В УКРАЇНІ ІНТЕГРАЦІЇ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ В СУСПІЛЬСТВО ЗАВАЖАЮТЬ ПОСТРАДЯНСЬКІ СТЕРЕОТИПИ МИСЛЕННЯ
Інвалідність — проблема багатогранна, що охоплює, на жаль, величезну кількість людей. За статистикою, приблизно кожний десятий житель планети має ту чи іншу форму інвалідності. За медичними показаннями причин може бути більше 2000, але кожній такій людині потрібний індивідуальний підхід, індивідуальна допомога.
Чи легко в нашій країні громадянину з інвалідністю бути самостійним, мати хороший догляд, почуватися повноцінним членом суспільства? Запитання звучить швидше риторично. А ось, приміром, у Німеччині до 80% людей з інвалідністю після реабілітації працюють, а 20%, нездатних до праці, мають якісний догляд. Подібні показники характерні і для інших країн Європи.
Змінити ситуацію і підвищити якість життя людей з інвалідністю, на думку спеціалістів, в Україні неможливо без створення для них умов для незалежного самостійного життя, розбудови суспільства рівних можливостей. Саме ця ідея в 60-х роках вивела інвалідів Америки на вулиці, що надалі стало початком всесвітнього руху за права і гідне життя людей з інвалідністю. Результатом стала Конвенція ООН про права інвалідів. Цей документ є орієнтиром у забезпеченні прав та інтересів інвалідів різних нозологій, статі і віку.
Свою думку на розв’язання проблеми надання якісних соціальних послуг в Україні висловила головний спеціаліст Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Лариса Остролуцька.
— Парламентом нашої країни згадана Конвенція ООН про права інвалідів ратифікована, але реальних змін поки що небагато. У чому, на вашу думку, причина?
— Упродовж багатьох років у нашій країні переважали помилкові погляди на інвалідів та інвалідність. Вважалося, що це повністю залежні люди, за якими треба лише доглядати, утримувати їх в інтернатах, а працювати вони можуть лише на спеціалізованих підприємствах.
Це «медична модель» розуміння інвалідності. Під неї формувалося і законодавство, і розвивалися послуги. Але послуг практично не було, хіба що люди з інвалідністю утримувалися в інтернатах. Були лише два види реабілітації — медична і трудова.
Тепер на зміну «медичній моделі» прийшла соціальна, схвалена в усьому цивілізованому світі. Згідно з цією моделлю, в центрі всього стоїть людина, її особистість. Людина з інвалідністю самостійно вирішує, які форми послуг їй потрібні, а які — ні. Хоча спеціалісти, звичайно, рекомендують і підказують. Відповідно, фахівці мають бути високопрофесійними, в змозі цю допомогу надати.
За міжнародними стандартами надавати допомогу мають центри за місцем проживання, щоб людина не витрачала багато часу на дорогу, не від’їжджала далеко від місця проживання. Отже, вирішується ще одне важливе завдання — людина з інвалідністю отримує можливість жити в сім’ї.
У цій соціальній моделі, зрозуміло, формується вже абсолютно інше законодавство, інше ставлення, інше розуміння проблем інвалідності. На жаль, в Україні це все ще тільки формується.
На час ухвалення Конвенції ООН про права інвалідів суспільство в Європі до цього вже було готове, адже до розуміння проблем людей з інвалідністю вони йшли понад 50 років. А в Україні професійній соціальній роботі всього двадцять. Тільки в 1993-му були прийняті програми підготовки спеціалістів соціальної педагогіки, соціальної роботи.
— Невже 20 років не достатньо?
— Хоча нині у нас випускають чимало спеціалістів, але це все-таки переважно молоді люди. А чиновники, які обіймають високі посади, зазвичай, представники старої школи, старих підходів і поглядів. У цьому криється суть протиріччя. Іноді ми отримуємо дивовижні інструкції, в яких прописано, що має робити соціальний працівник, на рівні розуміння філософії соціальної роботи ХІХ ст. — це лише догляд. Водночас професійна робота в усьому світі зараз перейшла на сучасний рівень. Це створення можливостей для людини з інвалідністю жити зі своєю проблемою повноцінним життям, бути самостійним.
— Виходить, що в нас у соціальній політиці надто багато невідповідностей?
— Досі інструкції та положення для соціальної служби в нас пишуть і розробляють з медичної точки зору і абсолютно не приділяють уваги ідеології самостійного життя людини з інвалідністю. А її треба підготувати до самостійного життя, навчити навичкам самообслуговування, забезпечити хорошим реабілітаційним обладнанням, допомогти його вибрати, навчити ним користуватися. Це обладнання, до речі, складається не лише з колясок і ходунків, а й із різних інших пристосувань, які допоможуть людині вдома приготувати їжу, зайти в душ, лягти в ліжко тощо. Зараз техніка швидко розвивається. Соціальний працівник має також підказати, пояснити інвалідові його права і можливості.
