ІМ’Я, ЯК ДЗВІН БОКАЛУ,— ТОКАЙ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:«СКОВОРОДА-300»
Старим «винним шляхом»
— Якою дорогою поїдемо на Токай? — питає нас уранці наступного дня Вадим на ґанку готелю, до якого підкотив свою відпочилу «Шкоду» Казік, — новою асфальтівкою чи старим, колись «винним шляхом»? Новим шляхом докотимося швидше, а на польовій дорозі, що в часи Сковороди звалася «винним шляхом», можливо, доженемо, — посміхається,— обоз генерала Федора Вишневського в серпні 1745-го...
Зрозуміло, ми не згаяли ані хвилини на вагання. Наш водій особливо не напружував автомобільний двигун, і ми знов усмак милувалися зеленими видолинками, що чергувалися з рівними стрічками виноградників, ладними будиночками в обрамленні садів.
У колишні часи цей путівець був неспокійний, але ми вірили, що київська валка дотягнеться до Токаю без пригод, бо пам'ятали, що за указом цариці генерал Вишневський узяв у свою команду «драгун двенадцать, рейтаров два, солдат трое». Надійний захист.
А як нині? Здавалося б, чого тривожитись у наш час, через два з половиною століття, проте Вадим насторожився, коли проїжджали найдовше в Угорщині, а, може, й у світі село Лонг. Живуть тут роми з їхньою інколи непередбачуваною, вибуховою поведінкою. Тож коли під'їхали до довгої покинутої будівлі праворуч дороги, він чемно привітався з господарями домівки навпроти, через дорогу, пояснив, що ми хочемо оглянути цей вже поруйнований часом будинок.
Перед нами вздовж дороги стояла протяжна кам`яна будівля на шість вікон, між ними ворота під аркою, через яку проглядається зелений обрій, на даху посередині закущений рослинністю комин, з якого, може, вже й сотню років не в'ється дим. Присумлена кам'яниця дивиться на нас порожніми зіницями вікон і з вітром пошептом доносить свої спогади: «Врятуйте мене, я ще міцна, добротна, стою не один вік, кого тільки приймала на постоялому дворі, чула скрипіння коліс, іржання коней, а з мого винного погребу долітали веселі угорські, словацькі, російські слова і навіть ім`я «Єлизавет», певно, російської цариці...»
Вадим підтверджує легіт вітру: «Цей винний шлях пропустив не одне покоління подорожніх, зупинявся тут зі своїми фурами генерал Вишневський, а з ним і Сковорода, де й пізнав уперше смак молодого вина. Така історична пам'ятка, пов'язана з перебуванням молодого Григорія Сковороди в Токайському краї, не може зникнути в часі. Мені сказали, що постоялий двір, з трактиром при ньому, береться відновити, повернути до життя один підприємливий чоловік. Ця звістка порадувала, і я вже замовив для винниці портрет Сковороди моєму знайомому художникові Станіславу Хомичевському. Мине час — і я переконаний, «сковородинський трактир» на старому «винному шляху» прийматиме туристів з України, Європи, з усього світу».
Гора, розшита виноградниками
А ми продовжили свій шлях на Токай. Кращого й виднішого орієнтиру на нашому шляху бути не могло: вкрита зеленою шубою гора Токай з телевізійною вежею на самому чолопку. Спочатку рівнялися на пірамідальну вершину гори, від середини шляху вона постала на півнеба, а ось зараз ми вже біля її підніжжя, де примостився винний погреб — весь у вивісках і рекламних припрошеннях.
Зупинилися. Ідемо до входу — і я не вірю своїм очам: на скляних дверях прикріплена скотчем сторінка «Демократичної України». Одразу розпізнаю: це розповідь про Вадима Воздвиженського в Києві. Он його постать біля пам'ятника Сковороді на Подолі. Я не міг утриматися: «Здрастуй, рідна газето! Далеченько ж ти залетіла з проспекту Перемоги в Києві до гори Токай». А до нас уже виходить, з привітною усмішкою на все обличчя «дядечко Дюла», господар винниці, представник династії виноробів Генцієвських. Через хвилину на пропахлій винним ароматом стійці вишикувалися келишки з фурмінтом, а наприкінці цього звабливого ряду постав портрет Сковороди. Боже, так і війнуло домом, Чорнухами, редакцією... «Дядечко Дюла» посунув пошанувальний келишок до знайомого нам портрета Сковороди. Як тут не стрепенутися серцю від вдячності!
Ми продовжували наш шлях уздовж підніжжя гори Токай, а на її похилості знизу догори виструнчилися рівні ряди виноградних кущів, мов вишивка зеленим муліне на величезному полотні, накинутому на гору знизу майже до її вершини. Картина була такою заворожуючою, що ми попросили Казіка зупинитися, спішилися й на повні груди вдихнули осяйний простір, а з ним і все тисячоліття виноградарської справи...
