«У ЛЮБІЙ МОЇЙ УНГАРІЇ...»
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:«СКОВОРОДА-300»
За іменним
царським указом
Яблуневої спасівської пори 1745 року великий обоз із двох десятків фур та підвод проминув чорно-білу караульну будку дорогою з Києва на Фастів і напрямився в подальшому через Львів і Дуклянський перевал до далекої Унгарії, в знамениті Токайські сади. В середині обозу в ресорному екіпажі їхав генерал-майор Федір Вишневський, а разом із ним син Гаврило та, гадаю, надійний помічник генерала у багатьох справах — студент Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода.
Ставний Федір Степанович, як зіницю ока, беріг при собі іменний указ імператриці Єлизавети, яким йому, в пункті першому, наказувалося «ехать вам в Венгерскую землю, для покупки вина венгерского», а далі, в пункті п’ятому, уточнювалося: «Когда прибудете в Венгерскую землю, то искать купить из первых рук, где сделано венгерского вина в лучших местах,.. в том числе старых лучших вин, какие могут сыскаться,.. и чтобы как старые и молодые вина были на наш вкус потребные, а какие на наш вкус потребны, то вы знаете».
Із цим винним обозом у «Венгры», як називали в петровські часи загадкову країну за Карпатськими горами, поспішили й ми вдвох із незмінним, а останніми роками незамінним моїм супутником у мандрівках по світу, редактором — засновником газети «Дзеркало тижня» Володимиром Мостовим. Певна річ, що приєдналися ми до винної валки, в якій їхав 23-річний Григорій Сковорода, подумки, розшукавши його подорожню колію в архівних документах ХVІІІ ст.
А наяву наш нинішній шлях до Токайського краю, і теж у серпні, через 267 років після від’їзду Сковороди до Угорщини, був прямішим, але не менш вигадливим. Швидкісний корейський експрес «Хюндай» (тоді він ходив ще точно за графіком) домчав нас опівночі на Львівський вокзал, де на виході в місто нас чекали з машиною Вадим Воздвиженський та його друг, водій Казмір Багатий. З викладачем Шарошпатацького реформатського колегіуму і невситимим шукачем уречевлених прикмет п’ятирічного перебування могилянця Григорія Сковороди в Токайському краї В. Воздвиженським я зазнайомився раніше в Києві, де він зупинився проїздом у Черкаси до рідної мами Ольги Юхимівни. Написав про нього нарис «Мій друг Сковорода» і опублікував його в «Демократичній Україні» в 15 числі червня 2012 року. Відтоді Вадим чекав нас на гостини в угорському містечку Шарошпатак, що за 40 км від Токая.
Від перших хвилин знайомства із привітним, міцно скроєним Казміром ми відчули, що станемо друзями на всю нашу мандрівку й надалі, бо такою вже справді людяною, товариською була його справа, якою заробляв на хліб, — автовізництво навколишніми країнами: від Угорщини до Німеччини і від Польщі до Італії. Ось і за нами примчав в Україну, аж до Львова, через який у свій час проїздив кіньми Григорій Сковорода. Тож із нами заговорив українською, швидко став для нас «Казіком», а коли з величальним наголосом, то «фурманом Європи».
Ми випірнули з нічної дороги вже на угорському кордоні й далі у світанковій прозорості милувалися біжучим краєвидом ранньої теплої осені. По обидва боки дороги гойдалися плантації соняшників на низьких ніжках, вже налиті зернятками, впереміж зі скошеними хлібними нивами та кучерявими дубовими й грабиновими перелісками.
У підхмар’ї, зарум’яненому вранішнім сонцем, нерухомо завис на широких крилах яструб. Цікаво, чи розгледів він молоду косулю, яка полохливо перебігала відкритий простір поля? Не сумніваюсь, але така здобич для небесного розбійника — непідйомна. Обабіч самих відкосів дороги вже червоніють ягоди шипшини, чорніють кетяги бузини, переплелися гілками кущі глоду, жовтіють голівки цупких будяків... Така знайома картина полтавських обріїв. І мені, і юнакові Григорію, який подався у широкий світ із полтавської далечі.
