«ПОХВАЛА ДУРОСТІ»
ВІТЧИЗНЯНИЙ ПОЛІТИКУМ ДІЄ ЗА ПРИНЦИПАМИ ГЕРОЇВ СЕРЕДНЬОВІЧНИХ КЛАСИКІВ
Хоч як би розвивалися подальші події у Верховній Раді, а день 19 березня неодмінно слід вписати в історію вітчизняного парламентаризму. Річ у тім, що це — перший день, коли ВР удалося, хоч і з певним скрипом, відпрацювати після такого ж затяжного, як і принципового блокування трибуни опозицією.
За великим рахунком, блокування «під куполом» бували і ще напруженішими. Але саме цього тижня всі, хто хотів, могли в прямому ефірі спостерігати: як виконуються (чи не виконуються?) досягнуті в результаті блокування домовленості. І саме цей факт відрізняє нинішню ситуацію від багатьох попередніх.
По кому присяга?..
По-перше, представники фракції «Батьківщина» ще напередодні заявляли про свою готовність припинити блокування трибуни у разі виконання низки вимог. А саме — розгляду важливих суспільних питань, зокрема того, що стосується нинішнього фактичного столичного безвладдя. «Вибори в Києві потрібно проводити не пізніше 2 червня, і саме завтра минає останній строк, щоб на цю дату ми могли призначити вибори у столиці»,— заявив лідер «Батьківщини» Арсеній Яценюк цього понеділка.
І пленарне засідання Верховної Ради справді розпочалося. Однак зовсім не з розгляду питання про столичний похід до виборчих дільниць. А зі складання присяги двома народними депутатами. Парламентськими неофітами стали Олександр Козуб та Роман Стаднійчук — напередодні Центральна виборча комісія мало не в авральному порядку визнала їхні депутатські повноваження.
Власне, щодо пана Козуба, то тут якихось особливих запитань не виникає. Він — висуванець Партії регіонів і нині отримав мандат замість екс-депутата Веревського, котрого Вищий адміністративний суд два тижні тому позбавив депутатства за сумісництво з бізнесовою діяльністю. Нагадаємо, ані сам Веревський, ані його колеги по фракції жодним чином не протестували проти такого судового вердикту. Скоріше, це рішення було такою собі «показовою поркою» для депутатів-регіоналів, котрі не хочуть ходити на пленарні засідання. В нинішніх непростих умовах функціонування ВР сьомого скликання — це завелика розкіш навіть для партії влади.
А от щодо Романа Стаднійчука — не все так просто. Цього тижня він отримав депутатський мандат замість Сергія Власенка, котрого позбавив депутатства той-таки Вищий адмінсуд. Але, на відміну від ситуації з Веревським, навколо цього позбавлення мандата упродовж двох тижнів нагнітався неабиякий суспільний резонанс. І нагнітався він саме однопартійцями нинішнього депутата-неофіта з «Батьківщини».
Власне, за словами Арсенія Яценюка двотижневої давнини, опозиціонери блокували парламентську трибуну 5–7 березня саме для того, щоб не дати спікерові Володимиру Рибаку оголосити про несправедливе, як вони вважають, рішення ВАСУ.
Зараз же, коли їхній новий колега посів місце Сергія Власенка, виходить, що про останнього просто забули?.. Хоч би там як, а тепер уже процедура повернення головному захисникові Юлії Тимошенко мандата перетворюється на щось із галузі фантастики. Скажімо, Власенку якимось чином вдасться довести, що судді Вищого адміністративного суду вчинили з ним не по закону, а з упереджених міркувань. Тоді перед тим, як повертати мандат Власенку, потрібно забрати його у Стаднійчука...
Звісно, в умовах сучасного загальноукраїнського театру абсурду можливо абсолютно все. Однак чи не є подібний сценарій лише ще одним кроком до повної дискредитації Верховної Ради як такої? І представники «Батьківщини», хоч як прикро це визнати, зіграли в цьому процесі свою роль.
