ЧИ ПАМ’ЯТАЄ ДЕРЖАВА ПРО СВІЙ ОБОВ’ЯЗОК?
Право на життя — перше в переліку Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Прикро, але в цій сфері в нашій країні загрозливо наростають деякі негативні тенденції.
Про це свідчать не тільки офіційні звіти нашої держави та правозахисних організацій, а й аналітичні матеріали провідних міжнародних структур.
Песимістична статистика
Наша країна посідає друге у світі місце за рівнем смертності (15,76 осіб на тисячу населення). Випереджає нас у цьому сумному рейтингу Південно-Африканська Республіка, за нами в першій десятці — Лесото, Чад, Гвінея-Бісау, Афганістан, Сомалі, Болгарія, Свазіленд. Інформацію про це, вміщену в щорічній доповіді ЦРУ «Всесвітня книга фактів», оприлюднив відомий правозахисник Юрій Чумак. Основним критерієм для розрахунку згаданого рейтингу є кількість летальних випадків, викликаних криміногенною ситуацією, бідністю, низькою якістю медичного обслуговування. Автори дослідження також брали до уваги рівень смертності внаслідок нещасних випадків.
За кількістю убивств у перерахунку на сто тисяч населення наша країна виглядає не так тривожно. Як свідчать дані звіту ООН, їх зареєстровано 5,2 (порівняно з катастрофічними 69,2 у Сальвадорі). Однак чи варто тішитися, адже, скажімо, в густонаселеній Індії цей показник нижчий, ніж у нас (3,4), не кажучи вже про Німеччину (0,8).
Не дає підстав для заспокоєння і міліцейська статистика. Згідно з нею, збільшилася кількість загиблих у результаті вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів, а також кількість загиблих від умисних убивств двох або більше осіб.
Особливо непокоїть зростання кількості тих, хто загинув у результаті ДТП (на 40% порівняно з аналогічним періодом позаминулого року). Проблема не стільки в якості доріг, скільки в особливостях діяльності Державтоінспекції. Її працівники притягають порушників до відповідальності вибірково, тому загальне ставлення водіїв до Правил дорожнього руху неадекватне.
Окремо слід згадати про замовні вбивства. Раніше їх об'єктом були бізнесмени і політики, останнім часом мішенню кілерів стали громадські діячі, зазначає експерт Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук. Так, у серпні 2012 року від тяжких тілесних ушкоджень у лікарні помер еколог, видавець газети «Екобезпека», голова громадського руху Володимир Гончаренко. Його побили двоє невідомих через чотири дні після того, як на прес-конференції він повідомив про те, що в Саксаганському районі Кривого Рогу виявлено понад 180 тонн хімічно забрудненого металолому.
Про повноцінні гарантії права на життя не може бути мови без захисту осіб від насильницького зникнення. Наша країна досі не підписала відповідну Конвенцію ООН, а нерозслідуване зникнення редактора харківської газети «Новий стиль» Василя Климентьєва (11 серпня 2010 року) і голови найбільшої приватної газовидобувної компанії «Нафтогазвидобування» Олега Семінського (6 лютого 2012 року) свідчать про неналежну увагу держави до цього аспекту.
Гарантією захисту права на життя є ефективне розслідування всіх випадків смертей. Однак лише торік Європейський суд з прав людини ухвалив чотири рішення в справах проти України, де констатував, що слідчі дії були неефективними. Зокрема, розслідування були надто тривалими, в їх результаті не винесено остаточного рішення, вони мали багато недоліків, які, попри те, що на них вказувала прокуратура, не були виправлені, а значну кількість слідчих дій було проведено із запізненням або не виконано.
Невиправдана жорстокість, безпідставна агресія
Викликає занепокоєння контроль з боку держави за поведінкою своїх представників, насамперед у сфері правоохоронних органів. Їхнє керівництво не завжди адекватно реагує на невиправдану жорстокість, яку допускають підлеглі, безпідставні прояви агресії, зловживання алкоголем. Періодичний аналіз психологічного стану працівників міліції в деяких випадках не проводять, натомість лише ставлять відмітки про те, що цю роботу виконано.
Інший варіант — виявлені під час обстежень психічні розлади не фіксують, зазначає директор із стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Михайло Тарахкало. Однак навіть сумлінна фіксація таких проявів не гарантує, що керівництво відреагує адекватно, тож це може призвести до трагічних випадків.
У цьому разі показовим є рішення Європейського суду у справі Городенка і Бугара. Заступник начальника карного розшуку П'ятихатського райвідділу УМВС у Дніпропетровській області Д. (не під час виконання службових обов'язків) застрелив із табельної зброї згаданих осіб і поранив ще кількох. Суд визнав Д. винним і призначив покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Однак держава відмовилася компенсувати шкоду родичам загиблих і пораненим через те, що засуджений зчинив стрілянину у вільний від служби час.
Торік Євросуд установив, що в цій справі було порушено обов'язок держави за ст. 2 Конвенції (право на життя). Адже начальника Д. мала насторожити низка неприємних інцидентів за його участю. Так, під час навчання у відомчому виші того відсторонили від обов'язків командира підрозділу за зловживання алкоголем, після закінчення навчання він завдав іншій особі легкі тілесні ушкодження, а також кілька разів був притягнутий до дисциплінарної відповідальності. Проте керівник дозволив Д. носити зброю.
Крім того, згідно із законодавством заборонено видавати вогнепальну зброю працівникам міліції, які не мають належних умов для її зберігання. Одначе ніхто не завдав собі клопоту перевірити, де саме Д. зберігав табельний пістолет, чи були для цього необхідні умови. Проте відсутність належних умов могла стати причиною того, що Д. носив зброю із собою, в тому числі і у вільний від роботи час.
Хоча від того трагічного випадку минуло чимало років, контроль держави за тим, як правоохоронці використовують і зберігають зброю, і нині не такий, як має бути.
Дуже багато проблем пов'язано з тим, що, згідно із законодавством, держава є відповідальною за життя осіб, які перебувають під її контролем (до таких належать місця позбавлення волі, СІЗО, установи виконання покарань, Збройні сили, державні лікарні тощо). Однак численні порушення права на життя є типовими у в'язницях і слідчих ізоляторах. Широкого розголосу набула ситуація у столичному Лук'янівському СІЗО, хоча незадовільні умови перебування там не тільки на совісті адміністрації.
Як заявила Уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська, будівлю спорудили півтора століття тому, і ніхто (навіть за умови належного фінансування) не зможе обладнати там належну вентиляцію, адже споруда на це не розрахована. До речі, з 32-х слідчих ізоляторів, які діють в Україні, 14 збудовано понад сто років тому, п'ять — понад 200, тож у них складно поліпшити умови тримання, тим більше довести їх до прийнятних сучасних стандартів.
У парламентському Комітеті з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності наголошували: торік зросла кількість смертей у місцях позбавлення волі. Переважно через брак належної медичної допомоги. Підтвердження цьому — в урядовій доповіді, де йдеться про те, що СНІД став причиною летальних випадків у третини осіб, які померли в місцях позбавлення волі. Водночас лише 18% ВІЛ-інфікованих, які перебувають в установах пенітенціарної системи, отримують антиретровірусну терапію.
Крім того, причиною смерті є зволікання судів під час розгляду матеріалів стосовно звільнення тяжкохворих (торік не дочекалися такого рішення 26 ув'язнених). Зростає також кількість самогубств, скоєних у місцях позбавлення волі.
Правозахисники вкотре привертають увагу до положення Конституції, де вказано: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини». І хоча ця норма викладена не в першій, а у 27 статті, від того не стає менш важливою.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
назад »»»