Близько полудня витривала машина Казміра піднялася з нижнього дорожнього рівня на підвищеність міського ландшафту. Тут Вадим Воздвиженський наблизив нас наочно до Григорія Сковороди, сказавши: «Цією дорогою якраз і в’їхав до Шарошпатака царський комісар Федір Вишневський...»
Місто в яскравому сонячному промінні радісно кинулося нам у вічі буянням живих квітів: бальзаміни, чорнобривці, резеда, троянди простелилися довгими смугами вздовж вуличних тротуарів, густо обвили придорожні стовпи, піднялися барвистими клумбами на дорожніх перехрестях і ось, нарешті, розкрилилися розкішним вітальним килимом перед готелем «Бодрог», де після довгої дороги пришвартувалася зморена «Шкода» Казміра Багатого. Так і запам’яталося назавжди: Шарошпатак — місто у морі квітів.
У вестибюлі готелю «Бодрог» (названий так за однойменною річкою, що протікає повз місто) нас зустріли добрі друзі Вадима: директор Пал Бадьї, скульптор Антал Борсі й... Григорій Сковорода. На картині, виконаній найкращим портретистом Польщі художником Станіславом Хомічевським, Григорій підійшов до берега Бодрога, чекає переправи до міста навпроти замку Ракоці й дивиться на Володимира Мостового, Вадима Воздвиженського, які вмостилися на дивані, щоб обговорити програму наступного дня. Певно, Сковорода і порадив нам назавтра найперше зустрітися з мером Шарошпатака Яношем Арошем.
Зустріч, яка матиме продовження
У кабінеті мера, прикрашеному гербом Шарошпатака, картинами на угорські сюжети, одразу впадає в око портрет Григорія Сковороди, в якому я впізнав гравюру українського художника Принцевського. Янош Арош радо привітався з нами, зацікавився нашими інтересами в Шарошпатаку й по-дружньому запевнив: «Продовжуйте свій похід містом, а я вас дожену на маршруті й ми докладно про все поговоримо...» Ми правильно зрозуміли його вибачальну усмішку: в приймальній уже утворився закрут із черги на прийом до керівника міста.
Ми продовжили свій піший шлях усе тією ж вулицею, якою давним-давно прокладали колісний слід фури генерала Федора Вишневського, мимоволі зупинялися перед красою фронтонів старовинних будинків або перед дерев’яними воротами з майстерно вирізьбленими на них сценами токайського виноробства, поки не наблизилися до величної будівлі, розкриленої, немов висока книга. Що ж, із книгами, рукописами, курсовими роботами тут і мають найперше справу, адже ми завітали до Педагогічного інституту імені Яна Коменського, який є факультетом Мішкольського університету. Нас зустрів і запросив до актової зали заступник декана Юрій Надь.
Він почав розповідь про підготовку вчительських кадрів для Земпленського краю, а також охоче відповів на запитання про корифея педагогічної науки Яна Амоса Коменського, ім’я якого носить інститут, і бюст якого ми побачили на подвір’ї перед входом, а навколо бронзової голови жваво порхала синичка. Я відкрив записника і уважно переносив розповідь Юрія Надя на кінчик пера, бо знав, що з іменем Яна Коменського ми зустрінемося не раз, а особливо у Шарошпатацькому реформаторському колегіумі.
Мій запис у блокноті. Ян Амос Коменський народився 28 березня 1592 року у Чехії, в протестантській родині. Тож змалку його виховували в атмосфері спротиву розбещеному католицькому кліру, а в подальшому все життя разом із чехами-протестантами Яна Амоса переслідувала католицька церква. Під час навчання в братській школі, в університетських студіях Коменський здобув осяжну фундаментальну освіту. Це відкрило йому очі на закостенілість, схоластичність середньовічної школи. Відтоді вся його подвижницька педагогічна діяльність була спрямована на реформування освіти й виховання молоді. І Коменський досяг поставленої мети.
