ОТА СТЕЖИНА В РІДНІМ КРАЇ...
Днями відомому українському публіцистові, невтомному організаторові журналістської справи Михайлу Михайловичу Сороці виповнилося 65.
Колектив редакції «Демократичної України» щиро приєднується до численних вітань, які надходять на його адресу.
Ми дуже раді тим, що саме в нашому виданні (колишній «Радянській Україні») М. Сорока починав свою журналістську діяльність, вирісши згодом до головного редактора провідної української газети «Урядовий кур’єр» і очільника Київської спілки журналістів України. З роси й води Вам, шановний Михайле Михайловичу!
Є на Волині, біля стародавнього Луцька, село Романів. Багато віків воно, як і тисячі інших українських міст і сіл, підпирає собою нашу величну історію. Саме неподалік нього 1651 року йшли полки Богдана Хмельницького на битву під Берестечком. У роки Першої світової війни в цих краях здійснювався відомий «Брусиловський прорив». А під час Другої світової у навколишніх лісах діяли партизанські загони Ковпака, Федорова, Медведєва. Тут формувалися загони Української повстанської армії...
Про дотичність романівців до всіх оцих історичних подій і розповідає у своїй книжці «Романівські джерела» відомий журналіст-літератор Михайло Сорока. Романів — то його рідне село, його мала батьківщина. Тут, а надто на хуторі Високому, все йому близьке й сокровенне, тут ще в юні роки проклюнулася в його серці потреба писати. Потай мережив вірші, писав нехитрі школярські новели.
Духу додавали газети — районна, а особливо обласна «Радянська Волинь», в якій перечитував усе-усе — від аншлагу «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» до підпису редактора. Ця газета дзвеніла тоді на всю Україну. І не дивно, адже в різні часи її очолювали такі знані редактори, як Юхим Лазебник, Іван Сподаренко, Полікарп Шафета. Тут почерпував перші ази журналістської майстерності в майбутньому також редактор Михайло Сорока.
Про свій шлях у газетний світ і розповідає він у книжці. Проте, звісно, не ця тема домінує в ній. Автор поставив перед собою мету на основі окремих епізодів із далекої та ближчої до наших днів минувшини повідати про славних земляків, зокрема і про свою родину з її сімейними цінностями, звичаями, побутом, традиціями, укладом життя тощо.
Докопуючись до першокоріння, М. Сорока на підставі розлогих документальних матеріалів і власних спостережень наводить чимало цікавих фрагментів, які не можна читати без щему в серці. Один із таких пов’язаний із батьком Михайлом Сафатовичем, українцем з роду-первороду, котрому долею судилося було народитися в селі Стенятин Грубешівського повіту Люблінського воєводства, по-волинському кажучи, «за Бугом». Гірку чашу довелося йому спити.
У восьмирічному віці, після смерті батька, залишився єдиним у сім’ї чоловіком. Відтоді на його ще зовсім незміцнілі плечі лягли догляд за кіньми, оранка, молотьба і багато чого іншого. Та це було півбіди.
Справжнє лихо принесла війна. Саме тоді на Волині спалахнув жахітний конфлікт між поляками і українцями, про який у радянські часи замовчувалося. На його вістрі, зазначає автор, з одного боку — українського, була ОУН-УПА, а з іншого, польського, — Армія Крайова.
Одна сторона, виборюючи самостійність України, відстоювала належність до неї волинських земель, інша наполягала на тому, що вони мають увійти до повоєнної Польщі. І пішли вулиця на вулицю, польські села на українські, й навпаки. Було створено загони самооборони, запалали селянські хати, церкви й костьоли. Гинули з обох боків люди — сотні, тисячі. Це потрясіння, пік якого припав на літо 1943-го, для українців за Західним Бугом виявилося не останнім.
Наприкінці 1944 року почалася інша трагедія — переселенська. За вольовим рішенням «вождя всіх часів і народів» Сталіна з нинішньої території Польщі до СРСР було вивезено близько 450 тисяч українців, у зворотному напрямку — десь 750 тисяч поляків.
