ЖИТТЯ — ФЕНОМЕН КОСМІЧНОГО ВИМІРУ
12 березня виповнюється 150 років від дня народження Володимира Вернадського — першого президента Української академії наук, геохіміка світового рівня, визначного слов’янського мислителя-косміста, засновника найпершої вітчизняної наукової бібліотеки (пізніше, до речі, названої його ім’ям).
Отож нині, так би мовити, відгукуючись на запити й веління часу, спробуємо простежити за історичною долею деяких воістину революційних його задумок з висоти бурхливого сьогодення.
Як відомо, основні засадничі пункти щиро обожнюваної ним мінералогії наш славетний «бородатий мрійник з кристалом» усіляко прагнув поширювати також і на речовину живих організмів. Тобто їхня якісна відмінність мала, на думку Володимира Івановича, більш ніж красномовно свідчити про відповідну різноманітність просторів — із своїми власними структурами та законами симетрії (чи навпаки — дисиметрії). Таким чином, живе і косне апріорі — уже за самим визначенням! — не могли мати спільного походження, адже вони започатковані з різних паралельних просторів (котрі, утім, спокон віків обертаються пліч-о-пліч у невпинній вселенській круговерті).
Попервах Вернадський пов’язував особливості (властивості) простору живої речовини з його гіпотетичним неевклідовим характером, але згодом відмовився від цього припущення і почав їх трактувати в контексті традиційних параметрів чотиривимірного простору-часу.
Загалом же у структурі біосфери В. Вернадський виділяв сім видів речовини: а) власне живу; б) біогенну (тобто виниклу з живого звичайним природним шляхом або ж піддану опосередкованій переробці); в) косну (абіотичну чи утворену поза рамками життя); г) біокосну (існуючу на перетині основних двох згаданих форм; зокрема, саме до біокосної, за Вернадським, належить земний ґрунт); д) радіоактивну; е) розсіяні атоми; ж) речовину космічного походження. При цьому чи не найважливішим закономірним етапом безповоротної еволюції біосфери наш вельмишановний академік вважав її поступовий перехід у стадію ноосфери.
Але, окрім усього іншого, В. Вернадський ще й був палким переконаним прихильником досить-таки популярних тоді ідей панспермії.
Нагадаємо, що, згідно з цією теорією, розсіяні у космосі «зародки життя» (наприклад, спори мікроорганізмів) переносяться з одного небесного тіла на інше разом з метеоритами чи під тиском зоряного світла. Приміром, видатний шведський хімік Сванте Ареніус ще в 1901 році шляхом кропітких розрахунків спромігся надати цілком достатні цифрові докази стосовно самої можливості таких мікробних мандрівок. А коли одразу ж після революції був обраний почесним членом Академії наук СРСР, «заразив» своїми плідними творчими поглядами і Володимира Івановича.
...Чимало води з тих пір спливло, та якщо це котримось чином і вплинуло на безсмертні й нівроку всюдисущі «зародки життя», то хіба лише на краще! Отже, прослідкуймо в цьому сенсі, бодай коротенько, інформаційні наукові звіти останніх років.
У 1962 році в Павлодарській області (Казахстан) було знайдено знаменитий метеорит «Єфремівка», що містив білі мінеральні вкраплення доземного періоду. Але стократ більше «Єфремівка» прославилася якраз не через це, а завдяки наявності в ній скам’янілих залишків нитчастих грибів та бактерій.
28 вересня 1969 року аналогічний 108-кілограмовий метеорит упав на будівлі села Мурчисон (Австралія). Він узагалі був ніби навмисне кимось нашпигований величезною кількістю різноманітних органічних вкраплень. Нещодавно проведені повторні (більш точні) аналізи сповна підтвердили присутність там не тільки нуклеотидів, а й деяких амінокислот.
У 1969 році на американському місячному зонді «Сервейєр-3» було виявлено живі земні мікроорганізми, які близько тисячі днів «прохолоджувалися» до цього на поверхні нашого нічного світила.
У 2001 році — після вибуху метеорита в земній атмосфері — поля індійського штату Керала були рясно зволожені дивовижним червоним дощем.