Під час лихоліття 30-річної католицько-протестантської війни Ян Коменський, переховуючись у горах, а потім у вигнанні, створює свою чудову працю «Велика дидактика». В її протяжному на півсторінки заголовку виділено: «Основа основ нашої дидактики — це розробка й впровадження методу, при якому ті, хто вчить, менше б учили, учні більше б училися, в школах менше б було одуріння, марної праці, а більше дозвілля, радості та надійного успіху». Книга мала блискучий успіх — і чи не найбільший у протестантських братствах Угорщини.
Це й привело Яна Коменського в 1650-му до Угорщини. Чотири роки поспіль він викладав у Шарошпатацькому колегіумі, активно впроваджував нову шкільно-урочну систему, що стало революцією в освітянській справі. У розквіті свого педагогічного таланту Коменський завершив роботу над небаченим досі ілюстрованим підручником «Світ чуттєвих речей у картинках», який був виданий у 1658 році.
Унікальний підручник Яна Коменського набув такої популярності й навчальної затребуваності, що ним користувалися в школах до кінця ХІХ ст. Тож із упевненістю можна сказати, що студент Григорій Сковорода осягав повчальний метод європейського вченого ще в Могилянській академії й глибоко знав усі його педагогічні постулати. Можемо припустити, що особливо припала юнакові до душі така настанова: «Якщо вчителі (а Григорій бачив себе в майбутньому саме вчителем — В. С.) ставитимуться до учнів з любов’ю, тоді вони легко завоюють їхнє серце так, що дітям буде приємніше перебувати в школі, ніж удома». А зараз, коли вже киянин Сковорода в Угорщині, він неодмінно захоче побувати в Шарошпатацькому колегіумі, щоб самому потримати в руках книги Яна Коменського, послухати лекції відомих професорів. Підемо чи поїдемо з ним і ми, але через кілька днів і вже з Токаю...
...Під кінець розповіді Юрія Надя двері до зали розчинив мер міста Шарошпатака Янош Арош, і ми продовжили почату кілька годин тому розмову. І знову зв’язківцем у нашій бесіді став молодий Григорій Сковорода, з перебуванням якого в Токайському краї Янош добре обізнаний. Янош сказав, що Сковорода спрямував їхній погляд на перше за угорським державним кордоном українське місто Ужгород. Мерія Шарошпатака запросила на дружню зустріч своїх українських сусідів, делегація Ужгорода не забарилася і прибула до Шарошпатака водою на великих моторних човнах.
Прямо тут, на березі Бодрога, господарі й гості, після радісних привітань і знайомств, інсценували пам’ятний епізод нашої спільної історії: заміжжя дочки Ярослава Мудрого за угорським королем. Ошатно вбрана княжна Анастасія зійшла з човна на берег, де її зустрів молодий король Андраш. Справу не відкладали, тут же провели урочисту церемонію вінчання подружньої пари. Того ж дня, 20 серпня 2011 року, обидва мери — Шарошпатака Янош Арош і Ужгорода Віктор Погорєлов — підписали угоду про побратимство двох міст і насамперед визначилися в економічній та соціальній співпраці.
— Сьогодні поглиблюємо наші дружні зв’язки спільними культурними, спортивними проектами,— продовжує розповідь Янош,— а особливо постійними туристичними контактами, бо ж намічаємо відкрити маршрут «Сковорода в Токайських садах». Є в нас на цьому шляху і свій, добре підготовлений гід. Звичайно ж, це Вадим Воздвиженський (погляд убік Вадима, який сидить поруч з нами)...
А я, своєю чергою, дивлюся, точніше — придивляюся до співбесідника і раптом немов бачу біля нього мого доброго знайомого, міського голову Переяслава-Хмельницького Олександра Шкіру. Дивуюся: вони такі схожі — однакового невисокого зросту, дужої спортивної статури (запам’яталось їхнє міцне рукостискання), обидва постійно турбуються про розвиток і красу своїх міст. Було б добре, коли б мери невдовзі зустрілися і поклали дружній місток між своїми містами. І подружити їх знову міг би юнак Григорій Сковорода, який, повернувшись з Токайського краю і Шарошпатацького колегіму, невдовзі прийшов до Переяслава викладати поетику, і теж у колегіумі.