Окрім того, в ситуації із Сергієм Власенком можна зробити ще один не надто втішний висновок. Чим більше й гучніше нинішній лідер «Батьківщини» Яценюк заявляє про якісь принципові для нього речі, тим швидше ці речі перетікають... в актив його опонентів. Ще під час функціонування парламенту минулого скликання скільки палких заяв було зроблено про те, що опозиція не допустить ухвалення так званого мовного законопроекту?! І що?
Не менше патетики спостерігалося і в переддень парламентських виборів, коли Арсеній Яценюк навіть спеціальний відлік часу проводив: скільки ще залишилося до кінця правління нинішнього режиму. Так, справді, чинний депутатський корпус уже не є настільки «ручним», як був попередній, а опозиція в окремих питаннях тримається досить міцно і принципово. Проте обіцяної перемоги ні 28 жовтня 2012-го, ні згодом так і не сталося.
Нині ж після такої специфічної ситуації у площині: Вищий адмінсуд — Сергій Власенко — Верховна Рада як би не трапилося так, що серед окремих рядових представників опозиції зародиться зневіра у здатності і головне — бажанні лідерів їх захистити. Тим паче, коли регіонали щодня, ніби мантру, повторюватимуть свій постулат про те, що до Власенка в інших кураторів «Батьківщини» — ставлення ревниве. Саме через те, що він забагато спілкується з Юлією Тимошенко. Принаймні, в автора цих рядків склалося враження, що в «регіональному» секторі присягу опозиціонера Романа Стаднійчука слухали зі значно більшим задоволенням, ніж присягу їхнього однопартійця Олександра Козуба...
Персональний похід на балкон
Ще одним результатом тривалого блокування парламентської трибуни стали, як відомо, зміни до Регламенту ВР. Їхню суть ми вже детально аналізували в одному з попередніх чисел. Утім, тоді це було можливо лише теоретично. Тепер принцип дотримання персонального голосування можна було побачити, так би мовити, вживу.
Узагалі ніхто й не сумнівався, що депутати-регіонали, як кажуть шановані ними колеги з РФ, «хоть тушкой, хоть чучелом» намагатимуться й далі голосувати не особисто. Так воно, зрештою, й сталося, причому фактів неперсонального голосування як для першого дня роботи за новим Регламентом було надто вже багато.
Але усе затьмарив «подвиг» екс-куратора проведення в Україні Євро-2012, а нині голови Транспортного комітету Бориса Колесникова. Він особисто (!) примчав у ложу преси, помітивши факти фіксації неперсонального голосування з парламентського балкона. Якби слідом за ними туди ж не піднялися депутати з фракції «Свобода», ще невідомо, чим би закінчився цей «похід депутата в маси».
Згодом пан Колесников разом зі своїм колегою по фракції Тетяною Бахтеєвою намагалися пояснити, що депутат-джентльмен просто помітив якісь непристойні гримаси по відношенню до жінки. І саме тому поспішив припинити подібне неподобство.
Але, скоріше, тут ми мали справу з традиційною спробою тиску на тих людей, котрі так наполегливо фіксують факти порушення Конституції. Ну добре, нехай це ще роблять колеги-депутати, а тут ще й представники преси фотоапаратами клацають... Тим паче з ложі робити це набагато зручніше, ніж із зали.
І ще одне — своїм візитом на парламентський балкон Борис Колесников уже тепер запустив у життя нову парламентську тенденцію, котра неодмінно рано чи пізно «вистрелить». Тепер таке ходіння може стати доволі частим. Причому як з боку провладних депутатів, так і з опозиційного боку. Останні ж намагатимуться не допускати, щоб регіонали заважали фільмувати факти порушень. І таким чином самі залишатимуть робочі місця. А голосувати особисто мають же й опозиціонери... А що як у цей момент розглядатиметься якийсь важливий для них документ?!
Наступним фігурантом, котрого варто вписати в історію вітчизняного парламентаризму від 19 березня, став Павло Лебедєв. У його особі ми маємо феноменальний симбіоз законослухняності та відвертого порушення законодавства.
