ALMA MATER ІНТЕЛЕКТУАЛІВ
...Книги — бо суть реки, напояющие Вселенную...
«Повесть временных лет» (1037 рік)
2013-й є особливим для Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського. Найбільша книгозбірня нашої держави святкуватиме одразу дві визначні дати: у серпні — 95-ліття від дня створення, а 12 березня — 150-річчя свого великого засновника — геніального вченого та видатного сина України Володимира Вернадського.
Ці дві дати — гарний привід завітати до найбільшої книгозбірні, щоб поцікавитися: чим нині живе науковий центр нашої країни, який входить до двадцяти найбільших бібліотек світу? Які є перспективи або проблеми? Як віяння часу змінюють роботу бібліотекарів та бібліотек?
Книжковий храм з комп’ютерною ознакою
У просторому холі бібліотеки автора цих рядків зустрів генеральний директор, академік Національної академії наук України Олексій Онищенко та... бронзовий бюст її фундатора Володимира Вернадського. Здається, дух великого вченого повсюди. Його ідею «Наука людям потрібна, щоб захистити життя» наче ілюструє живописне настінне панно «Біль Землі» Володимира Пасивенка та Володимира Прядка.
Серед сучасного антуражу навіть не віриться, що все починалося ще далекого 1918 року. Тоді гетьман Павло Скоропадський підписав указ про створення Національної бібліотеки Української держави. Тимчасовий комітет, до складу якого увійшли Агатангел Кримський та Веніамін Кордт, очолив академік Володимир Вернадський. Знамениті вчені тоді закликали народ допомогти літературою.
Першим відгукнувся невідомий київський інтелігент, який приніс «Історію Києва» Максима Берлінського — ця книжка значиться у фондах під номером «один». А вже через рік бібліотека отримала кімнату в будинку Міністерства освіти на вулиці Терещенківській, 2. Нині ж займає на Московській площі 27-поверховий комплекс на 35,7 тисячі квадратних метрів і входить до найбільших збірень світу, серед яких — бібліотека Конгресу США, Британського музею, Російська державна, Петербурзька...
Нині «вернадка», як з теплотою називають бібліотеку її працівники й відвідувачі, активно готується до святкування 150-ліття свого засновника, а фактично й першого директора. Як розповів Олексій Онищенко, готуються різноманітні заходи, організовані комісіями з вивчення спадщини Вернадського за участі Національної академії наук України та Російської академії наук. Це й великі загальні збори академій, і конференції, і читання, і «круглі столи», і тематична книжкова виставка. У планах — видання щоденників вченого та вибраних творів. Уже побачили світ два томи «Вернадський і Україна».
— Ми робимо все можливе й неможливе, аби лишатися науковим центром України,— ділиться академік Олексій Онищенко.— Відбувається безперервний перехід до нової якості — ми не лише забезпечуємо збереження мільйонів документів і на електронних, і на паперових, і мультимедійних носіях, а й популяризуємо наукові здобутки. Завдяки сучасним технологіям робота бібліотеки змінилася. Основна тенденція — зменшення кількості читачів, які приходять до нас, у бібліотеку, й динамічний стрибок відвідувачів з усього світу нашого сайту та фондів електронних документів. Лише протягом року до «вернадки» прийшло 230000 читачів, котрі взяли понад два мільйони документів. Тепер порівняйте цю цифру із 20 мільйонами так званих електронних читачів, які через три наші IP-адреси взяли 120 мільйонів документів! Зарубіжних читачів (переважно з країн СНД, Європи, Америки та Канади) передусім цікавлять гуманітарні науки, сучасний стан України, наші технології.
Разом із генеральним директором «вернадки» прямуємо на другий поверх — до самого інформаційного серця бібліотеки. Уздовж стін безкінечних коридорів — каталоги енциклопедій, показників, рефератів, словників, картотек... Поряд — столи консультантів для тих, хто раптом розгубиться в цьому довідковому океані.