Батько Михайла Сороки, якому на той час було шістнадцять років, і потрапив у цей «переселенський вир». Так згодом опинився на волинському хуторі Високому. Тут звив сімейне гніздечко в парі з такою ж працелюбною дівчиною — Людмилою Бондарчук. Обзавівшись дітьми, про свій переселенський стрес прагнув їм не розповідати, аби не завдавати зайвого болю.
Проте журналістська цікавість у майбутньому усе-таки привела М. Сороку до батькового села. Зробив цю поїздку потай від нього. Тут близько зазнайомився з родиною Легоцьких, які добре пам’ятали сім’ю працьовитих Сорок і щиро про них розповідали. Вони ж допомогли гостеві з України побувати на могилі діда Сафата.
Тепло прощаючись із Михайлом, пані Легоцька дала йому на дорогу кілька пиріжків із чечевицею, ретельно зав’язавши їх у вузлик. Це був несподіваний і дорогий подарунок Михайлові-батьку, але він їв ті пиріжечки з деякою осмутою, навіяною гіркими спогадами. Коли син у деталях розповів йому про свою поїздку, той несподівано запитав: «І ти, синку, не побоявся туди поїхати?..»
Це лише один із багатьох хвилюючих епізодів, наведених у книжці «Романівські джерела» про родовід Сорок, котрий, як уже сказано, не обминали суворі вітри історії. А ось зовсім інша оповідь. Пов’язана вона з хутором Високим, що вивищувався над Романовим, із визвольною боротьбою, яку вели «хлопці з лісу» проти окупантів із Заходу й Сходу.
Тут уже по війні було виявлено кілька криївок. Одна з них розміщувалася під скромною хатиною Марії Панащук — двоюрідної сестри Михайлової матері. Під час наступу енкаведистів на цей хутір Марію і ще трьох оунівців, які перебували в криївці, було вбито. Ця подія вмить стала знаковою.
Депеша про ліквідацію «бандерівського лігва» лягла на стіл страшного ката Лаврентія Берії. У ній зазначалося, що у волинському Романові ліквідовано кілька провідних діячів ОУН-УПА, у тім числі очільника Чупринку (Шухевича). Про «велике досягнення» чекістів Берія одразу доповів найвищому політичному керівництву країни, зокрема й Сталіну. Але всіх їх було введено в оману, бо насправді серед убитих Тараса Чупринки тоді не виявилося...
Життя в страху для волинян, як і для всіх західноукраїнців, за твердженням автора, тривало не один рік. Зникали з карт хутори й цілі села, замішані в спілці з вояками ОУН-УПА. Безневинних людей, котрі прагнули єдиного — волі, насильно вивозили «будувати комунізм» до Сибіру, на дику Північ, у казахстанські степи... Важко було й тим, кого обминула ця гірка чаша. Попри все, родина Сорок (і не тільки вона) ніколи не опускала рук. Трудилися, «як воли», народжували дітей, прагнули виховувати їх у родинній злагоді, любові до праці, святої земельки.
З інтересом прочитуються сторінки про те, як усім гуртом виходили вони ранньої весни в поле, аби відчути, як пахне свіжа рілля, почути спів невгамовного птаства й під цю симфонію землі та неба почати засів; як спільно «накидалися» на збирання врожаю, заготівлю сіна, дрівець на зиму тощо.
Сумлінний батько з дня на день, упродовж багатьох років вів щоденник виконаної роботи. Звичайний колгоспний їздовий, він був для багатьох односельців трохи не академіком з усіх галузей селянського буття. Ні він, ні його дружина ніколи ні на кого не покладалися, створювали благодать і сімейний затишок самі — для себе, для дітей і онуків. А які незабутні виховні години проводили з ними на Різдво, Великдень, Зелені свята, щокожної святої неділі, коли не працювали!