З одного боку, пан Лебедєв голосував особисто, що було зафіксовано кількома теле- та відеокамерами. З іншого — він уже майже три місяці суміщає депутатський мандат із посадою міністра оборони. От цікаво, українське військо не постраждало від того, що його очільник цього вівторка не перебував на своєму робочому місці? Адже хоч якою б важливою була депутатська діяльність, а залишати таке поважне міністерство без нагляду навряд чи можна.
Якщо ж серйозно, то чим, окрім подвійних стандартів, можна пояснити ось таке вибіркове правосуддя? Сергій Власенко — сумісник, і заради нього Вищий адміністративний суд готовий відкласти на потім усі справи. А щодо Павла Лебедєва не те що судового вердикту, а й відповідного подання не було.
«Як тебе не любити, Києве мій!»
А тепер — кілька слів безпосередньо про парламентську роботу. Точніше, про те, що нібито й дало поштовх для розблокування трибуни. Вибори в столиці України також уже стали справжньою притчею во язицех для багатьох політиків. Хай там як опозиція говорить про єдиного кандидата, реально його поки що, на жаль, немає.
І чи з’явиться — сказати майже неможливо. Не тому, що ця дилема не по силі для трьох опозиційних фракцій. Просто черговий хід Партії регіонів уже й вибори в Києві висуває на звання головного абсурду місяця (року, п’ятирічки — потрібне підкреслити — Авт.).
19 березня сталося кілька підтверджень такій гіпотезі. Перша — 48 депутатів-регіоналів звернулися до Конституційного Суду з проханням розтлумачити: коли ж у Києві проводити вибори мера та міської ради. Мовляв, попередні вибори були позачерговими, і тепер сам чорт не розбере: як же давати раду цьому клятому місцевому самоврядуванню?
Абсурдність такого кроку лежить на поверхні. Передусім тому, що після травня 2008-го, коли в Києві востаннє відбувалися (справді позачергові) вибори, від волевиявлення киян не залишилося й сліду. Що ж до фракційного складу Київради, то він і близько не відповідає тим реаліям, які було зафіксовано майже п’ять років тому.
Нинішня «принциповість» 48 депутатів із ПР, що віднесли свою петицію конституційним суддям, цим фактом не завершується. Автор цих рядків, котрий є корінним киянином, як мінімум у шостому коліні, волів би запитати в шановних «варягів» із ПР: чому з подібним зверненням вони й не думали звертатися, коли самі ж ліквідовували в столиці районні ради? Для цього парламентського рішення було достатньо, а для виборів мера — ні?
Але свої істинні пріоритети члени Партії регіонів ненароком розкрили черговою заявою голови своєї партії, Прем’єра Миколи Азарова. Акурат тоді ж, коли Олександр Єфремов обґрунтовував необхідність згаданого подання до КС, керівник українського уряду вже вкотре дивувався невдячності киян. А саме — йому важко працювати, не отримуючи подяки за свою роботу. Ну не може усвідомити Микола Янович, що не все вимірюється станціями метро чи дорожніми розв’язками. Чия «якість», до речі, нині також продемонстрована погодними «переходами через нуль».
Однак третя причина абсурдності на київських теренах — взагалі неперевершена. Цікаво, хоч один правник (в Україні чи за її межами) зможе пояснити: що таке призначити вибори «у першому читанні»? Що має відбутися з пропонованою датою для голосування в період між ним і наступним «читанням»? 2 червня (чи будь-який інший день) має тривати доти, доки свого слова не скаже Конституційний Суд? Або відразу до 2015-го, куди регіонали відверто бажають відтермінувати вибори в Києві...
* * *
Кажуть, що будь-який театр абсурду може тривати довго, але не може вічно. Таке враження, що Україна вже наближається до тієї межі, коли незліченні «скриньки Пандори», відчинені владою, набирають критичної маси. Усе, що нині сиплеться на голови пересічним громадянам у виконанні сильних світу сього, порівняти можна хіба що з творами середньовічних класиків — скажімо, «Декамероном» Джованні Боккаччо чи «Похвалою дурості» Еразма Роттердамського. Проте в тім-то й біда нинішньої еліти, що ці твори, мабуть, завжди були для неї за сімома печатками.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»