— Маємо потужний сайт в інтернеті, з’єднаний із бібліотеками інших країн. Щодня його відвідують 55 тисяч осіб,— пояснює директор інституту науково-методичного забезпечення Ольга Василенко.— Найпопулярніші у нас каталоги. На них щодня «заходять» чотири тисячі користувачів. Хоча не менш затребувані й автореферати та дисертації: бізнесмени шукають у них ноу-хау. Утім, нові віяння часу внесли корективи не лише в роботу бібліотекарів. Змінився й сам читач. Нині просять не просто якусь окрему книгу чи статтю, а прагнуть отримати увесь синтез матеріалів з певної тематики разом із бібліографією.
Поруч — центр національної бібліографії. Там систематизують усе видане в Україні від часів існування слов’янської писемності — перших рукописів до електронних видань. Загалом у фондах «вернадки» зібрано понад 15 мільйонів одиниць паперових документів. Лише портал «Наукова періодика України», який веде повну базу усіх наукових журналів нашої країни, налічує 700 тисяч документів.
Нині фахівці активно оцифровують цю інтелектуальну спадщину для створення електронних масивів даних. А загалом у бібліотеці працює понад 1000 спеціалістів, серед них 97 кандидатів і 10 докторів наук, а також члени-кореспонденти і два академіки. При бібліотеці діють вчена рада, аспірантура, докторантура.
Утім, фахівців все одно бракує. Олексій Онищенко бідкається: нині до бібліотеки йдуть тільки науковці, а потрібні бібліотекарі та бібліографи з науково-практичним досвідом. Тому й доводиться бути alma mater не лише для читачів, а й майбутніх кадрів. Тож іноді спеціалістів — через низький рівень підготовки — доводиться перенавчати. Тут постійно проводять тренінги та семінари, аби, так би мовити, ввести молодого спеціаліста в інформаційне поле бібліотеки.
— У ХХІ ст. книгозбірням, які вже перетворюються на технопарки, потрібен не класичний бібліотекар, а аналітик-навігатор,— вважає академік Онищенко.— Навігатор, який прекрасно володіє комп’ютером і досконало знає: в яких базах є потрібний читачеві матеріал і може швидко зорієнтувати його. Бо замовника нині цікавить узагальнений матеріал з певної тематики. І таких запитів стає все більше. Ми ж маємо зробити все, аби читач із будь-якого хутора міг замовити з мобільника необхідну інформацію. І ми б його за годину, чи максимум дві, обслужили.
Але щоб стати технопарком у кращому розумінні цього слова, варто безперервно поновлювати потужний комп’ютерний парк, який мав би зберігати великі масиви інформації. Проте проблема комп’ютеризації, як і проблема накопичення літератури на всіх видах носіїв, стоїть також гостро, як і проблема перепідготовки та навчання кадрів. Бо на 1000 працівників 750 машин не найновішої модифікації — це занадто мало. До того ж остання партія комп’ютерів була закуплена 2008 року. А «вернадцям» через постійні спроби зламати сайт дуже необхідне нове програмне забезпечення й ефективний захист від кібератак та вірусів.
Гордість та раритети «вернадки»
Пандус, доріжка без сходів виводять нас з академіком Онищенком нагору. Під стіною вишикувалися бюсти одинадцяти історичних діячів — Ярослава Мудрого, Івана Федорова, Михайла Ломоносова, Григорія Сковороди, Миколи Лобачевського, Олександра Пушкіна, Тараса Шевченка, Дмитра Менделєєва, Іллі Мечникова, Костянтина Ціолковського, Олександра Попова.
