ЮРІЙ КУКЛАЧОВ: Я ДАЮ УРОКИ ДОБРОТИ
Ім'я Юрія Куклачова відразу асоціюється з визначенням «клоун із кішками». Він першим у світовому цирку почав виступати з пухнастими й нявкаючими домашніми улюбленцями, яких, вважають, дресирувати неможливо.
Юрій Дмитрович стверджує, що він кішок і не дресирує зовсім, а просто придивляється до них і розвиває ті здібності, які в них закладені. І робить це з любов'ю й терпінням. Так він виховував і власних дітей. І зрозумів, що принцип не «пресувати» живу істоту, а допомогти знайти їй саму себе, реалізуватися в житті й відшукати щастя — це універсальна домінанта гуманної педагогіки! Так народилися «Уроки доброти» Юрія Куклачова: педагогічна система, що охоплює і його спектаклі в Театрі кішок, і його книги.
Він охоче бере участь у телевізійних передачах, знімається в кіно. Куклачов — основний персонаж у фільмі-концерті «Кіт і клоун». Артист вважає, що взаємодія з іншими видами мистецтва, з їхніми майстрами творчо збагачує артиста цирку. Для цього варто працювати в кіно, на телебаченні, та не заради того, щоб неодмінно стати кінозіркою.
Юрій Куклачов любить балет, очевидно тому його молодший син Володимир став зіркою балету. Він обожнює живопис — і його донька Катерина стала художником. Наша бесіда з «кошачим татом» якраз відбулася після відкриття виставки її творів у київській картинній галереї «Атрибут».
Юрій Куклачов мав вигляд шляхетного лева з м'якими котячими манерами. Перше запитання напросилося саме.
— Юрію Дмитровичу, чому саме з кішками виступаєте, а не, скажімо, з левами або тиграми?
— Я не збирався ставати дресирувальником. Коли вступав до циркового училища, мріяв про клоунаду. Після училища кілька років працював у цирку-шапіто, їздив із ним по Україні. Якось у парку побачив маленьке безпомічне сіре кошеня, забрав із собою. Кутька жив у мене в гримувальній, із задоволенням грався м'ячиком, спав у перуці клоуна. Саме Кутька став моїм першим партнером на цирковій арені. Наш номер був такий: я виходив з великою цукеркою «кіс-кіс», казав репліку, розгортав її, і звідти вистрибувало кошеня. Задерши хвіст, воно поважно ступало по арені. А потім з'явилася кішка Стрєлка, з якою ми об'їздили весь світ.
— Отже, первісно Ви хотіли стати клоуном. Чому?
— У батька був фронтовий друг дядько Вася. Він був парторгом на заводі, але потайки читав Біблію. Якось мене запитав: «Для чого ти прийшов у цей світ? Ким хочеш стати, щоб життя було щасливим?» — «Не знаю. Виросту — думатиму». — «Тоді пізно буде. Думай сьогодні. Не спи вночі й думай. А то виростеш і будеш, як бобик, бігати, шукати, де тобі більше заплатять».
А я не хотів бути бобиком. Усю ніч не спав, думав, які ж професії мені подобаються? Спочатку вирішив: буду льотчиком. Книжки почав читати про літаки. Потім погойдався на гойдалці, мене знудило, і зрозумів — не моє. Отут батько приніс телевізор, і я вперше побачив Чарлі Чапліна. Захотів стати таким, як він, — добрим сумним клоуном. Заходився робити, як він: рухатися, підстрибувати. Хтось усміхнувся. А в мене радість на серці: виявляється, я теж можу розсмішити людину! «Знайшов! Бабуню, себе знайшов!» І пішов займатися... балетом!
— Який тут зв'язок: клоун і балет?
— А річ у тім, що Чарлі Чаплін чудово танцював. І я теж вирішив навчитися красиво рухатися, відчувати своє тіло в просторі. П'ять років танцював у колективі художньої самодіяльності.