Я сподіваюсь, що встановлення першого контакту між мерами відбудеться не тільки через обмін листами, а й безпосередньо, як мовиться, вживу. Мій добрий товариш Павло Ларіонов, журналіст —ветеран газети «Урядовий кур’єр», який неодноразово бував на берегах Бодрога і дружить з керівником туристичної агенції в Токаї Золтаном Ковачем, знову збирається відвідати чудовий край, який йому полюбився назавжди. Так що тобі, Павле, й карти в руки, ти зможеш протягти ниточку першого знайомства між мером Яношем Арошем і мером Переяслава-Хмельницького Олександром Шкірою, котрого добре знаєш. А ми допоможемо тобі в цій важливій справі.
...Перший наш сковородинський день набирав обертів — у цікавих зустрічах, у таких хвилюючих враженнях, що й донині гріють у зимовій стужі. У Шарошпатацькому палаці культури нас зустріла директор міської бібліотеки, молода жінка у великих окулярах і з сонячною усмішкою Шандорне Кювер. Пройшовши повз книжкові стелажі (а на них приткнулись одна до одної 70 тисяч книжок!), ми зупинились у просторій кімнаті і перше, що тут упало в око, була книжкова виставка, присвячена 290-річчю народин Григорія Сковороди. На знімку в газеті бачимо портрет філософа, публікації про Сковороду, брошуру угорського історика Лайоша Тарді «История токайской русской комиссии по закупке вин (1733–1798), і, що особливо прикметно, книгу «Наш Перворозум: Сковорода на портреті і в житті», яку я під час приїзду Вадима до Києва передав у дарунок бібліотеці. Сама ж виставка навіть для Вадима Воздвиженського стала приємною несподіванкою, бо Шандорне Кювер організувала книжковий показ ініціативно й самостійно, без допомоги Вадима. Ось як проростають сковородинські зерна, посіяні Воздвиженським у Шарошпатаку! Адже саме тут, у цій бібліотеці, два роки тому Воздвиженський виступив з лекцією про Сковороду, про українського гостя в Токайських садах...
А наша щира розмова котилася далі, набираючи задушевних відтінків. Бо коли я попросив Шандорне обійтися без уже звичних означень, таких, як «видатний філософ, талановитий поет», а описати, яким вона уявляє Сковороду як живу людину, молодого парубка з України, то вона, мені думається, не помилилася в його словесному портреті: «Стрункий юнак із смоляним волоссям, у блиску чорних очей, з мовою, в якій уже прохоплювалися угорські слова. Заповзятливий, до всього цікавий, ба, навіть не байдужий до келишка золотистого асу, і хоч і соромиться, але не відводить очей від тендітної дівчини-леанки, з якою познайомився на святі збирання винограду, що називається «сюрет». Ми не переривали нашу співбесідницю, не заперечували. Мабуть, так воно й було...
День котився до смеркання, і ноги давали вже про себе знати, але наш гід не був би вірним собі, коли б не привів нас хоча б на годинку до свого рідного колегіуму. Тож і справді ми встигли лише «поздоровкатися» з колегіумом, пройтися його коридорами, піднятися на другий поверх, придивитися до низки портретів на стіні, на яких були зображені фундатори колегіуму, його меценати, знамениті викладачі, видатні випускники. Приємною, але недовгою, за браком часу, стала й наша розмова з провідним професором колегіуму Денешом Діенешем. Недовгою тому, що професор поспішав на засідання, тож вибачився і сказав: «Чекаю вас післязавтра, в п’ятницю, і, загадково посміхнувшись, додав: «Покажу щось цікаве, обов’язково приходьте...»
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»