— Їх відбирали ще до мене, але я нікого не прибрав,— пожартував Олексій Семенович.— На чільному місці — князь Ярослав Мудрий. У 1037 році він заснував при київському Софійському соборі першу на наших теренах бібліотеку. Там же організував скрипторій — переписування манускриптів. Щодо Івана Федорова, то тут також усе зрозуміло: він перший наш друкар. Михайло Ломоносов навчався в Києво-Могилянській академії. А ось Микола Лобачевський, хоч і мало пов’язаний з Україною. Він багато років був директором університетської збірні в Казані.
Гобелен «Джерела слов’янської писемності» — ще одне диво, яке зустрічає читачів у фойє другого поверху. Майстри Марія та Іван Литовченки ніби вишили історію України: поєднали і язичницькі символи, і біблійне «Спочатку було Слово», і... знаки, що астрономи посилали радіопроменями в космос для розумних істот, щоб ті дізналися про життя на Землі. Така ж «космічна атмосфера» панує і в читальних залах: вікна на стелях, через які струменить денне світло, дуже нагадують ілюмінатори.
Праворуч — австрійська бібліотека. Це дар нашому народові від уряду цієї країни. Вона існує вже двадцять років. Тут нещодавно відбулася виставка «Відень — перлина Європи», яку відкривав Надзвичайний та Повноважний Посол Австрійської Республіки в Україні. Загалом, «вернадка», попри свою наукову специфіку, намагається бути центром громадського життя для киян та гостей столиці, постійно влаштовуючи культурні заходи, художні виставки, зустрічі з вченими, послами іноземних держав та відомими особистостями.
— Подібних австрійських залів у двадцяти країнах Європи — понад п’ятдесят. В Україні їх чотири: у Києві, Львові, Чернівцях та Харкові,— каже завідувач Тетяна Арсеєнко.— Благодійні організації з Австрії надсилають нам газети і журнали, а також відеоматеріали. Із деякими з них можна працювати в он-лайновому режимі.
До речі, це не єдина національна збірня під дахом «вернадки». На першому поверсі — Іранська бібліотека. Є й єврейські фонди, що нараховують понад двісті тисяч книжок. Якби мали достатньо приміщень, їх додалося принаймні ще кілька десятків — охочих стати «побратимами» досить багато. Незабаром відвідувачі зможуть прийти до китайської зали. З Піднебесної вже завезли книжковий фонд, підписали відповідну угоду. Своєю чергою у Пекіні, в Бібліотеці суспільних наук, буде створено читальний зал Національної бібліотеки імені Вернадського.
У залі електронних ресурсів зелено: у вікна тягнуть гілки берези, а на столах стоять кашпо з рослинами. Їх приносять сюди співробітники і навіть обмінюються корінцями. Подумалося: найзатишніший зал. До структури цього підрозділу входить зал картографічних видань, де зберігається сорок три з половиною тисячі примірників. Бібліотека пишається творами знаменитих фламандських географів-картографів — атласом Авраама Ортелія Theatrum orbis terrarum, виданим у середині XVI ст., а також першою мапою великого шотландського географа — першовідкривача Меркатора Atlas ou representation du Monde Universel... і Appendix Atlantis oder ander Theil... На цих паперових полотнах нанесено і територію України.
Завідувачка сектора картографії Алла Герус розгорнула перед нами рукописний атлас Дніпра 1784 року. Оригінал чудово зберігся, хоча вже давно не був на реставрації. Вразило, як детально виписане русло ріки, її витоки. На жаль, автор цієї роботи, як і автор Плану околиць Києва 1865 року, невідомий. Це не єдині стародруки (найдавнішими вважають клинописні тексти третього тисячоліття до н. е.). Загалом у каталозі — 700 інкунабул. Один із найцінніших раритетів — знамените Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 років.
У залі публікацій ООН (він має ще одну назву — депозитарій) представлені документи Генасамблеї, Ради Безпеки, ЮНЕСКО, МАГАТЕ, комісій та підкомісій Організації Об’єднаних Націй, ІКАО... Часті гості тут — аспіранти, студенти-іноземці. Приходять і школярі з Малої академії наук.