— Проблема доступності також поки що не розв’язана.
— Це окрема розмова. Доступність насправді багатогранна. Вона стосується, між іншим, не лише людей з інвалідністю, а й літніх та молодих батьків з маленькими дітьми, яких возять у колясках. Проблема доступності, а точніше, недоступності, є не лише архітектурною. Вона ще соціальна і психологічна. І ця проблема двостороння, готувати треба і суспільство, і реабілітувати людей з інвалідністю.
Тому для них існують і логопеди, і реабілітологи, і психологи, і соціальні педагоги. Після роботи з цими спеціалістами у людини має змінитися якість життя. Вона не повинна боятися виходити в суспільство, самостійно робити покупки. Соціальному працівникові слід сприяти, щоб у людини з інвалідністю з’явилися друзі, інтереси в житті, щоб вона пішла навчатися або працювати тощо. Саме у цьому і полягає справжня реабілітація.
А формувати гуманне ставлення до людей з інвалідністю у суспільстві треба від малечку. Для цього покликане інклюзивне виховання і навчання (це тоді, коли діти-інваліди перебувають разом із звичайними дітьми). Якщо здорові діти бачать, що з ними разом у класі, групі, садку є ті, які трохи відрізняються від них, вони навчаться з ними спілкуватися, взаємодіяти, допомагати. Тоді суспільство стає більш відкритим, добрим і функціональним.
— А як бути з людьми з тяжкими формами інвалідності?
— На жаль, у нашій країні в законі про соціальні послуги нічого про них не сказано.
У Німеччині, зокрема, це 12 томів. Подібне становище і в Нідерландах, і в інших розвинених країнах Європи. Що це означає? Це свідчить про те, що будь-який спеціаліст, який працює в соціальній сфері, відкриває документ на потрібній сторіночці, і там прописано, яку послугу має отримати людина в певному стані інвалідності, з певними супутніми діагнозами, в певному віці і становищі. Тобто, соціальному працівнику або спеціалісту не треба нічого вигадувати. Усе розроблено. І якщо ці послуги не надані, то у людини з інвалідністю є право подавати до суду.
У нашій країні цих послуг прописано всього кілька видів, а їхній зміст залежить від конкретних спеціалістів, від ресурсів, які має в розпорядженні конкретна соціальна служба.
Цього року ми вирішили на базі столичних центрів соціально-психологічної реабілітації створити експериментальні наукові майданчики для того, щоб узагальнити і проаналізувати досвід нашої роботи, щоб була створена доказова база необхідності впровадження по всій країні нових підходів у роботі. До того ж результати є — багато дітей з інвалідністю пішли навчатися в загальноосвітні школи, колишні отримувачі послуг влаштувалися на роботу, створили сім’ї. Ми це бачимо. Це якісні показники, і з цим не посперечаєшся.
— Яка роль і перспективи співпраці в цьому напрямі з громадськими організаціями?
— Співпраця повинна розвиватися. Згідно із Всесвітньою доповіддю про інвалідність ВООЗ і Світового банку, в якій зазначені рекомендації щодо поліпшення життя людей з інвалідністю, перелічені всі, хто може брати в цьому участь, а також їх функції. Це і держава, і приватний сектор, і вчені, і громадські організації — усі ті, хто надає послуги.
Цікаво, що для громадських організацій виписані й такі функції, з якими я абсолютно згодна,— навчання членів організації того, як добиватися своїх прав. Важливо, щоб люди вміли відстоювати їх не скандалами чи криками, а тими нормативними шляхами, які є в державі. І якщо в нормативних актах є якісь невідповідності, то обов’язок громадських організацій на це вказати державі та інформувати про це суспільство.
Крім того, громадські організації проводять соцопитування серед членів своїх організацій, а їхні результати доводять до суспільства, чиновників, політиків.
Чому це важливо? У такому разі діятиме принцип вирішення проблеми не згори вниз — від чиновника, а знизу вгору — від отримувача.
Проте, якщо вже подавати пропозиції до розгляду на високому рівні, то вони мають бути зважені і не висловлювати думку вузької групи людей. На жаль, з досвіду моєї роботи, можу сказати, що багато громадських організацій нині не завжди здатні враховувати інтереси інших громадян, інших нозологій інвалідності. Багатьом ще бракує культури взаєморозуміння. Це, знову ж таки, спадщина колишнього режиму, коли інваліди різних нозологій були роз’єднані. Але є надія, що все зміниться на краще. Рано чи пізно, Україна дійсно стане правовою державою, де всі, без винятку, люди матимуть рівні права і можливості.
Розмову вів Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- ШАНСІВ НА ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ЗБІЛЬШИЛОСЯ?
назад »»»