Оприлюднені у 2006 році результати місії Deep Impact чітко продемонстрували наявність у кометній речовині води та простих органічних сполук, що може вказувати на цих «хвостатих провісниць» як на можливих біокур’єрів у безмежжі Всесвіту.
Загалом же від 1965 року на міжзоряних теренах було відкрито майже півтори сотні різних органічних молекул.
А зовсім недавно у товщах вічної материкової мерзлоти (о. Гренландія) було знайдено бактерії майже чотиримільярдної давнини. Тобто виходить, ніби життя (мається на увазі — доморощене) якимось чином змогло розвинутися на нашій планеті лише за півмільярда років. Та однак реальність такого швидкоплинного сценарію викликає в більшості серйозних фахівців великий сумнів.
І от у вересні минулого року відбувся нарешті довгоочікуваний старт російського космічного апарата «Біон-М1», на зовнішньому борту якого розміщені гриби і деякі термостійкі мікроорганізми. Більш того, капсула з біопробами, розміщеними наразі у відкритому космосі, за проектом піддаватиметься ще й значному перегріву під час уходження в земну атмосферу (ніби імітуючи при цьому падіння метеорита).
Чи вдасться вижити цим бідолахам-першопрохідцям після такої екстремальної зміни температур? Що ж, відповіді, сподіваємося, залишилося чекати вже недовго...
А тим часом попросимо поділитися своїми думками щодо творчого новаторського розвитку еволюційних ідей В. Вернадського в нашу технологічну епоху старшого наукового співробітника Головної астрономічної обсерваторії НАНУ професора Анатолія Відьмаченка:
— Станом на кінець січня різними інструментальними методами відкрито вже 860 так званих екзопланет довкола майже шести сотень зірок. Але, на превеликий жаль, майже всі вони (ну, принаймні, здалеку) куди більше схожі на юпітероподібних газових монстрів, ніж на колиску рідної нам цивілізації. Ось чому провідним вітчизняним науковцям надто кортить відкрити бодай кілька якомога «приземленіших» об’єктів, аби спробувати знайти там умови, більш-менш комфортні для білкової форми життя.
Для цього спочатку необхідно відшукати планету з твердою поверхнею і кисневою атмосферою, з помірними температурами і без шкідливого зовнішнього випромінювання. Та все ж найкритичнішою умовою вважається наявність на такій планеті рідкої води. Тому середня температура на її поверхні має бути близькою до 0°С, не перевищуючи в екстремальних випадках точки кипіння +100°С. Приміром, середня температура у нас зараз +15°С, хоча її мінливість у різних точках земної кулі може коливатися в межах від —90 до +60°С.
Тож ділянки космосу з умовами, сприятливими для розвитку життя у білковому вигляді, астрономи зазвичай просто іменують «життєдайними зонами». Саме планети земного типу разом з їхніми супутниками, що розміщені поруч, і розглядаються, власне кажучи, як найімовірніші місця прояву позасонячного життя. Виникнення ж таких умов можливе здебільшого в тих випадках, коли планета розташовується одразу у двох сприятливих для життя зонах: і навколозоряній, і галактичній.
Отже, майбутні пошуки планет земного типу біля інших зірок (які, до речі, планується здійснювати за допомогою масивних орбітальних станцій на кшталт американського «Кеплера») мають бути націлені саме на такі сприятливі для життя зони. Це дозволить істотно обмежити цільовий моніторинг, підвищуючи реальність шансів на виявлення життя поза Ойкуменою. Відповідний перелік з 5000 перспективних об’єктів нині оприлюднено, причому першочерговому вивченню буде піддано околиці 30 найбільш привабливих світил із цього списку (розташування яких вважається найсприятливішим щодо пошуків).
