ТЕТЯНА СТЕБЛОВСЬКА: ТЕАТР ІСНУЄ ЗАРАДИ ОЧИЩЕННЯ
Наша гостя — народна артистка України, прима Київського Молодого театру Тетяна Стебловська. У її творчому доробку напрочуд різні ролі, які свідчать про широку амплітуду акторських можливостей: комедійність, щемливу пронизливість, ліричність, трагічність, сарказм.
Тетяна Володимирівна не вперше стає нашим провідником на теренах прем'єрних вистав, у яких сама бере участь.
Ось і тепер приводом для зустрічі послугувала нова робота Молодого театру — вистава «Гоголь-моголь з двох яєць» за п'єсою Миколи Ердмана «Самогубець».
Ця вигадлива комедія — про звичайну людину, яка потрапила у вкрай небезпечну та парадоксальну ситуацію, коли шматок ліверної ковбаси став яблуком розбрату, а через нікчемну побутову сварку від чоловіка почали чекати самогубства. Знайомі вишикувалися в чергу з проханням застрелитися не просто так, а заради інтелігенції, торговців, поетів, Клеопатри Максимівни чи Раїси Пилипівни... А енергійний новоспечений удівець Калабушкін узагалі влаштував на цій події бізнес, збираючи варіанти передсмертних записок від усіх охочих. Тим паче умови пречудові — комуналка. Та й чого чекати від людей, для яких «легше жити, коли є можливість говорити про те, як важко жити»... Хвилинна слабкість обернулася для Семена Подсєкальнікова великою проблемою. Бо ж слово він дав, але й жити хочеться...
Принагідно зазначимо, що доля п'єси (написана 1928 р., уперше глядач її побачив наприкінці 80-х) — багатостраждальна. Її заборонив особисто Сталін. Хоч сам автор навряд чи планував написати пасквіль на радянський лад, утім, уже сама колізія «Самогубця», коли біля доведеного до розпачу героя вишиковується черга претендентів, які хочуть висловити свої претензії суспільству в його передсмертній записці, мимоволі викривала владу, не здатну зробити народ щасливим. Уловлюєте, як це перегукується із сьогоденням, з ганебною економічною ситуацією, яку нині переживає країна. У шкурі Подсєкальнікова може опинитися будь-хто.
Постановочно вистава «Гоголь-моголь з двох яєць» складна, і не тільки через величезну кількість персонажів. Блискучий текст Ердмана з віртуозними перевертами ситуацій міг зіграти підступну роль. Легко було опуститися до «чорнухи», борсатися в гармидері цинічних подій (перша дія, на жаль, здалася сумбурною, замуленою). Та друга, режисерськи більш продумана, виявилася прозорішою й акцентованішою, у смогу «чорного» гумору вималювалася висока фарс-комедія, що викрешує позитивні емоції. Подальше сценічне життя цієї вистави, сподіваємося, вилучить як режисерські, так і акторські недоліки.
Перший великий млинець Молодого театру за нового керівника Андрія Білоуса вийшов у цілому вдалим.
Про атмосферу, в якій нині творять артисти театру, ми й розпочали нашу бесіду з Тетяною Стебловською.
— Тетяно Володимирівно, у Молодому театрі минула «епоха» художнього керівника Станіслава Мойсеєва. Прийшов новий головний режисер. Що змінилося?
— Шістнадцять років я працювала зі Станіславом Мойсеєвим. У колектив ми прийшли з різницею в один місяць (я раніше). Період Мойсеєва — це очевидний підйом театру. З'явилося багато цікавих самобутніх філософських яскравих спектаклів. Ми одержували чимало нагород — «Золотих пекторалей».
У кожного режисера є свої амбіції, і коли Мойсеєв був запрошений Богданом Ступкою очолити театр імені Франка, то, звісно, для нього це — більш високий щабель, розкриваються ширші перспективи плідної роботи. І Мойсеєв пішов у цей театр. Чесно скажу, в останній нашій бесіді я не радила йому цього робити. У Молодому театрі він був авторитетом, хазяїном, його слухали й слухалися. У театрі імені Франка він зіштовхнувся з труднощами, про які, певно, навіть не підозрював.