Однак, щоб стати клоуном, треба було вступити в циркове училище. А мене туди не брали. Але я сказав собі: усім доведу, що я клоун! І згадав, що можна, як і балетом, у народному цирку безплатно займатися! Мене прийняли. Я по 20 годин на добу репетирував! І одночасно намагався вступити до циркового училища — не брали! З горя вступив у поліграфічне, на друкаря, закінчив, працював у видавництві «Молодая гвардия». А паралельно займався далі в народному цирку клоунадою. І раптом — огляд художньої самодіяльності, присвячений 50-річчю радянської влади. І я став найкращим клоуном-аматором Радянського Союзу й усім довів, що можу смішити глядачів.
Як лауреата мене взяли на роботу в Цирк на Цвєтном бульварі, де мене побачив директор циркового училища й запросив учитися. Проте мене намагалися відрахувати як профнепридатного, бо я покалічив ногу, на милицях ходив, потім були проблеми зі спиною. І на мене, як на інваліда, склали папери на відрахування. Це був жах. Та я вперто репетирував. Мене відстояв директор училища: «Хлопець вчитиметься, у нього серце клоуна».
— Як Ви дресируєте своїх артистів? Батогом чи пряником?
— Ні, батіг не використовую ніколи, адже кішки дуже образливі. Якщо їх бити й тикати носом — вони лише вуха притиснуть або втечуть. А потім обов'язково «віддячать» кривдникові. Кішки не вміють прикидатися, вони завжди чесно виражають свої емоції.
Казати, що я кішок дресирую, — неправильно. Я придивляюся, намагаюся зрозуміти, що їм подобається робити, і закріплюю це за допомогою певних прийомів. Вони стоять на передніх і задніх лапах, танцюють, стрибають з великої висоти на груди артиста, розгойдуються під куполом, возять візок, лазять по драбині, легко долають бар'єри, виконують кульбіти й витворяють багато чого іншого. Ці трюки — елементи ігрових реприз. Дії кішок обумовлені сюжетом. Складається враження, що вони чинять так, а не інакше зі своєї ініціативи.
— Ви відомі, як єдина у світі людина, яка легко розуміє кішок і з кожною з них здатна домовитися. Проте бачу, що у Вас подряпини на руці.
— Без цього ніяк не можна. Це складова котячого характеру. На двадцять кішок завжди знайдуться дві-три, які полюбляють дряпатися. Але я не прихильник того, щоб їх приборкувати штучно. Пазурі не зрізуємо, не каструємо. Взагалі в їхні справи не втручаюся: ти мусиш так жити, а не інакше, ти зобов'язана те робити, а не це. Вони живуть у нас в нормальних умовах.
— У керівника Театру кішок проблем все-таки менше, ніж у керівника театру людей?
— Ой, ні! Кішки — істоти розумні. Але в них чимало негативних рис характеру. Вони дуже ревниві, образливі, заздрісні. Між собою і у ставленні до людей. Якщо я погладив когось, інші моментально починають буквально спопеляти очима: «Ах ти, собацюро такий, ти, виходить, її любиш, а мене — ні?! Ну, почекай, я тобі покажу!»
Їжу теж бажано давати всім одразу. Здавалося б, ну що тобі треба, ти ж тільки-но поїла? Ні, підійде, подивиться, що там у тарілці в сусідки лежить. І начувайся, коли зробить висновок, що смачніше, ніж у неї було. Усе, кінець — ворогом будеш до кінця робочого дня, а то й довше.
— За яким принципом Ви відбираєте чотириногих артистів?
— Кожна тварина, так само, як і людина, має ті чи інші здібності. Треба тільки придивитися. У мене розроблена програма з виявлення здібностей у кішок. Їх можна виявити протягом кількох діб.
— Що ж відбувається з нездібними кішками?
— Нездібних немає. Є лякливі — їх даруємо.
— Для багатьох дітей улюблена вистава — де знаменитий кіт Борис робить сальто.
— Це спектакль «Олімпіада кота Бориса», спеціально поставлений під нього. А знайшов я Бориса в котячому притулку... Він став справжньою зіркою, знімався в рекламі. Чорний красень Вартер знявся у фільмі «Майстер і Маргарита»: потрібен був кіт, який би добре стрибав на штори.
А кіт Петер знімався в американському фільмі про інопланетян. Кішка Манюня може довго стояти на задніх лапах. А кішку Сосиску назвали так тому, що раніше була ринковою злодюжкою й тягала з прилавків сосиски... Є коти-іноземці: англієць Буль-буль-бе-бе, японець Ямаха-сан.
