РОБОТА, ЯК ВОВК, МОЖЕ І ВТЕКТИ
В Україні зростає рівень безробіття, констатує офіційна статистика. Нині на одне робоче місце претендує одинадцять пошукачів, у середньому — 108 осіб на десять вакансій.
Згідно з даними Держкомстату, показник навантаження на одне робоче місце у торішньому грудні виявився найвищим, а найменший попит на вакансії зафіксовано наприкінці літа — п'ять претендентів.
Ринок праці — у депресивному стані, можливості зайнятості залишаються обмеженими. Поширюється «ефект відчаю», люди припиняють шукати роботу, бо вже не сподіваються її знайти. Рівень відкритого безробіття залишається відносно низьким, але робоча сила повною мірою не використовується. Низьку еластичність зайнятості щодо обсягів виробництва експерти пояснюють так званою «захисною реструктуризацією» підприємств. Ті підвищують продуктивність праці за рахунок вивільнення надлишкових кадрів.
Підприємства можуть без проблем збільшити обсяги виробництва і шляхом ефективнішого використання існуючих факторів виробництва, тобто без вивільнення працівників. Тоді зазвичай підвищується заробітна плата. Зростання доданої вартості на один відсоток на працівника протягом останніх років призвело до підвищення реальної зарплати приблизно на такий же відсоток і практично не збільшило зайнятість.
Тож реструктуризація підприємств пішла на користь «інсайдерам» (працівникам, яким вдалося утриматися на роботі) за рахунок «аутсайдерів» (тих, які шукають роботу). А ось «стратегічну реструктуризацію», коли підприємства спрямовують здобутки, отримані внаслідок підвищення продуктивності праці, на збільшення обсягів виробництва та зайнятості, здійснювали мало які компанії.
Одна з причин поширення серед підприємств практики «захисної реструктуризації» криється у структурі вітчизняної економіки, де все ще чимало великих державних підприємств. Розмір «нового» сектора економіки, який складається з нових приватних, зазвичай, малих підприємств, є суттєво меншим, ніж у розвинених країнах із перехідною економікою. Нові приватні підприємства забезпечують менше 30% зайнятості.
У Польщі держсектор у загальній зайнятості населення становить лише 30%. Досвід інших країн із перехідною економікою свідчить, що потенціал створення робочих місць в економіці позитивно співвідноситься з розміром нового сектора: чим більшим він є, тим вищі у ньому темпи створення робочих місць. Тож повільне зростання зайнятості в Україні частково пояснюється невеликим розміром нового сектора економіки.
Хоча продуктивність праці зростає, за регіональними стандартами, вона ще не достатньо висока. Величина доданої вартості на одного працівника в Україні є значно меншою, ніж в інших країнах Європи з перехідною економікою. Продуктивність праці в нашій країні становить лише третину рівня продуктивності в Чехії, менше половини — в Польщі та три чверті — у Румунії. Заробітна плата в Україні є набагато нижчою, ніж у сусідніх країнах Центрально-Східної Європи (ЦСЄ).
«Тінь» шириться
Останніми роками кількість робочих місць у нас в основному зростає за рахунок розширення неформального сектора. Темпи залучення працівників у ньому приблизно у п'ять разів перевищують показники формального сектора, а темпи звільнення — лише удвічі. Упродовж останніх років неформальний сектор значно збільшив свої масштаби, водночас у формальному спостерігається стагнація.
Як і в інших країнах з перехідною економікою, робочі місця в Україні створюються переважно на малих нових приватних підприємствах сектора обслуговування. Разом із тим великі державні та приватизовані підприємства скорочують свої штати. Якщо на нових приватних підприємствах (у тому числі неформальний сектор) зайнятість зросла десь на 20%, то на державних вона скоротилася приблизно на два відсотки. Так само суто створення робочих місць помітно зменшується залежно від розміру підприємства. Упродовж останніх років 40% усіх нових робочих місць були створені у секторі обслуговування.
Утім, така позитивна динаміка на малих приватних підприємствах ще не означає, що з'являється велика кількість високопродуктивних робочих місць. По-перше, в Україні розмір сектора, що генерує робочі місця, є відносно малим. По-друге, більшість нових робочих місць створені у неформальному секторі, який відзначається низькою продуктивністю праці та нестабільністю робочих місць.
В Україні темпи створення робочих місць для некваліфікованих «синіх комірців» є найвищими. А для кваліфікованих, і особливо для «білих комірців», — значно нижчі на відміну від більшості країн ЦСЄ з перехідною економікою, де попит орієнтується на кваліфіковану робочу силу. Широкий попит на менш кваліфікованих працівників свідчить про те, що український ринок праці перебуває на початковому етапі переходу до сучасного ринку.
