СТОЛИЧНЕ ФІАСКО
ПОКИ ЩО СХОЖЕ НА ТЕ, ЩО ВИБОРІВ У КИЄВІ НЕ БУДЕ
В епіцентрі політичної активності — знову столичні вибори. І навіть попри те, що у вівторок Верховна Рада так і не ухвалила рішення щодо їхнього проведення, таке враження, що тепер напруга, пов’язана з цим питанням, тільки наростатиме. Передусім тому, що партія влади свідомо топчеться по залишках місцевого самоврядування в столиці.
Нинішній очільник міста Олександр Попов уже не перший рік виставляється владою як небувалий господарник, відтак регіонали на всі голоси вихваляють його заслуги. На перший погляд на тлі колишнього мера Києва Леоніда Черновецького Попов і справді видається фігурою бодай не найгіршою для столиці.
З іншого — навіть поверховий аналіз його діянь підтверджує: з теперішнім головою КМДА пов’язаний процес поступового позбавлення Києва фінансових ресурсів через найрізноманітніші механізми.
Бюджетне «дно» столиці
Приміром, ще у 2010-му з ініціативи Партії регіонів було ухвалено нову редакцію Бюджетного кодексу. Саме після цього Київ позбувся 50% надходжень від податку на прибутки фізичних осіб. Зараз збитки столичного бюджету через таке рішення оцінюються у вісім мільярдів гривень.
Починаючи з 2012-го він став дотаційним, чого не спостерігалося уже багато років. Але й це ситуацію не рятує. Скажімо, відповідно до нинішніх бюджетних розрахунків упродовж 2013-го місцеві платники податку на прибуток внесуть до державної скарбниці 8,2 мільярда гривень. Тоді як місту у вигляді субвенцій повернеться тільки... 2,6 мільярда.
Бюджет-2013 було затверджено з таким дефіцитом коштів, що навіть Олександр Попов не витримав і публічно розкритикував прийняття такого кошторису. Втім, його протести тривалими не були. Керівник КМДА змирився після того, як уряд пообіцяв збільшити дотації столиці за результатами перегляду бюджету після першого кварталу. До речі, саме час до цього приступати, так на тобі — знову парламент заблоковано. Не інакше як уже найближчим часом слід очікувати гнівних виступів від столичного керівництва на адресу опозиції. Мовляв, саме через них киян чекають чергові потрясіння!
Також варто наголосити, що буцімто господарську жилку Олександра Попова найчастіше ілюструють відкриттям різних об’єктів у місті — станцій метро, ліній трамвая, дорожніх розв’язок... Не будемо навіть говорити про те, що все це — пряма робота влади, котра повинна виконуватися. Власне, подібні хвалебні оди на адресу градоначальника — це те ж саме, якби автор цих рядків вимагав якоїсь особливої до себе пошани за написання даного чи якогось іншого тексту. Журналіст мусить писати статті, а керівник міста — дбати про його розбудову.
Але й цього ще мало. Виявляється, навіть виділені для розбудови Києва кошти влада примудряється витрачати неефективно. Так, позаторік на інфраструктурні проекти в Києві Кабмін виділив 1,5 мільярда гривень, а торік — ще 0,85 мільярда. А за висновками Рахункової палати, використані ці кошти були доволі специфічно. Фокус полягає в тому, що інфраструктурні проекти в Києві дуже часто використовуються для перекачування коштів до «правильних» бізнес-структур, які їх освоюють.
За час керування столицею Олександра Попова борг Києва зріс із 8 мільярдів (станом на липень 2010-го) до 10,5 мільярда у лютому нинішнього року. Цифра — вельми загрозлива, якщо згадати, що річний бюджет міста на 2013-й становить 18,5 мільярда гривень. Себто виходить, що борг уже перевищує половину річного кошторису!
І це враховуючи те, що три роки тому, коли Попов лише починав свою діяльність на посту голови КМДА, він неодноразово заявляв про необхідність припинення нарощування боргів. Цієї своєї обіцянки Олександр Попов явно не дотримався. Адже недавно один із його заступників — Руслан Крамаренко — фактично визнав, що заборгованості зростатимуть і надалі. Так, замість євробондів на 550 мільйонів доларів, що мали бути погашені упродовж 2015–16 років, планується випустити нові — з терміном погашення в (увага!) 2024-му. Тепер уже на загальну суму 700 мільйонів доларів.
