетні) підручники, посібники, за якими навчалися школярі. Серед них мій погляд одразу вихоплює (бо точно прицілювався) твори фундатора нової європейської педагогіки Яна Амоса Коменського, а серед них, звичайно ж, його перший ілюстрований підручник різних років видання «Світ чуттєвих речей у картинках».
Нам подарували репринтне видання IOANN. AMOS KOMENII. ORBIS PIKTUS. Di Weltin Bildern 1793 року. Виходить, саме з цим виданням Григорій Сковорода розминувся, але з книгою Коменського, перекладеною російською мовою, він міг ознайомитися ще в Могилянці. І ми таку книгу російською мовою по приїзді знайшли. І де б ви думали? У Перяслав-Хмельницькому літературно-меморіальному музеї Григорія Сковороди. До неї я ще повернуся в наступних публікаціях.
У Шарошпатацькому музеї від нас не сховалися ні прекрасні церковні прикраси, ні численні гравюри на стінах, ні мідні фізичні прилади, якими завжди цікавився Сковорода, ні старий документ, в якому перелічувався набір продуктів, що видавалися професору Коменському (на жаль, я не встиг його переписати, але, запевняю, робота знаменитого викладача оплачувалася щедро).
Із музею піднялися нагору, на другий поверх, де вздовж довгого коридору розташувалися навчальні класи. Викладач Вадим Воздвиженський розчиняє двері класів, в яких ідуть літні семінари і співбесіди, вітається з колегами, розмовляє також зі своїми учнями, які добре знають дорогу до його класу в кінці коридору. До нього підходимо й ми. На дверях класу слова із «Об'явлення» Івана Богослова: «Побійтеся Бога й віддайте Йому славу!»
Я бачу, наскільки дорогий Вадиму Воздвиженському його клас, який він обладнав за своїм задумом і тільки своїми руками. Тепер його інтерактивний клас, де викладач веде на рівних діалог з учнями, — найкращий в колегіумі — начинений електронікою, з дошкою, на яку виводяться мовні вправи угорською, російською та англійською мовами.
На день народження філософа, тобто 3 грудня, Вадим читає студентам лекцію про Сковороду, розповідає про перебування київського студента в Токайському краї, наводить угорські слова, які він вишукав у його творах: Іштен (Бог), кокош (півень), кадь (бочка), муст (виноградне сусло), руга (одяг) та інші. І тим самим збільшує кількість шанувальників нашого генія.
Бібліотека
як духовний Всесвіт
Одночасно з відкриттям колегіуму була закладена бібліотека з перших десятків книжок — дарунків учнів, викладачів і «патронів»-покровителів. Але вже з алфавітного каталога 1635 року довідуємося, що бібліотека налічувала 631 книгу. Важливо відмітити змістовий склад фонду: 52 відсотки становили богословловські твори, 31 — книги з історії і 17 відсотків — це книги з філософії, медицини й мовознавства. Фонди поповнювали дарування патріотів: у 1658–1660 рр. заповів колегіуму сімейну бібліотеку князь Ракоці. Це близько трьох тисяч назв творів.
МІЙ ЗАПИС У БЛОКНОТІ. Але в діяльності бібліотеки траплялись і нелегкі роки й десятиліття. Коли в 1671 році колегіум був закритий під тиском католиків, цінний фонд, який на той час становив близько чотирьох тисяч томів, був наполовину розграбований, чорну справу докінчили австрійські солдати: зруйнували друкарню. Бібліотека важко, але все ж оговтувалася від руйнації, завданої їй ворогами угорської культури. На 1726 рік удалося зібрати 1314 томів, до 1760-го книжний фонд зріс до 1795 томів. Наводжу ці цифри, щоб підрахувати, що на час, коли до бібліотеки почав учащати Григорій Сковорода, його знаттєлюбну спрагу втамовували не менш як 1500 книг.
Крім творів з теології, Сковорода поринав у природничі науки, філософію, історію, не міг відірватися від анатомічного атласу Везалія. На кінець ХVІІІ ст. у бібліотеці було близько 10000 томів — усе це були книги, писані латиною, видані грецькою, гебрейською, німецькою, угорською мовами. Бібліотека перетворилася на скарбницю сучасних знань, новітніх ідей, стала надійним фундаментом протестантської віри й чинила стимулюючий вплив на навчальний процес самого колегіуму.
Скількох вихованців вона вивела в люди, скільком подарувала радість пізнання! Бібліотека приростала тисячами нових книг, і на початок Другої світової війни у фондах Великої колекції колегіуму налічувалося 73718 томів і 100115 окремих творів. Воєнне лихоліття бібліотека пережила не без втрат: частина цінних книг була вкрадена фашистськими «культур-комісарами», а от той фонд, що залишився в Шарошпатаку, уникнув розграбування. Хоча до нього вже добиралися малоосвічені, а то й неграмотні румунські вояки, котрі отаборилися в Шарошпатаку, в самому колегіумі, розтягали книги, топили ними печі.