— Франківці, скажемо відверто, зустріли його в штики.
— Слава Богові, пристрасті вщухли. Нині Мойсеєв робить спектакль. Я від усієї душі бажаю йому тільки удачі, здоров'я, нехай усе складеться. У нього новий етап. Думаю, все притреться, йому там буде цікаво працювати. Мойсеєв — обдарований режисер, зможе себе реалізувати.
Новий художній керівник Андрій Білоус до нас прийшов майже в тому самому віці, що й Мойсеєв (тому було 37 років, Білоусу — 36). До того він працював десять років у Київському театрі драми й комедії на лівому березі в Едуарда Митницького. Ставив не тільки в столиці, а й в інших містах України.
Я бачила п'ять його спектаклів у різних театрах і можу сказати, що це оригінальний режисер, своєрідний, бачить світ (і мистецтво) по-своєму, відбиває-переломлює його по-сучасному. Як у виставах великих форм, так і малих (у Театрі на Печерську). Це цікаві постановки. Але досвіду керівника театру в нього не було, тим паче, що Білоус прийшов у колектив, з яким ніколи не працював, мало кого знав.
— І що можна сказати з огляду на перші кроки?
— Андрій Білоус виявився вельми інтелігентною, витриманою людиною, зробив ставку на молодь. Запросив молодого режисера Олександру Меркулову, яка здійснила постановку вистави «Ґоґоль-моґоль з двох яєць». Безумовно, Білоус дуже багато їй допомагав. Він — художній керівник цієї постановки. У спектаклі багато дійових осіб — постановникам довелося зіткнутися з різними акторами, яких вони не знали, потрібно було знаходити спільну мову. Андрій Білоус і Олександра Меркулова терпляче добивалися від акторів того, чого хотіли. У них своє бачення п'єси Ердмана. Як вийшло — судити глядачеві.
Білоус запросив молоду команду, яка здійснила постановку вистави «Очі блакитного собаки» за Маркесом. Грають Валерія Ходас і Марко Дробот. Усе дійство розгортається на пластиці та музиці (її спеціально написав молодий київський композитор Олексій Харченко). На мій погляд, дуже цікавий спектакль про кохання на рівні одкровення. Іде з великим успіхом на Малій сцені. Малі сцени я називаю «театром на долоні». Тут не можна сфальшувати, збрехати, постійно звучить невидимий камертон правди. Глядачів від акторів відокремлює буквально кілька метрів, їх з'єднує вольтова дуга. Утворюється дивна атмосфера.
Тепер Білоус працює над виставою «Загадкові варіації» за п'єсою французького автора Еріка-Еммануеля Шмітта. Теж зайнято двоє акторів — заслужені артисти України Станіслав Боклан і Олексій Вертинський.
Запрошений молодий режисер Станіслав Жирков ставить спектакль «Любов людей» за п'єсою Дмитра Богуславського.
У березні має вийти спектакль «Звір і доброчесність» за п'єсою Піранделло в постановці режисера Тараса Криворученка.
Тож театр живе бурхливим життям, спектаклі випускає один за одним. І багато чого заплановано.
Трупа прийняла Білоуса дуже добре. По-перше, усі відчули очевидну турботу про колектив. У гримерках з'явилися нові зручні дивани й крісла. У будівлі здійснюється реконструкція. Дотепер ніколи не було внутрішнього буфету з гарячою їжею для акторів. Тепер буде, для цього бухгалтерію перевели з першого поверху вище. Зроблено репетиційний зал — зручний, теплий, затишний, якого в театрі досі не було.
— А де репетирували?
— На Великий і Малій сцені. Коли готується кілька вистав, цього замало. Ще буде мікросцена з маленькою залою, теж іде ремонт. Там можна буде грати моноспектаклі, малі форми, експериментувати.
— Де Білоус ресурси знаходить?
— Ми самі, чесно кажучи, дивуємося. Виявляється, в хід пішли внутрішні резерви, власні кошти. Тому і меблі раптом з'явилися, й будматеріали, наші техпрацівники взялися за ремонти. За лаштунками з'явився апарат з питною водою. Раніше потрібно було ходити на перший поверх з третього й брати воду для чаю чи кави. Перегоріли лампочки, тільки-но сказали — відразу у гримувальнях з'явилися нові. Увага до акторів відчутна.