— Якось Ви зауважили, що не Ви кішок виховуєте, а навпаки — вони Вас...
— Це так і є. Тут, як із дітьми: не стільки ми виховуємо дитину, скільки вона нас. Ми забули цю просту істину...
Ви спробуйте кішку піддати твердій дресурі. Вона почне кидатися й дряпатися. А якщо дозволиш їй робити те, що подобається, вона тебе почне любити, буде до тебе голубитися. Головне — не полінуватися зрозуміти, що ж їй подобається, у чому її талант. Кішки такі ж різні, як і люди. Кожна кішка обдарована в чомусь своєму. Треба знайти цей талант і дати йому розвиток. Ефект такого методу — надзвичайний!
Потім я спробував цю систему на своїх дітях. У молодшого Вови були здібності танцювати. Ми це заохочували, і він закінчив хореографічну Академію Большого театру. Створив свій хореографічний колектив. Дочка Катя малювала добре, я почав їй фарби приносити. Пішла до школи — і їй це бажання відбили. У прямому сенсі. Били по руці — вона була шульгою. Я, щоб усе виправити, приніс їй пластилін. І вона почала ліпити. Це їй допомогло вступити до художньої академії. Потім дочка закінчила аспірантуру.
Катя оформила всі мої книги. Вона — головний художник нашого театру. Виставки її картин побували в різних країнах світу, зокрема в Україні. Старший син Дмитро, як і я, дуже любить кішок. Але в нього була алергія. Та він її переміг за допомогою дихальної гімнастики! Отакий характер! Я йому передав естафету, і тепер він керує Театром кішок.
— Чи є у Вас учні?
— Учнів більше зі сторони не беру. Спробував на початку, але зрозумів — цього робити не можна. Чому? Якщо вони навіть беруться до роботи, то не доводять своє мистецтво до рівня Куклачова. Для них головне — заробіток, а мистецтво — справа вторинна... Раніше я цього не розумів і зробив помилку — почав допомагати молодим клоунам. Одному дам кішечку, репризку, іншому дам. Вони зміцніли й самі почали працювати з кішками. Хтось у Росії, хтось на Заході. Ну й нехай — заради Бога! Працюй, золотий! Але ніхто не давав права прізвище «Куклачов» вішати на свої афіші! Ти ж ганьбиш моє ім'я! Свого вчителя! Виходить, ти, брате, — іуда...
Один мій учень брав мою афішу й нишком у сільській місцевості працював під моїм прізвищем. Коли я довідався про це, відразу звернувся до прокуратури — і ліві гастролі прикрили в Уфі. А мій двійник у цей час вирушив із такими ж гастролями до Білорусі. Я написав лист Лукашенку. Той одразу вжив заходів: «Що таке?! Білоруський народ обманюють?!» Зняв директора філармонії, де проходили липові вистави, звільнив чиновників... Самозванець — до Казахстану. Я — лист тамтешньому міністру культури... Так ми зупинили бажання обманювати глядача. Тепер під моєю афішею працюю тільки я сам.
Щоправда, мій імпресаріо в США провернув той самий трюк. Куклачовим вирядив мого учня, який пропрацював у Театрі кішок чотири роки... Ви б бачили листи з обуреннями росіян із Брайтона! «Ах, цей Куклачов, такий-сякий, гірше «Ласкавого мая»! Вішає свою афішу, а сам засилає нам підробку...» Ще б пак! Люди ж розуміють: ідуть на одне, а їм показують зовсім інше. Судитися довелося.
— Що підштовхнуло Вас до письменства?
— У 1983-му ми були на гастролях у Парижі, і журналісти мене запитали: «Яка у вас мрія?» Я кажу: «Провести уроки доброти». Відразу французьке міністерство освіти зібрало сім тисяч людей у палаці спорту, і я розповів їм про те, як знаходжу спільну мову з кішками. Цей відкритий урок пізніше включили до підручників французької мови. Я приїжджаю додому і — до нашого міністерства освіти. А мені кажуть: «Ну, Юрію Дмитровичу, доброта — це для дитячого садка. Нам зараз важливий космос, точні науки...» Не склалося тоді.