Радянська армія блискавичним ударом вибила румун із міста, і капітан Петро Єгоров, якого призначили військовим комендантом Шарошпатака, одразу ж власноруч замкнув двері будинку та бібліотеки і поставив охорону. Ось він перед нами на портреті, поміщеному в бібліотеці: вольове обличчя, розумні очі. Одразу видно — людина рішучих дій. Шарошпатак вдячний сміливцю за врятування унікальної бібліотеки, шанує його пам'ять, а при нагоді, яка, на жаль, випадає рідко, хтось із викладачів або студентів покладе червоні гвоздики на могилу капітана Петра Єгорова в його рідному місті Казані.
Ту ж частину цінних книг із колегіуму, які були знайдені в Європі, як військовий трофей, переправлено до міста Горького, де вони зберігалися в обласній бібліотеці кілька десятиріч. На початку третього тисячоліття, після тривалих, але успішних переговорів на президентському рівні, ці 135 книг — 96 на латині, 33 угорською і шість німецькою мовами були повернені в порядку реституції до Великої колекції в Шарошпатаку. Цілком очевидно, деякі з цих книг потрапляли на допитливі очі Григорія Сковороди.
Зустріч,
на яку ми чекали
Із бібліотеки ми попрямували другим поверхом до кабінету професора, нині директора Великої книжкової колекції Шарошпатацького реформатського колегіуму Дієнеша Денеша, в очікуванні, що він нам повідомить обіцяну два дні тому загадкову новину. З того професор і почав. Ми спустилися на найнижчий поверх, у святая святих — сховище колекції стародруків і раритетів. Це пенати професора Денеша, його головна турбота і його щоденна радість: бути серед цих книжкових скарбів, насолоджуватися їх вивченням і поверненням у сучасний день.
У книгосховищі професор Денеш розгортає на столі документ німецькою мовою, пояснює: «Це устав фонду Атанасмус Бала, який був заснований у Відні в 1849 році і мав статутний капітал 7,5 тисячі форинтів. Фонд діяв півсторіччя, на відсотки від його капіталу проходили навчання православні студенти з країн Східної Європи, Угорщини, Словаччини, з України, думаю, що й з Болгарії. Фонд своєю грошовою підтримкою допомагав здобути європейську освіту багатьом вагантам — мандрівним студентам».
А пошукачів знань у європейських університетах було багато — і в часи Сковороди, і до нього, й опісля, в наступному столітті, особливо із сусідньої України. Із рукопису, що зберігається у фондах Київської академічної бібліотеки, довідуємося, що кепсько одягнені, голодні, але веселі студенти з Могилянки, «...відзначалися нестерпною жадобою знань, енергійним прагненням до освіти й задля науки не зупинялися перед жодною небезпекою: з країни православної і уже такої, що ввійшла до складу Московської держави, яка суворо оберігала свою віру, вони вирушали до Польщі, Парижа, Венеції, Риму, ставали уніатами, навіть католиками, лишень би отримати... доступ до джерел знання, «віночок на голову і перстень на руку». А потім, здійснивши свою потаємну мрію, покірно поверталися на батьківщину... й посідали скромні місця викладачів у тій самій монастирській колегії, де були учнями».
Актуальну проблему зв'язків наших країн, Угорщини й України, професор Денеш розвинув у своєму кабінеті, пригостивши бокалом фурмінта. І заохотив його знову ж таки Сковорода. Угорський професор Дієнеш Денеш відкрив для себе Сковороду як унікального філософа, одразу відчув і зрозумів його європейськість, сучасність і практичність його морального вчення. Так само вразила його архітектоніка й краса творів Сковороди, оригінальні трактати, ліричні пісні, влучні байки.
У себе вдома, в Україні, ми справедливо вважаємо, що Сковорода вказував нам шлях у Європу, про що я неодноразово писав у своїх журналістських розвідках. Водночас, вважає професор Денеш, Сковорода своєю творчістю, перебуванням у Токайському краї розчинив для Шарошпатацького колегіму, угорських освітян вікно на Схід, запрошує в Україну, а це, вважає професор Денеш, розширить інколи затісну для східних країн культурну лакуну нинішнього Європейського Союзу.
На завершення розмови професор усміхнено говорить: «Передайте Григорію Сковороді дружнє наше вітання з «його любої Унгарії». І ми це зробили на міжнародному ювілейному форумі «Сковорода як гасло часу», який відбувся в Києві на 290-ті роковини народження Григорія Савича Сковороди.
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»