ЮРІЙ БЄЛЯЄВ: СЕРІАЛИ — ЦЕ ВИД ОПІУМУ
Юрій Бєляєв — із плеяди акторів, які стали знаменитими в СРСР і затребувані дотепер. Він артист універсальний: грав білих офіцерів, графів, мужиків, священиків, розвідників, мафіозі, героїв-коханців. Створив колоритні образи у фільмах «Порох» В. Арістова, «Один раз збрехавши» В. Бортка, «Слуга» В. Абдрашитова, «Справа Сухово-Кобиліна» Л. Пчолкіна, «Графиня Монсоро» В. Попкова, «Сімейні таємниці» О. Циплакової, «Левова частка» О. Муратова та в багатьох інших.
35 років життя віддав Театру на Таганці. Нині глядачі захоплюються його грою у виставах театру «Ермітаж».
Юрій Бєляєв став останнім володарем Держпремії СРСР. За роль Рудольфа Абеля в картині «Уряд США проти Рудольфа Абеля» у 2010 році він був удостоєний Премії служби зовнішньої розвідки РФ.
Нині активно знімається в серіалах, у тому числі українсько-російських, тож дедалі більше перебуває в Україні.
— Юрію Вікторовичу, Ви народилися в Омській області, в тихому містечку з вельми українською назвою Полтавка. Буваєте там?
— Городок, без сумніву, заснували українські переселенці, тому така назва. Прожив я там недовго. У семирічному віці з батьками переїхав у місто Ступіно Московської області. У Полтавці я буваю нечасто. Немає в мене до цього містечка ніяких почуттів. Узагалі, більшу частину життя я прожив без чуття батьківщини, тобто я не відчував абсолютно ніяких емоцій до місця народження. Це було для мене досить драматично, адже я вважав себе радянською людиною. Опинившись у Москві, зрозумів, що це моє рідне місто. А все завдяки моєму «дворянству».
— Дворянству?
— Після першого курсу навчання в Щукинському училищі я влаштувався працювати двірником. Так у мене з'явилося своє «дворянство» — житло в районі Арбатської площі. Пам'ятаю, встану о четвертій ранку, зішкребу листя й недопалки і біжу на заняття. В обідню перерву заскочу у своє «дворянство», швидко розігрію собі їжу й спішу на індивідуальні заняття. Я дуже любив ту Москву. Це була моя батьківщина. На моїй ділянці було таке місце, де ріс надзвичайно пишний, розлогий кущ бузку. Часто, вертаючись додому після прибирання території, я лягав під цей кущ і дивився на схід. Тепер цього бузку, на жаль, немає. І почуття до батьківщини в мене знову зникло.
— Як Ви стали артистом, як потрапили до Таганки?
— Це доволі кумедна й трохи містична історія. Я ніколи не любив, не хотів і не міг вчитися. Закінчив у підсумку не десятилітку, як усі, а дванадцятилітку, тому що сидів в одному класі по два роки. Якщо «Бєляєв, до дошки!», значить — «двійка». Якось сусід повів мене в театр. Потім я почав ходити на репетиції, займатися самодіяльністю. Дедалі більше «отруювався алкоголем театру», ставав одержимим. Одного разу компанію моїх бешкетних друзів, з якими ми всюди ходили, «пов'язали» міліціонери. А я в цей час саме був у театрі на репетиції, тож уник в'язниці. Потім три роки служив в армії, згодом намагався вступати до різних інститутів — і скрізь із тріском провалювався.
Зрештою, зрозумів, що нікуди, крім Щукинського, не хочу. Я йшов на постановочний факультет. Завідувачка майстерень усіляко мною опікувалася, домовилася з ректором. Мені треба було тільки піти й здати іспити на Пушкінську вулицю, де був факультет. Як я опинився на Арбаті — не знаю. Як опинився на прослуховуванні акторів — не пам'ятаю. Чому цього разу вступив — без поняття. Одне ясно: був «хворий на театр».