Кожен охочий може завітати до Фонду президентів України, який налічує понад 1600 подарунків. Тут можна побачити панно, листівки, плакати, текстиль, посуд, булави та книги. Дуже багато подарунків від дітей. Незабаром планують зробити віртуальну екскурсію, аби ознайомити всіх з інститутом президентства та процесом державотворення в Україні.
Поруч — читальні зали із зоною Wi-Fi. Ще лише ранок, тому читачів небагато. Їх побільшає під вечір. Щоденно «вернадку» відвідують півтори-дві тисячі читачів. А інколи й більше. Тут іноді жартують: якщо в гардеробі немає місця, значить, працюємо нормально. Олексій Онищенко згадав, що колись теж днював і ночував у бібліотеці на Володимирській, де був її головний корпус (або «публічка»). Там написав і дипломну, і кандидатську дисертації.
Три завдання академіка Вернадського
Олексій Онищенко показує відділ формування й обліку електронних інформаційних ресурсів, де опрацьовують документи — і текстові, й ті, які надходять он-лайн. За інформацією на десятьох моніторах тут уважно стежать бібліотекарі, які є «просунутими» користувачами, а також програмісти.
Подумалося: майже ніхто з читачів не знає про цих невидимих героїв-комплектаторів, які формують фонди, систематизаторів, каталогізаторів, без щоденної копіткої праці яких робота будь-якої книгозбірні була б неможливою. Не знають відвідувачі й про те, що у знаменитій «вернадці» працюють старі ліфти, знайти для яких потрібні запчастини майже неможливо. Тому іноді читачі нарікають на те, що замовлення треба чекати годину чи півтори. Не знають і про те, що бібліотека вже входить не до десяти, а лише до 20-ти найбільших книгозбірень світу, бо на закупівлю періодики та передплату коштів виділяється мало, тому книжковий фонд не так швидко збільшується, як в інших країнах. Хоча, на думку Олексія Онищенка, за електронними ресурсами — а їх 120 мільйонів — «вернадка» вже входить до першої п’ятірки світових бібліотек.
Попри свою історію та славу, бібліотека імені Вернадського має ті самі проблеми, що й будь-яка книгозбірня в Україні: недостатнє фінансування, дефіцит кваліфікованих кадрів, застаріле обладнання, повільне збільшення фондів. За словами академіка Олексія Онищенка, в Україні діє Закон «Про обов’язковий примірник для газет, книг і журналів», але й він, на жаль, не виконується. Та незважаючи на всю цю суєту-суєт, яка забирає багато часу та нервів, колектив «вернадки» впевнено дивиться в майбутнє.
У планах — «розкрутити» інноваційний напрям. Тут хочуть, задіявши гуманітарні інститути та кібернетичні центри, створити справжній «технологічний парк». Справа лише за сучасною технікою та програмним забезпеченням. А ще роблять усе можливе, аби зберегти величезний пласт електронної культури, який постійно накопичується, але й може безслідно канути в Лету. Бо тут не з чуток знають: «Книги — суть ріки, які напоюють Всесвіт». Завдання ж бібліотек — ретельно збирати ці цілющі потоки, щоб утамувати духовну спрагу людей.
— 95 років тому Володимир Вернадський мріяв про книгозбірню, яка стала б науковим центром України. Перед своїм дітищем він ставив три завдання: зібрати все, що видається всіма мовами в Україні на всі теми. Друге — зібрати все, написане за кордоном про Україну. Третє — розвивати українознавчий напрям.
Це три кити, на яких стоїть бібліотека, що вже майже століття з гордістю пов’язує своє життя з іменем Вернадського. Великий патріот, він завжди говорив: «Я вірю у велике майбуття України». І ми, нащадки, маємо зробити все, аби його слова стали нашим сьогоденням, — вважає академік Олексій Онищенко.
Ірина СІВАШОВА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»