МІЙ ЗАПИС У БЛОКНОТІ. У це важко повірити, але було саме так: першу парость виноградної лози на вулканічному схилі гори Токай, у північно-східному куточку Угорщини, заклали римські легіонери, які захищали в цих краях східні кордони імперії. Не помилилися, не пожалкували. Гора Токай своїм сонцем, унікальним ґрунтом, чудесним мікрокліматом швидко віддячила за довіру їй виноградної лози з ніжними паростками. За легендою, тужава лоза розвинулася вже за ніч, і на ранок сонце зарум'янило перші, солодші, ніж мед, ягоди. І таке казкове передання давайте приймемо в літопис сьогодні відомого на весь світ Токайського краю.
Над горою Токай шуміли вітри історії: смерчем прокотилася татарська орда, край спустошували турецькі яничари, але ніщо не змогло підламати силу виноградної лози. На ХVІІ–ХVІІІ ст. припадає розквіт токайського виноробства, формується лінійка чарівних токайських вин: фурмінт, самородні, харшлевелю, знамените асу. Гордість Токаю — вино «есенція».
Золотистий токайський нектар не спішно, а послідовно й упевнено захмілював європейські королівські двори. Після імператора Древнього Риму божественний напій покуштував Римський Папа, і з тих пір у винних погребах Ватікану токайське завжди на першому місці, ніколи не переводилося.
А скільки тієї відстані від Риму до французького королівського Версалю. Після першої ж дегустації Франсуа Вольтер без передиху дав оцінку: «Це вино запалює в глибині душі чарівний феєрверк іскрометної дотепності й радості. Його солодкість і міцність відроджують людину». А король-життєлюб Людовик ХVІ назавжди нагородив високу пляшку золотистого асу печаткою: «Король вин — вино королів».
По Руській вулиці
...Ми в'їхали в чудове містечко Токай довгою і широкою вулицею тоді, коли попереду нас, десь на її середині, в серпні 1745-го остання підвода російського обозу впірнала у велике й добротне помістя — і стулки широких воріт із скрипом зачинилися. Ми знали, що в'їжджаємо в Токай Руською вулицею, названою так за багаторічний постій тут у кількох будинках російської винної комісії.
Зрозуміло, що протягом довгих років назва вулиці не раз змінювалася, на місці старих будиночків уздовж вулиці риштувалися нові, такі ж гарні, ошатні, барочні, як зараз, але назва «Орос утца» — «Русская улица» не стерлася з пам'яті. Її обов'язково так назвуть, коли чуєш розповідь про росіян і українців, які тут заготовляли, купували вино й відправляли обози з Токаю до Петербурга.
Звичайно, Руська вулиця виникла не одразу. Назва її приживалася понад піввіку, а то й більше, ще з початку ХVІІІ ст. Це Григорій уперше приїхав до Токаю, а генерал Федір Вишневський проміряв сюди дорогу неодноразово. Як започиналася закупівля угорських вин до російського царського двору? У пошуках відповіді звернемося до найвірогіднішого джерела — великої статті російського письменника Олександра Рачинського, написаної за документами московського архіву Міністерства закордонних справ і опублікованої в журналі «Русский вестник» за 1875 рік.
Так от першим з-поміж росіян покуштував «королівське вино», ймовірніше, цар Петро І, який якраз проходив у Європі самотужки курс різних наук — головою і руками, тож він не міг не посмакувати таким чудодійним напоєм. А вже з дому, з Петербурга, цар виряджає 17 квітня 1714 року до Угорщини капітана Параскеву, а з ним унтер-офіцера Корсакова, і при цьому «вручает им пушной товар, приказывая против оного приобрести венгерское вино». Надалі справа пішла веселіше й хмільніше.
Уже в документах 1729 року ми вперше зустрічаємо ім'я Федора Вишневського, тоді ще в чині підполковника, якого відправили в Угорщину, щоб налагодити привіз вина до Петербурга. А в 1732 році цариця Анна Іоанівна вже створила «Комісію по закупівлі угорських вин».
Дорога між Токаєм і Петербургом поступово торувалася, накочувалася — сушею чи морем, — проте найбільшого розвитку, прямо таки розмаху набула при Єлизаветі Петрівні, молодшій дочці Петра І. Але не тільки тому, що комісія, очолювана генерал-майором Федором Вишневським (зверніть увагу, як підскочив у чині колишній переяславський дідич) добре поставила справу винного імпорту, а ще й тому, що цариця до нестями полюбляла проводити час у розкішному балуванні, музикальному оточенні, бо ж у півчій капелі сама ставала до пульту з мотетами. А що вже говорити про смак токайського вина, до якого прилипли її вуста з малих літ при дворі її батька Петра І й матері Катерини, якій теж був до смаку угорський напій.
Знав-знав Федір Вишневський слабкість імператриці Єлизавети до медвяного асу й тому виконував неухильно її власноручний указ, в якому, в п. 11, останньому, самодержиця довірочно зазначає: «...надеемся, что вы в том поступать будете, как верному и честному человеку надлежит».
Генерал-майор Федір Степанович Вишневський залишився вірним своїй імператриці до кінця життя.
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»