Правильно мовиться: міцна родина — міцна Україна. Це зримо простежується в «Романівських джерелах». Так випало, що майбутньому авторові цієї книжки ще в студентські роки приглянулася донеччанка Галя. Побравшись, вони продовжили «стиль і методи» виховання, почерпнуті у своїх батьків. А зблизили ці славні родини, які мешкали «по обидва боки Дніпра», душевна доброта й тепло, що завжди панували в них, ті моральні, християнські засади, котрі віками утверджувалися в українських сім’ях.
Засвідчило це вже перше відвідування волинянами донеччан. Автор, зокрема, зазначає: «Наша з Галиною рідня була з простих, порядних і чесних українських трударів, тому швидко й знайшли між собою спільну мову. І гостювання моїх мами й тата на Донеччині в листопаді 1973-го цю спільність тільки підтвердило й підкріпило. І не лише тим, що говорили вони однією мовою — українською, а й тим, що збігались їхні погляди на життя, його філософію. Їм не потрібно було напружено шукати й придумувати теми для розмови...»
Автор цей небуденний факт узагальнює таким логічним судженням: «Прості люди Правобережжя й Лівобережжя ніколи не ділилися на «бандерівців» та «східняків» (нині ще й вужче визначення — «донецьких»). Усе це нав’язане демагогами з хворобливою уявою ще з більшовицьких часів і хитро та підступно розкручено деякими сучасними політтехнологами.
Неприпустимо й злочинно в гонитві за голосами, а, по суті, за своїми дохідними постами та набитими грошима портфелями протиставляти різні регіони, зіштовхувати, робити ворогами людей однієї країни і нації. Так можуть чинити політики без моралі, совісті й Бога в душі. На превеликий сум, вони ще в нас не перевелися й досі, коли на календарях уже закінчується перше десятиріччя нового віку й тисячоліття, тягнуть бідних людей на барикади зіткнень, в окопи протистояння».
Сущі слова! Однак внутрішня канва цієї чесної, щирої книжки засвідчує: ніхто й ніколи нас не зуміє пересварити, якщо кожна людина, кожна родина житиме благородними устремліннями, прагненням творити добро і собі, й людям, чинитиме так, як чинили герої, що населяють «Романівські джерела», з їхньою глибинною народною мораллю, завжденною важкою працею, любов’ю до правічних народних українських традицій, котрим у цій книжці відведено чимало місця.
Зворушують, зокрема, колядки та щедрівки, записані автором у рідному селі (їх понад двадцять). Саме в цих перлинах, у піснях, у багатьох народних традиціях і обрядах вихлюпують оті незглибні джерела духовності, на яких виростала й міцніла українська сім’я, українська нація загалом.
Немає вже батьків Михайла Сороки, та незмінною залишається синівська любов до них і до всього того, що їх оточувало, — рідної домівки, кринички, саду, до романівських джерел, які дають життя річечці Конопельці, що впадає у швидкоплинний Стир, котрий, у свою чергу, живить своїми водами Прип’ять — найбільшу притоку могутнього Дніпра.
«Тут, у рідному краї, дорогі моєму серцю люди і священні для мене місця, — зазначає автор. — Тут підростає і міцніє молоде і зовсім юне покоління романівців, якому з роками належить творити нову історію села, всієї нашої країни. Тут продовжують потужно пульсувати джерела, і вода в них — прозора й цілюща. Романів, Волинь, Україна — поняття ці в моїй долі нероздільні».
Працюючи над оглядуваною нами книжкою, автор зізнається, що не раз із болем і сумом думав, як у наш час руйнуються традиційні, віками творені й цементовані родинні зв’язки. На його погляд, втрати від цих незворотних руйнівних процесів відчутні й болісні. І не лише для конкретних сімей та родин, а й для всього нашого суспільства. Як уберегтися від цих втрат, як добитися життєвої гармонії в окремо взятій сім’ї й суспільстві загалом — цією пресвітлою ідеєю перейнята книжка «Романівські джерела». І в цьому її незаперечна цінність.
Андрій МЕЛЬНИЧУК
також у паперовій версії читайте:
- НАША МОВА СОЛОВ’ЇНА — РАДІСТЬ ТА ЖУРБА
назад »»»