Це означає, що не тільки борги, а й відсотки за ними уже збираються ліквідовувати за рахунок нових боргів. Експерти наголошують: якщо так піде й далі, то кожні наступні позики ставатимуть для міста все дорожчими, оскільки зростатиме ризик їхнього неповернення. При цьому песимісти нагадують: у 2012-му Київ уже стояв на межі фактичного дефолту, хоча тоді загрозу вдалося ліквідувати.
Історична «недоцінність»
На жаль, подібних прикладів можна наводити чимало. Це вже не говорячи про масовий наступ на пам’ятки архітектури на теренах столиці. Звичайно, умілим керівництвом щодо цього не може похвалитися жоден київський голова. У більшості з них чомусь стійко сформоване доволі специфічне уявлення про необхідність збереження пам’яток історії та культури. (Можливо, тому, що жоден із градоначальників не є бодай народженим у Києві, не кажучи вже про якусь глибшу приналежність до міста.)
Саме за часів Олександра Попова процес нищення пам’яток набув найбільшого резонансу. Авторові цих рядків пригадуються одкровення Попова, приблизно місячної давнини, коли той відверто заявив: він не має змоги впливати на ситуацію навколо Гостинного двору. Мовляв, цей об’єкт перебуває у державній власності і приватній оренді. А тому КМДА у цій ситуації може виступати лише як «дорадчий партнер».
Нічого не скажеш, чудове пояснення. Особливо зважаючи на те, скільки вже списів було зламано навколо Гостинного двору. За визначенням архітектора Валентини Шевченко, нині Гостинний двір є останнім бастіоном Києва: «Якщо він упаде, то буде зруйновано весь Поділ, з якого, власне, й починалося це місто».
Між іншим, те, як кияни стали на захист саме Гостинного двору, доводить небезпідставність таких слів. Можливо, саме тому нині, коли дискусії стосовно потенційних виборів у столиці досягли точки кипіння, окремі активісти заявляють про необхідність, як мінімум, проведення найширших консультацій саме з представниками Гостинної республіки при обранні єдиного кандидата від опозиції на посаду мера.
Або гарно, або ніяк?..
Зробити це буде, звісно, непросто. День 2 квітня, коли у Верховній Раді розглядалося питання про призначення дати виборів мера Києва та міської ради, залишив подвійні враження. Організація акцій протесту, організованих опозицією, й справді могла би бути кращою. Однак слушно зауважив лідер гурту «Тартак» Олександр Положинський, котрий після проведення акції заявив: «Я був на мітингу з 10-ї ранку до 18-ї вечора. Не їв, не пив, до вітру не ходив. І от тепер маю право критикувати...»
Дійсно, більшість критичних заяв, що послідували за проведеною акцією, мають якийсь зверхній і дещо відсторонений характер. Проте мусимо визнати, що киян прийшло під парламентські стіни таки малувато. 5–7 тисяч людей — не та кількість, котра може змусити змінити точку зору на вибори в столиці «регіональних» депутатів.
Схоже, це пов’язано з тим, що більшість людей не може чи не хоче усвідомлювати: акції потрібні для них самих, а не для представників опозиції. Або ж не бачать кияни в опозиційних лавах гідного конкурента Олександру Попову? Відтак вважають за можливе змиритися з фактичною відсутністю місцевого самоврядування в столиці.
Утім, тут уже йдеться навіть не про Олександра Попова чи котрогось із його потенційних конкурентів. Нинішня громадська апатія додає упевненості представникам влади, які свято переконані, що прийшли владарювати на віки вічні.
У цьому контексті був би дуже корисним досвід уже згадуваної Гостинної республіки. Навряд чи серед її безпосередніх учасників вдасться знайти безпосереднього претендента на мери. Хоча неоціненний досвід боротьби тут можна отримати.
Чому київський Гостинний двір так довго опирається намаганням влади його перебудувати (читай — знищити)? Та тому, що в людей, які його захищають, є конкретна мета — не допустити такого знищення.
У політичній же складовій досі панує цілковитий хаос. Причому він — не лише в опозиційних лідерів, котрих так охоче критикують деякі дописувачі соціальних мереж. Хаос панує і у свідомості багатьох рядових громадян, що не мають для себе кінцевої мети. Вимальовується дуже небезпечна формула: Янукович із Поповим — це погано, але нічого кращого все одно не буде. То навіщо ж протестувати...
А от змінювати такі настрої — це вже ключове завдання нинішніх лідерів опозиції. І для цього їм варто визначитися з єдиним кандидатом. У даній ситуації навіть незважаючи на те, буде проведено вибори у червні чи ні. Тобто це позбавить Партію регіонів їхнього головного козиря на нинішніх ток-шоу. Козиря, котрий зводиться до кількох фраз: так вони ж самі не знають, чого хочуть!