Наприклад, така ніби дрібничка. З одного боку сцени на другий потрібно пройти за «задником». Скрипучу підлогу (звісно, вона теж потребує ремонту) чутно в залі. Ми попросили, щоб там постелили ковролінову доріжку. Це оперативно зробили. Більше того, встановили освітлення. Тепер ми не натикаємося на декорації й бутафорію. Стало зручно діставатися різних боків куліс, адже акторам доводиться часто перевдягатися.
Ретельно прибирають сцену — не просто махають віником, а миють, пилососом чистять — перед виставою і після. З'явилася сумлінна заступник директора по господарству Ірина Холоднякова (раніше теж працювала в Театрі на лівому березі). Вона вирішує всі питання, пов'язані з приміщенням. Прийшла нова завліт Олена Варварич, дуже обов'язкова молода жінка, яка знає наш театр, писала про нього.
Словом, Білоус привів із собою команду, і я вважаю — це правильно, так має бути. Безумовно, залишилися люди, які працювали за Мойсеєва. За наповнюваність глядачевої зали й надалі відповідає ініціативна Ірина Грицуляк.
Молода енергія «заразила» людей різного віку. Це добре, що в тридцять шість років талановитий режисер-організатор одержав театр. Тепер це його дітище, він тут днює й ночує, мотаючись із Василькова. Продовжуючи добрі починання, закладені Мойсеєвим, він привносить своє творче бачення. Це розбудовує наш театр, привертає увагу преси й громадськості.
— Певно, і стосунки між акторами теплішають?
— Я завжди великого значення надаю партнерам. Для мене партнер — це п'ятдесят відсотків, якщо не більше, успіху. Він може як допомогти створити образ, так і завадити. Є актори, які тягнуть ковдру на себе, експлуатують смішну репліку, забуваючи суть мізансцени, аби тільки глядач посміявся. У такий спосіб викликають до себе увагу, але зникає думка, яку режисер прагнув донести.
У виставі «Ґоґоль-моґоль з двох яєць» мої безпосередні партнери — Ігор Портянко (головна роль) і Вікторія Авдєєнко. Вони — моя сім'я: зять і дочка. З Ігорем я працювала неодноразово й в інших спектаклях, з Вікою — в Empty trach. У новій постановці ми відчуваємо один одного. Це надзвичайно важливо. Вважаю, що в них гарні роботи, відмінні від того, що вони робили раніше.
Узагалі, переглянувши наш репертуар, Андрій Білоус спробував разом з Олександрою Меркуловою подати акторів в іншому аспекті, в іншій якості, ніж звикли їх бачити. У новій ролі я себе повністю ламала-переінакшувала, починаючи від зовнішнього вигляду. Змінила імідж, який, можливо, був створений в очах глядачів протягом останніх кількох постановок.
Спектакль про те, що найголовніше в житті людини — це життя. Навіть у найскладніші хвилини немає нічого цікавішого й ціннішого.
— І в якому ж цинізмі борсаються мешканці комуналки!
— Невеликі ролі персонажів, які оточують Подсєкальнікова, режисери намагалися зробити яскравими, виразними, щоб вони характеризували різні шари суспільства й ті цінності, які вони сповідують. Це вистава про долю маленької людини, про те, як вона виростає в особистість, котра в остаточному підсумку розумніша й життєлюбніша, ніж усі інші навколо. Протягом спектаклю йдеться про те, що Подсєкальніков застрелиться — в ім'я жінки, інтелігенції, ідеї, в ім'я чиїхось амбіцій, інтриг. Але він дійшов висновку: «Життя — це скарб», не треба нікому потурати.
— Глядачі не відразу здогадуються, що подружжя Подсєкальнікових спить на застеленій дошками ванні, якою вдень користуються всі жителі комуналки. А Ви граєте роль тещі, жінки, котра гучно гримає, але досить терпляча.
— Яка спить біля ванної...
— У чому родзинка цієї ролі? Що Ви прагнули в першу чергу донести?