А Таганку згодом брав «ізмором»... Показувався кілька разів, але Любимову було не до мене — театр тоді мало не закрили. Узагалі-то я мав одержати розподіл в обласний театр імені Островського — він був єдиний, що відразу запропонував мені цілий «пакет» ролей. Цілком випадково, буквально на момент підписання мого розподілу, зателефонували з Театру на Таганці й сказали, що приймають двох людей з нашого курсу — Катю Граббе й мене. Так я опинився в театрі... Збіг обставин. Я враз став колегою таких видатних акторів, як Володимир Висоцький, Валерій Золотухін, Алла Демидова, Веніамін Смєхов, Леонід Філатов та інших.
— Перша ваша картина — пригодницька стрічка Вадима Дербеньова «По сліду повелителя», 1979 рік. Як Ви туди потрапили, адже відомо, що Юрій Любимов не шанував акторів, котрі знімаються?
— Помилкова думка. Любимов був противником того, щоб порушувався виробничий процес випуску спектаклів. Це різні речі. Між іншим, коли я прийшов до кабінету Любимова і сказав, що мені запропонували головну роль, мовляв, відпустіть мене в експедицію, його реакція була неймовірною: «Юрію, якщо ви мене просите, значить, це вам потрібно. Але ви ж зайняті в репетиціях!» Кажу: «Я повернуся, знаючи текст, і буду готовий грати». — «Добре. Їдьте». Мені було 32 роки.
— Кіно Вас захопило?
— Тоді кінематограф мені дуже допоміг, тому що в театрі я грав переважно те, що називається «виробничою необхідністю». Термінові заміни, уведення. У виставах «Десять днів, які потрясли світ» або «Що робити?» у мене були окремі репліки. А іноді й без реплік узагалі. За всі мої 35 сезонів у театрі не було задумано й поставлено жодного спектаклю, розрахованого на артиста Бєляєва.
— Ви не вписувалися, тому що не були актором Любимова?
— Не до мене запитання. Так, мені не дуже щастило з ролями в Театрі на Таганці, але мені надзвичайно пощастило з Таганкою. Це дивовижна школа. Важко навіть уявити, у що я міг би перетворитися, якби опинився в іншому театрі.
Та після періоду слави й розквіту в Театрі на Таганці почався тривалий період чвар, пліток, які час від часу виливалися в ЗМІ, і застою. І це все не змінилося, а лише посилилося з поверненням з еміграції Юрія Любимова.
Станули ілюзії з надіями... Я багато часу провів у залі Таганки, хоч і не був учасником репетицій і нових вистав. У мене взагалі було дуже мало роботи в театрі. Процес, який там відбувався останніми роками, був мені неприємний. Умовну заяву про звільнення я проносив у себе в умовній нагрудній кишені не менше десяти років. Це було тяжке покарання. Я розплатився тяжкою хворобою. Коли вчергове побачив біля свого лікарняного ліжка все сімейство, зрозумів, що мені не сподобається, якщо всі ці люди працюватимуть на аптеку. Два роки не з'являвся взагалі ніде. Учився ходити, дихати.
Повернувся в театр — почалися проблеми з колегами, з якістю, яка для мене була деформована. Моя улюблена Таганка, що виховала мене, обожнювана мною — я, мов дівчинка 14-річна, був закоханий у цей театр, — зникла. Мені стало погано, і я зрозумів, що вдруге на те саме ліжечко не хочу. Остаточна відповідь, яку я одержав в особистій зустрічі з Юрієм Петровичем, була надто образлива. Я впевнений, що з людьми так чинити не можна... Після 35 років служби в театрі мене звільнили через тертя з дружиною Юрія Любимова — Каталіною. Рішення про звільнення я оспорив у суді, й воно було визнано незаконним, але вертатися до театру, звісно, вже не збирався.
— І що на Вас чекало?