В умовах тотального захоплення влади представниками ПР якось не хочеться оцінювати опозицію погано. Однак вона ж поки що принаймні — не небіжчик, про якого прийнято говорити або гарно, або ніяк. Хотілося б побачити від опозиціонерів справді дієвих кроків.
Зрештою, протестні настрої в суспільстві зараз набагато сильніші, ніж у 2004-му, напередодні Помаранчевої революції. Але тоді, по-перше, в опозиції були чіткі цілі й більш-менш зрозумілі методи її досягнення. По-друге, опоненти (передусім в особі Леоніда Кучми) діяли більш-менш законними шляхами. А саме такого «бєспрєдєла», як нині, не відбувалося. І по-третє, суспільство жило надіями на зміни.
До честі опозиції треба сказати, що відразу після провального голосування вони таки заблокували трибуну. Адже чимало скептиків наполягали, що опозиція робити цього не буде. Чим підтвердить тезу про те, що вибори в Києві їй самій не надто й потрібні.
Показово, що блокувати трибуну пішли саме мажоритарні депутати зі столиці. Як пояснив згодом один із них — Володимир Ар’єв — це було зроблено, не очікуючи офіційного фракційного чи міжфракційного рішення. До речі, саме після такого вчинку депутатів чимало зацікавлених у зміні столичної влади людей почали на повному серйозі розмірковувати над тим: а чи не доцільніше нині було би виставити кандидатом у мери від опозиції котрогось зі столичних мажоритарників? Вони ж у теперішній ситуації — одні з найактивніших.
Де резерв?
2 квітня за проведення виборів проголосувало 209 народних депутатів. Результат — доволі пристойний, тобто на сьогодні він — найбільший з-поміж тих, котрі вдавалося отримати опозиції в стінах парламенту нинішнього скликання.
Перш за все впадає в око, що свого слова дотрималися комуністи. Вони переважно підтримали рішення щодо столичних виборів. Навіть попри те, що за дві години до того парламенту не вдалося скасувати пенсійну реформу (220 голосів — за). А спічрайтери КПУ неодноразово заявляли: їхня фракція не братиме участі в будь-якому голосуванні, аж доки рішення щодо скасування пенсійної реформи не буде ухвалене.
Отже, окрім трьох опозиційних фракцій, за вибори в Києві проголосував 21 представник Компартії, 17 позафракційних депутатів і навіть троє регіоналів. Це — Павло Балога, Віктор Бондар та Іван Куровський. Щоправда, Балога-молодший, скажемо так, не є стовідсотковим регіоналом. Його судовим рішенням і мандата позбавляли, та й заяву про вихід із фракції ПР він нібито писав... Хоча нині парламентський секретаріат запевняє, що такого документа ніхто з його працівників не бачив.
Таким чином, для позитивного рішення не вистачило 17 голосів. Слід зазначити, що 2 квітня за вибори повним складом не проголосували й опозиціонери. В даному випадку вони, вочевидь, отримали зворотний бік медалі від власної ж принципової позиції стосовно персонального голосування. Вісім депутатів з «Батьківщини» та один — з «УДАРу» на момент голосування були відсутні. Отже, у разі можливого повернення до цього питання потенційно може назбиратися уже 218 голосів «за».
До них можна теоретично додати ще дюжину комуністичних голосів, адже у фракції Петра Симоненка 33, а не 21 народний депутат. І тоді голосів може вистачити. А от чи вдасться домовитися хоча б про повернення до цього питання — невідомо.
Оскільки представники ПР нині уже почали говорити про те, що Регламент забороняє протягом однієї сесії розглядати двічі одне й те саме питання. Втім, опозиція навела свій контраргумент — у вигляді проекту постанови Володимира Яворівського. В ній також ідеться про вибори в Києві, однак не вказано точної дати їхнього проведення. Сказано лише, що волевиявлення має відбутися через 60 днів після ухвалення такої постанови.
Власне, ухвалення саме цієї постанови опозиційне тріо й поставило як умову розблокування трибуни. А точніше, як одну з умов. Бо дві інші — також виписано: скасування усе ж таки пенсійної реформи та розгляд питання про відставку Кабінету Міністрів.
І усе б нічого, але в «регіональних» надрах як контрзахід оприлюднили свою версію розвитку подій: розпуск Верховної Ради та вибори на мажоритарній основі. Схоже, найближча мета для ПР — саме такий сценарій. Однак це — вже тема для інших роздумів.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»