Рівень відкритого безробіття в Україні є відносно низьким — приблизно вісім відсотків, тобто менше, ніж у більшості країн із перехідною економікою. Проте рівень безробіття зовсім не обов'язково є точним показником проблем ринку праці. Більш принагідне мірило ефективності використання людських ресурсів — коефіцієнт зайнятості населення. За таким мірилом ринок праці України функціонує гірше. Роботу мають менш ніж 59,6% населення працездатного віку.
Це значно менше від середнього показника в європейських країнах (65%) та у більш розвинених із перехідною економікою, приміром у державах Балтії. Безробітні в Україні швидко розчаровуються безплідністю пошуків роботи та припиняють її шукати, бо вже не сподіваються знайти. Певна динамічність ринку праці пояснюється деяким підвищенням (на 25%) ризику втрати роботи. У результаті тривале безробіття скоротилося від 70 до 40%.
Вітчизняний ринок праці схожий на болгарський, польський, словацький, які відзначаються слабкою динамічністю та високим рівнем безробіття. Порівняно з Чехією чи Росією в Україні перетік робочої сили з одного стану в інший (зайнятість, безробіття, вихід зі складу робочої сили) є слабким. Щорічні «ін'єкції» із зайнятості до безробіття (4%) є такими ж, як і в інших країнах із перехідною економікою (2–6%). Перехід із безробіття до зайнятості (39%) видається поміркованим, якщо порівняти цей показник із 45–50% більш динамічних ринків праці країн із перехідною економікою або 65% Сполучених Штатів.
Одна з причин відносно низького рівня безробіття — повільна реструктуризація підприємств. Головна її хвиля в держсекторі та пов'язане з нею масове вивільнення працівників зафіксовані в Україні всередині і наприкінці 90-х, потім вона стихла. «Ін'єкції» в сім'ю безробітних послабли, і рівень безробіття нині зменшився до 7,8% (у 2009 р. — 8,8), на початку ХХІ ст. він сягав 12%, що значно більше, ніж нині. Але з огляду на великі розміри держсектора, головна реструктуризація ще попереду.
Вона знову буде супроводжуватися масштабним перерозподілом робочих місць і вивільненням працівників. І обов'язково спричинить, принаймні, короткострокове збільшення безробіття. Тож навряд чи слід розраховувати на те, що у середньостроковій перспективі низький рівень безробіття вдасться зберегти, зазначають експерти. Безробіття в нашій країні є довготривалим. Приблизно 50% людей залишаються без роботи більше року. Тим, хто втратив роботу внаслідок реструктуризації підприємств, знайти її дуже важко.
Навіть у період різкого економічного піднесення (2000–2003 рр.) нову роботу впродовж трьох місяців після звільнення знайшли менше третини пошукачів. Довготривале безробіття є характерним для більшості країн Центрально-Східної Європи з перехідною економікою, і Україна не є винятком. Але вражає контраст із таким динамічним ринком праці, як у США, де протягом року без роботи залишається менше 10% безробітних. Довготривале безробіття видається особливою проблемою, оскільки пов'язане з високими соціальними втратами. Затяжне безробіття призводить до зниження професійного рівня, до бідності і підриває можливості працевлаштування. Тому багато таких людей зрештою виходять зі складу робочої сили.
Владні сподівання
Змінити ситуацію на краще на вітчизняному ринку праці має закон «Про зайнятість населення», який набув чинності з 1 січня 2013 р., запевняють можновладці. Адже, якщо на один відсоток підняти рівень зайнятості, то на три можна зменшити бідність. У законі передбачено чимало преференцій для соціально незахищених людей, які є малоконкурентними на ринку праці. Перелік цих категорій значно розширений. Законодавець потурбувався про додаткові пільги, зокрема для матерів з дітьми, одиноких батьків, які виховують дітей до 14 років та дітей-інвалідів, для молодих фахівців, людей з особливими потребами.
На підприємствах, де працює більше, ніж 20 осіб, таких пільговиків має бути п'ять відсотків. За недобір у квоті стягуватиметься штраф — двократний розмір мінімальної зарплати. Раніше було чотири мінімалки, але перелік пільговиків був коротшим. Тож експерти вважають рішення законодавця неоднозначним. Очевидно, деяким роботодавцям буде вигідніше заплатити штраф, аніж дотримуватись квоти. Інші намагатимуться знайти лазівки в законі і позбавитись від людей, які не дають ефективних прибутків бізнесу.
У законі передбачена 100-відсоткова компенсація єдиного соцвнеску впродовж року для роботодавців, які працевлаштовують безробітних з ринку праці. Але є одна умова — людина має пропрацювати не менше двох років. Якщо звільниться раніше, то пільга скасовується, і єдиний внесок, сплачений державою, підприємець відшкодовує. Тож роботодавцю не вигідно звільняти таких працівників. Може бути, що ті, користуючись преференціями, недобросовісно виконуватимуть свої обов'язки.