А взагалі вчені, як відомо, вимушені мимоволі обмежуватися, на жаль, вивченням історії лише однієї, конкретної, з усіх уявних форм життя (за відомим кравчуківським висловом «маємо те, що маємо»). Але ж на Землі в попередні періоди її існування цілком могло бути й щось інше, абсолютно не порівнюване з навколишніми реаліями (причому саме «воно» і є, вочевидь, причиною часто спостережуваних нині аномальних явищ на кшталт психокінезу, НЛО, привидів чи барабашок). Та все ж найдоступніший, мабуть, приклад у цьому сенсі — гіпотетичне кремнієве життя, про яке, до речі, чимало писали ще в пам’ятні дні моєї студентської юності (і до якого, хоч як це дивно, знову потроху повертаються уже тепер, коли обговорюють проблеми принципово нової ери штучного інтелекту).
Якщо ж обмежитися наразі суто існуючими формами, то чи не найінтригуючою нішею щодо розгадки прадавніх таємниць буття по праву має вважатися придонна поверхня глибоководних вулканів. І хоча сюди практично не дістаються сонячні промені, зате хоч удосталь тепла, а серед життєво важливих елементів є кисень (щоправда, у зменшених пропорціях), вуглекислий газ та сірководень.
А на роль тутешньої «зоряної еліти» претендують так звані погонофори, що зазвичай фіксуються прямо на каменях у вигляді трубчастих організмів завдовжки до метра, але, по суті, утворені лише із системи кровообігу. При цьому об’єм крові становить до третини усієї маси погонофор, натомість власної системи енергозабезпечення у них немає. Усередині цих чудернацьких трубочок мешкає (не контактуючи безпосередньо із зовнішнім середовищем) колонія бактерій — хемолітоавтотрофів, генетично чужих організму погонофор, але вони взаємодіють із навколишнім середовищем через їхню кровоносну систему (і саме тому визначити «господаря» і «квартиранта» в цій парі навіть у принципі неможливо). Основна функція бактерій — окислення сірководню з утворенням універсального енергоносія АТФ, котрий вони люб’язно постачають до зовнішнього тіла. Проте оскільки цей, добре відомий усім нам, смердючий газ є отрутою для звичайного гемоглобіну, то погонофори змушені були в ході еволюції набути власного гемоглобіну, спроможного забезпечувати таку-ось мудровану систему внутрішнього транспортування крові.
Тобто цими доволі-таки складними за будовою симбіотичними організмами, заснованими на окисленні сірководню, вкриті майже геть усі підніжжя глибоководних вулканів. Причому схожі на них форми життя зустрічаються і на поверхні землі: у солоних болотах, поблизу місць просочування нафти, в ділянках скидання стічних вод тощо. З цього принаймні можна зробити попередній знаковий висновок: симбіоз — природна першооснова сущого!
Окрім того, встановлено, що у багатьох організмів кількість генетичної інформації, яка міститься в їхніх клітинах, є завідомо надмірною. А в геномі людини подібних мовчазних ДНК — аж 99%. Отож цілком резонно було б припустити, що саме наявність цього своєрідного «спаму» здатна амортизувати вплив несприятливих зовнішніх факторів, оберігаючи таким чином організм від загибелі. Тобто деякі види інформації дійсно зберігаються на ДНК ще чи не з найсивіших давен, що є надзвичайно важливим для здійснення порівняльних висновків стосовно прихованого від нас літопису уселенського життя.
Отже, ще раз пригадуючи розхожу думку В. Вернадського, що «утворення на нашій планеті живої матерії є безпосереднім явищем космічного характеру», можна зробити певний і цілком закономірний висновок щодо провідної ролі в цьому саме його величності Космосу!.. Бо ж зараз уже, либонь, кожному зрозуміло, що якраз благотворні вселенські імпульси, взаємодіючи з планетарною оболонкою (й зокрема — з присутніми у ній продуктами органічного синтезу), і сприяли врешті-решт появі на тлі малоприємних тодішніх земних пейзажів найперших складних біоречовин.
Едуард ЩУР
також у паперовій версії читайте:
- ЗНАЙДЕНІ «УЛАМКИ» КОНТИНЕНТУ, ЩО ЗАТОНУВ В ОКЕАНІ
- ЕНЕРГОЗБЕРЕЖНІ ЛАМПИ НЕБЕЗПЕЧНІ?
- ЗНОВУ ПРО «СНІГОВУ ЛЮДИНУ»
назад »»»