— Майже рік я був практично без роботи. Акторський ринок перенасичений, і переважно артистами дешевими, які згодні на все. Тоді зрозумів, що потребую театру, як тренажерного залу. Він допомагає мені підтримувати форму. Не можна брати участь в олімпійських змаганнях, не тренуючись. Тобто брати участь можна, але перемагати — навряд чи. Почав грати в театрі «Ермітаж» у спектаклях режисера Андрія Максимова.
Вікові персонажі, які вдається реалізовувати в театрі та кіно (від лихих 90-х), — це ще й трансляція власного ставлення до своїх однолітків, до мене самого. Дуже багато сил, і фізичних зокрема, треба докладати для того, щоб не випадати з повноцінного процесу, щоб зберегти професію, інтерес до самого процесу життя, його якості, до рішення іноді надскладних питань. Це така гігієнічна функція.
Доктор прописав мені ходити щодня від п'яти до десяти кілометрів, коли є можливість. Я це роблю. Ще краще це робить Іраклій Квірікадзе. Це мій учитель, колега, товариш, який трохи старший, ніж я. Він у приголомшливій фізичній формі. А його інфаркт — не зрідні моєму. От і подивіться, в якій формі людина, яка розуміє, що таке професія й що вона мусить робити для того, аби залишитися професіоналом.
— А як із кіно складалися стосунки?
— Зовсім по-іншому. Приходжу на знімальний майданчик — і все обертається навколо мене. Я — головний. Великий план, уміння працювати з партнером, камерою, уміння розкритися, коли все заважає, тощо. Це розширювало мої виконавські можливості. Я ставився до кіно насамперед, як до фази професійного оснащення. Ну й, звичайно, гроші.
— А слава?
— Знявшись у першій головній ролі, я ходив вулицями і чекав, коли ж мене почнуть упізнавати. Але... це відбулося набагато пізніше. Разом із присмаком гіркоти.
— Чому — гіркоти?
— Як кажуть в Одесі — це дві великі різниці: зніматися в повнометражному кіно на плівку й зніматися для телебачення на цифру. Коли часто історія невиразна, артистам бракує часу на підготовку, і вони мають вигляд безпомічний та непереконливий. А все тому, що ми беремо участь не в зйомках, а в оформленні ефірного простору для реклами.
— Але... Ви все життя пропрацювали в театрі, а широку популярність все-таки одержали завдяки ТБ: перемикаєш кнопки й бачиш: Бєляєв — граф, мафіозі, шляхетний батько. Що таке серіал — розважалівка, міф, черговий опіум для народу?
— Опіум, причому його нав'язують масовано, грубо. Третя реальність, яка відбирає в людини ініціативу, здатність самостійно оцінювати те, що відбувається в житті й на екрані. З погляду формального — прибуткова стаття доходу. І часто тільки з цієї причини знімаються серіали. По процедурі — це витівка нелюдська, без особливих умов, які зберігали б творчу атмосферу, індивідуальність артиста тощо.
Зніматися в серіалі важко: багато буває змін уже під час зйомки, 12-годинний робочий день... А за відсутності стимулу це перетворюється не просто в експлуатацію акторського вміння, а й у цілковите його знищення. Відбувається експлуатація фізіологічних даних, навіть якщо ситуація оформляється грамотними сценаристами, що теж рідкість. Пишуть сценарії комп'ютерним способом, стандартними програмами, і це видно: готові модулі переходять з одного серіалу в інший.
— Шаблон уже на рівні тексту?
— Коли я читаю сценарії, часом плутаюся: не видно автора, стилю, жанру. А участь у серіалі — єдиний для багатьох акторів засіб до існування. Потім починаються нюанси, про які можна говорити довго, як про будь-які нюанси акторської професії.
— Актори, що засвітилися в серіалах, увійшли в моду (цей — зірка, та — суперзірка). Коли їх потім бачиш на сцені, засмучують безпорадністю. Чи пов'язана депрофесіоналізація зі знищенням майстерності актора на ТБ, про яке Ви говорите?