— Я показую жінку тяжкої долі, що живе у нелегкі часи. У неї був чоловік. Помер. Дочку виховувала в моторошних умовах. Увесь час мріяла видати її заміж за людину респектабельну. Не вдалося. Вона не вважає свого зятя здатним ощасливити дочку. Але по-людськи його любить і вірить у те, що настане краще життя. «Моя» теща владолюбна і бойова, у тільнику, галіфе і з цигаркою в роті, вона, якщо того вимагає ситуація, може й шваброю огріти, але, коли треба, терпляче відволікає свого зятя від думок про самогубство розмовами про те, як німці з'їли мопса...
У фіналі сімейка має намір піти до ательє-майстерні мадам Софі, де мама хоче скинути із себе тільник, бо прагне мати інший вигляд. Жага повноцінного життя є в кожного персонажа, і в моєї героїні в тому числі, як і віра в те, що відбудуться зміни. Фінал спектаклю дає нам право думати про можливість цього. Людина має сподіватися на краще, щоб жити інакше.
— Нинішня ситуація в Україні вельми депресивна, та раптом з'являється вистава про самогубця. Чи не буде це підливати олії у вогонь? Є побоювання, що спектакль про самогубця не буде притягальним для глядача.
— Постановники свідомо не залишили назву Ердмана — «Самогубець». У виставі Подсєкальніков каже: «Робіть мені тепер ґоґоль-моґоль із двох яєць». Цю фразу переінакшили в назву. Борис Орлов створив удалу афішу. Цей художник оформляв багато спектаклів Андрія Білоуса в Театрі на лівому березі. До речі, Борис Орлов — цікавий актор (закінчив акторський факультет). Я бачила його в головній ролі у виставі «Щастя» (Театр на Печерську), для якої саме він створив оформлення. Його сатирична афіша «Гоголя-моголя...», на мій погляд, точно ілюструє виставу. Я надаю великого значення афішам, програмкам, музиці, декораціям, бутафорії, світлу — це створює цілісне враження від вистави. Усе мусить бути закільцьоване єдиною думкою.
Чи не підливає спектакль туги й депресивності через те, що увесь час мусується тема самогубства? Ні. Бо висміюється дурість і «діагностуються» хвороби суспільства. Фінал, повторюю, стверджує, що кращого, ніж життя, нічого немає. «Я не стрілятимуся ні за вас, ні за вас, ні за вас!» Потрібно жити. І глядач вірить, що безробітний Подсєкальніков знайде своє місце під сонцем.
П'єса написана давно, в період НЕПу, дуже складна. І напрочуд сучасна. Вважаю її життєствердною, хоч вона розкриває актуальні проблеми: кількість безробітних в Україні зашкалює, багато потенційних самогубців прагне покінчити з життям через безвихідь, інтелігенцію й творчих людей топчуть... Проте глядач врешті виносить позитивні емоції. Це не «чорна комедія», коли людина виходить розчавлена, ошелешена... Вона має поплакати, посміятися заради очисного катарсису, який викликає театр у наш такий нервовий й непростий час.
— Ваше творче життя напрочуд плідне, Ви не тільки не спочиваєте на лаврах, а, навпаки, провокуєте створення нових вистав, підштовхуєте події. Очевидно, щось уже є в «заначці»?
— Плани — грандіозні. З худруком Андрієм Білоусом, завлітом Оленою Варварич посилено шукаємо п'єсу до мого ювілею, який відбудеться у 2014 році. Уже багато цікавого матеріалу перелопатили. Я переслідую певні цілі: щоб роль була бенефісна, щоб це був ювілейний спектакль і водночас уписався в репертуар театру, далі жив. Це не концерт, який пройде — й усе. Вистава має бути довгограючою, успішною. Як, приміром, «Афінські вечори». Щоразу — повний зал, уже рік публіка — у захваті. І вік глядачів від 17 до 70.
Отаке широке завдання поставлено, тож непросто знайти п'єсу. Але сподіваюся, ми знайдемо — і буде новий спектакль на мій ювілей. Цього я хочу й зроблю! А театр мені в цьому допоможе.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»