У дев'яностих розчинилися «вікна демократії», і весь бруд і погань з усього світу ринули в нашу країну. І я подумав: чим можу допомогти дітям? Ми з дружиною на Великдень поїхали до Ізраїлю, були біля Гробу Господнього в момент зішестя Благодатного вогню. І я запитав: «Господи, що я можу зробити?» І голос усередині відповів: «Пиши!» Як — пиши? Я ніколи цього не робив! Довго шукав слова для своїх книг, адже хотів розповісти в них, як навчитися стримувати себе, не озлобитися, як шукати в житті добру мету й долати труднощі. Розповісти, що справжня любов — така енергія, яка не може перебувати в замкненому просторі.
Даруй любов! Віддавай її — усмішкою, діями, думками, помислами. Мені хотілося розповісти, як важливо навчитися слухати тишу, тобто говорити з самим собою. Тоді мені спало на думку написати книгу «Бійці армії добра й милосердя». Про те, як боротися з жорстокістю, як виховувати добре покоління.
— Подейкують, Ви тепер дедалі більше замість кішок займаєтеся дітьми...
— Я не змінив роботу. Готую нові програми у своєму театрі. Притому регулярно навідуюся в школи й даю дітям уроки доброти. Гадаю, що вчити доброті тепер — найголовніше. Не тільки дітей, а й дорослих. Це те, чого нині надто бракує нам усім. Утім, навчити доброті за кілька уроків неможливо. Для цього потрібно багато часу, але я впевнений: мине років 10–15 — і сходи з'являться.
— Що Ви робите на цих уроках?
— Найголовніше — це розкрити хист у дитині. Він у кожного свій. Дитина, яка знає свій талант, своє призначення і реалізує його, шукає свою дорогу, ніколи не стане ні наркоманом, ні п'яницею, ні взагалі «кінченою» людиною. На першому уроці я вчу дітей розмовляти зі своїм серцем. Щоб почути серце, треба навчитися слухати тишу. Бачити спиною. Жити розумно. Позбуватися образ. Бути доброю дією. Уміти нікого не звинувачувати у своїх помилках. От цьому я намагаюся їх навчити.
— Якими методами?
— Кішки надоумили, що закони виховання для звірів і дітей — ті самі. Терпіння й любов. Уважність і чуйність.
Проблема в тім, що нині школи зайняті освітнім процесом, а виховання нікого не хвилює. І що відбулося? Батьки кують гроші — їм ніколи. Школа кує тестове мислення, а телевізор несе агресію. Ми два покоління дітей уже втратили, куди далі? Так можна виростити грамотних, розумних відщепенців, які нехтують людьми й країною, яка їх вигодувала. І мізки вони спрямували на те, щоб перекачати свої капітали за кордон. Батьківщина їм не потрібна. На батьківщині отримали освіту, а там одержують Нобелівські премії. Сюди не їдуть — навіщо? Вони своє взяли.
Країну можна врятувати тільки одним — виховати нове покоління, яке любитиме свій народ і свою країну. І зуміє змусити дотримуватися закону.
Відкрити духовні очі нашим дітям — от завдання уроків доброти. І коли я замислився, чим рятувати дітей, я прийшов до того, що дітей потрібно рятувати метою. У житті потрібна мета. Думав, я один такий розумний, а виявилося, Іван Петрович Павлов писав ще в XIX ст.: «Розвивайте в дітях рефлекс мети». І це дуже добре розуміють ті, хто нині націлює дітей тільки на споживання й задоволення.
— Тож у чому вбачаєте своє призначення?
— Життя дуже просте. Його можна розкласти на пальчиках. Спробуймо. Любов. Робота. Радість. Навчання. Усе життя — на пальчиках однієї руки. Бачите? Мій друг Льоня Енгібаров казав мені: «Юро, життя треба прожити так, щоб після тебе, як після погаслої зірки, залишилося тривале світло... Є можливість жити вічно!» Секрет простий.
— Ваше мистецтво в Україні люблять. А запрошують часто?
— Не скаржуся. Запам'яталися гастролі з виставою «Ліс чудес» у Києві і Дніпропетровську. Мене супроводжувала плямисто-смугаста братія — 35 кішок і два пуделі. Вони були моїми партнерами з творення доброти.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»