— Якщо йдеться про антрепризу, там приблизно ті ж умови, що й у серіалі. На превеликий жаль, антреприза змушена програвати стаціонару. Вона теж — вид опіуму, теж здача позицій. У театрі я на репетиціях витрачаю три-чотири місяці на вироблення умовного рефлексу, яким я потім оперую, як своїм знаряддям. Тому моя відповідь проста: якби мати хоч якусь можливість не зніматися в серіалах, я б не просто в них не знімався, я з насолодою відмовився б від усіх серіалів, у яких уже знявся.
— Але їсти щодня хочеться.
— Ото ж бо, доводиться робити це заради грошей. Я змушений залишитися в професії. Іншим способом заробляти гроші я просто не вмію. Проте вмію бути прискіпливим.
— У Вас є свої правила при виборі ролей, які Ви не порушуєте?
— У мене немає твердих правил. Бажана послідовність є, але я готовий до маневру. Щоправда, є деякі позиції, через які я категорично можу відмовитися відразу.
— Наприклад, які?
— Намагаюся не грати невиліковно хворих, людей, які вмирають, і персонажів з явно негативним змістом.
— Нові цікаві пропозиції є?
— Є. Але всі вони, зазвичай, пов'язані з надто великими компромісами. А таких, щоб я вигукнув: «Ох! Нарешті!», у мене немає. Я стаю марновірним і майже щодня ловлю — навіть іноді дурні — прикмети типу номерів машин, показань годинника, для того, щоб загадувати одне й те саме бажання...
— І що підказують прикмети, комбінації цифр?
— Надію. Професія актора часто складається з випадковостей і вміння чекати.
— Ви, вочевидь, не оптиміст.
— Я майже войовничий песиміст, і це, звісно, ускладнює моє життя. Самокритика — один із способів моїх стосунків із самим собою. Є речі, які мені не скаже ніхто,— чи то з жалості, чи то з небажання, чи тому, що я нікого не запитаю про це.
— А як Ви ставитеся до шалених критиканів?
— Нехай лають. Є люди, яким цю функцію теж треба виконувати. Якщо вони здатні зробити щось подібне, то це не лайка, а критика з боку гідних заслужених людей. Лаяти для самовиявлення? Мені ця людська категорія не цікава. Якщо ці люди роздраконюють тільки для того, щоб скинути негативний адреналін, не варто звертати на це увагу. Це така потреба зоологічна. Ми ж не лаємо ведмедя в зоопарку за те, що він шкребе камінь пазурями. Нехай шкребуть.
Найкраще, звісно, бути самокритичним. Я зрозумів, що двом Таганкам у моїй долі не бувати. І тієї юнацької насолоди, з якою я грав колись, уже не повернути. Узагалі ідеальною для мене є «ситуація учня». Ідеальний театр — це компанія моїх колег, і щоб режисер умів щось таке, чого я б не вмів. Щоб я міг почуватися щасливим учнем, у якого багато вчителів.
— Яка якість вашого персонажа робить його близьким Вам? Хто вдається найкраще — герой-коханець, лиходій, шахрай, розвідник?
— Важко сказати... Мабуть, для того, щоб роль припала до душі, у ній має бути деяка свобода. Широкий спектр можливостей. Це має бути людина, яка може бути ніжною, грубою, цинічною, романтичною, жорстокою, шляхетною, низькою. Людина з багатим внутрішнім світом, яку можна зіграти по-різному, — і все-таки це буде той самий персонаж.
— Ви грали Коров'єва у виставі «Майстер і Маргарита». Кажуть, що цей твір «не піддається» режисерам і акторам. Що з ним пов'язані нещастя, злий рок. Не боїтеся?
— Ні, не боюся. Так, справді, є така легенда. Вірити в неї чи не вірити — особиста справа кожного. Я взяв на себе гріх не просто грати в цій п'єсі — я граю біса, чорта, слугу Воланда. Однак ви подумайте про інше: про те, який же цей світ, якщо Бог посилає диявола творити добро й справедливість? І мій персонаж, Коров'єв, бере участь у всьому цьому...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»