Юридично цей процес складно врегулювати. Тож роботодавці мають ретельно добирати кадри. До того ж немає певності в тому, що ці два роки підприємство нормально працюватиме і зможе платити податки, утримувати своїх людей, нараховувати їм хорошу зарплату. Роботодавці вважатимуть пільговиків необхідним злом, на яке треба відволікати додаткові кошти, зауважують експерти.
Скептики зазначають, що закон не стільки стимулюватиме створення нових робочих місць, скільки сприятиме легалізації людей, які працюють за «чорними» чи «сірими» схемами без оформлення трудових відносин в основному на малих і середніх підприємствах. Робоче місце — категорія економічна, і має приносити прибуток. Якщо роботодавець не бачить доцільності в ньому, то й не вкладатиме гроші у його створення.
Сумніви експертів
Чимало експертів зазначає, що цей красиво виписаний закон на практиці не працюватиме. Адже, якщо бізнес видаватиме «білу» зарплату, то отримуватиме нульові прибутки. Підприємці, які «правильно» платять податки, успішно працюють, а ті, котрі платять їх чесно, не витримують тиску і зникають. Держава передбачила у законі жалюгідну компенсацію, незначні преференції для бізнесу і сподівається, що той офіційно братиме людей на роботу. При значному податковому навантаженні бізнес не піде на це.
Деякі аналітики згадують 2004–2006 рр., коли зарплата росла, як на дріжджах, безробіття зменшувалося, бо Україна отримувала додаткові кошти за рахунок грошової емісії, інвестицій. Тож радять для активізації економічних процесів, для зменшення безробіття, створення робочих місць, підвищення зарплат вдатися до емісії. Такий класичний сценарій неодноразово практикували у США.
Для майбутніх молодих фахівців закон передбачає можливість стажування за місцем роботи, де потім вони зможуть працевлаштуватися. Такий стаж офіційно фіксуватиметься в трудовій книжці і свідчитиме про те, що у молодого спеціаліста вже є досвід роботи, тож допоможе йому знайти місце під сонцем.
Критики дивуються, чому законодавець не потурбувався про створення першого робочого місця для випускників вишів, а згадав про стажування студентів, які мають навчатися, а не вириватися на роботу. Експерти зауважують: проблем із працевлаштуванням у власників дипломів не буде, якщо ті успішно навчалися. Зазвичай після третього курсу такі вже мають непогані перспективи чи роботу за фахом. Ледарям найкращі закони не допоможуть.
На жаль, нині надто багато баласту серед студентів, бо приймають на навчання всіх підряд, і нездари не влаштовують роботодавців. У великих містах, де є промисловість, вузи забезпечують студентів стажуванням безплатно. Роботодавці обирають кращих. Але у райцентрах навіть успішним випускникам вишів і ПТУ складно влаштуватися за фахом.
В Україні рівень безробіття серед молоді сягає 20% (в Італії — 29). Одна з причин — відсутність зв'язку між освітою і ринком праці. У середньому за рік дипломи економістів отримують 28 тис., юристів — 8 тис., водночас міністр юстиції зазначав, що в органах держвлади не вистачає кваліфікованих юристів. Електроніку за рік опановують 324 випускники, приладобудування — 124, фах легпромівця — 127. На одну посаду економіста претендує 18 фахівців, юриста — 15, бухгалтера — 13. На ринку є велика потреба у лікарях (чотири претенденти на місце), зварювальниках (три), фрезерувальниках (два).
Для молодих фахівців, які працюватимуть у селі (перелік галузей визначатиме Кабмін), передбачається можливість надання житла в оренду, що оплачуватиметься державою. Якщо фахівець пропрацював більше десяти років, житло передаватиметься у власність. Виплачуватиметься й одноразова фінансова допомога — десять мінімальних окладів. Чи втілюватимуться такі нововведення у життя — покаже час, адже необхідні кошти треба передбачити у держбюджеті.
Скептики згадують, що така система зі скрипом працювала за радянських часів. І нині молоді фахівці, які не зможуть влаштуватися в місті, приїдуть до села, отримають гроші і думатимуть, як виїхати звідти. Марно сподіватися, що молодь залишиться у сільській місцевості. Великий агробізнес не зацікавлений утримувати надлишкову робочу силу. Він потребує мінімум кваліфікованих фахівців. Нині відбувається класичний процес — зменшується кількість сільського населення і зростає міське. На село приходять нові виробничі технології, які забезпечують високу продуктивність праці.
Олена КОСЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»