«ТЕРОРИСТИ» З ПСИХІАТРИЧНИМ ДІАГНОЗОМ
Про недавню трагедію, що сталася в Харкові, інформувало багато українських ЗМІ. В ніч на 21 січня при спробі «захоплення» телецентру застрелено 26-річного юнака, який страждав на психічний розлад.
Як повідомила кореспондентові Укрінформу начальник прес-служби Департаменту державної служби охорони (ДСО) при МВС України Світлана Павловська, правоохоронці змушені були застосувати вогнепальну зброю проти озброєного чоловіка, який зробив спробу пройти до приміщення Харківської обласної ТРК.
«О 1.30 до приміщення ТРК, розбивши скляні двері, увірвався невідомий. Працівник служби безпеки не дозволив йому пройти далі й натиснув «тривожну кнопку». Наряд ДСО прибув через три хвилини»,— розповіла С. Павловська.
За її словами, зловмисник почав чинити опір працівникам міліції, використовуючи колекційну шаблю, яку прихопив із собою. Спочатку правоохоронці застосували сльозогінний газ, сподіваючись знешкодити нападника. Однак парубок, за словами співробітників ДСО, кинувся на одного з міліціонерів.
Співробітник міліції застосував табельну зброю, зробивши попереджувальний постріл у повітря, потім — по ногах, а далі — у корпус. Від ран потерпілий помер на місці до приїзду «швидкої» допомоги.
За словами родичів, хлопцю здавалося, що з боку телецентру на нього йдуть якісь імпульси, до чого був причетний, на його думку, один із депутатів, з яким він хотів зустрітися. Батьки хворого стверджують, що їхній син вважав себе геніальним ученим, проводив наукові розробки і хотів викрити якусь змову.
Зі сказаного будь-яка розсудлива людина зробить однозначний висновок — нещасний хлопець був психічно хворий. У такому разі, чи правомірно було застосовувати зброю?
У цій «детективній» історії вражає ще й інше. В повідомленнях про те, що сталося, не прозвучало жодного слова про співчуття рідним і близьким загиблого хлопця. Невже світ став таким жорстоким?
Прокоментувати ситуацію погодився президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман.
— На жаль, це типова історія, що стосується не лише Харкова й загалом України. Є певні прояви початку психічних захворювань, і цей випадок типовий. Те, що сталося, напевно й було, мабуть, першим серйозним проявом хвороби — так званий «дебют». Називати це можна проявом шизофренії або будь-яких інших розладів. Це не має значення, йдеться про інше.
Конкретна ситуація. Людина явно страждає на психічний розлад. Батьки не готові до цього, їм не хочеться вірити. Вони бояться в цьому зізнатися. Не тому, що не бачать. Зазвичай у сім'ї хворого підозрюють, що з їхньою дитиною щось не так. Одначе до лікарів звертатися не поспішають, адже слово «психіатр» викликає в нашій країні не найкращі асоціації, що абсолютно не виправдано. Насправді психіатр, навіть середньої кваліфікації, здатний побачити прояв психічного захворювання і підказати, що робити.
Коли немає часу радитися з дільничним психіатром, який є в будь-якому районному диспансері, приміром, у Харкові він точно є, то можна викликати хоча б «швидку» психіатричну допомогу, а вона має виїжджати на прояв психозу. Тож трагедії можна було б уникнути. Шкода сина? Шкода, але тепер його, на жаль, не повернути.
— У реальному житті батькам часом важко повірити в те, що їхня дитина психічно хвора, тим більше, якщо недуга розвивається поступово і непомітно. Адже вони звикають до її «дивацтв».
— Тут ще одна проблема — відсутність того, що в цивілізованих країнах є нормою — це наявність справжнього, а не формального сімейного лікаря. Сімейний лікар у цивілізованих країнах володіє знаннями, навичками роботи з певною групою психічних захворювань. Він знає, що робиться в конкретній родині, яку обслуговує. Таким чином може бути дзвоником, який звернеться вже до іншого лікаря — психіатра. У нас поки що цього немає. Наші дільничні терапевти, дільничні педіатри бояться всього, а психіатрії особливо. Вони ніколи не ухвалюватимуть відповідальних рішень, не даватимуть якихось порад.
Крім цього, ми ще відрізняємося від інших країн, які можемо називати цивілізованими, що у нас немає соціальної психіатрії, практично немає соціальних працівників, котрі мають знати, що робиться в сім'ях.
— Але в Україні існує соціальна служба?
— Соціальний працівник — це не просто людина, яка, скажімо, переводить бабусю через дорогу або приносить необхідний товар старенькій, котра вже не рухається. Повноцінний соціальний працівник — кваліфікований фахівець, який знає соціальні проблеми сім'ї. В одному випадку це може бути проблема наркоманії в одного з членів сім'ї, проблема алкоголізму, проблема, пов'язана з поведінкою дитини або, як у цьому випадку, з проявом «дебюту» якогось психічного захворювання.
За великим рахунком, соціальний працівник — друг родини, якого всі знають і мають його номер телефону. Якщо, скажімо, родичі не хочуть прямо звертатися до психіатра або з якихось інших причин не можуть звернутися до сімейного лікаря, вони знають, що можуть зателефонувати і попросити поради у соціального працівника. У нас таких соціальних працівників не існує. У результаті виникає ситуація, подібна до тієї, що сталася,— психічно хворий з галюцинаціями і маренням іде й потрапляє під кулі.
Тут, звичайно, виникає й інше запитання: чому треба стріляти неодмінно на ураження? Хто ці міліціонери і як їх навчають? Адже явно було видно, що людина поводиться дивно. Принаймні міліція має знати, як у подібних випадках поводитися. Значить немає тренінгів. Тепер міліціонера, напевно, буде покарано, але життя хлопця не повернути.
— В Україні діє закон про психіатричну допомогу, в якому йдеться, що психіатр, «швидка» психіатрична допомога, будь-які інші психіатричні служби не мають права примусово шпиталізувати і лікувати людину. Тобто без його на те добровільної згоди. Але психічно хворі люди дуже рідко визнають себе такими. Як бути?
— Існують винятки. Якщо громадянин становить небезпеку для себе або оточуючих, його зобов'язані шпиталізувати примусово. Очевидно, ця людина становила небезпеку для оточуючих. А може бути й для себе. Можливо, була небезпека для міліціонера, який стріляв у нього. Проте небезпека для міліціонера — це не небезпека, скажімо, для старенької, яка всього боїться. Навчені міліціонери, а тим більше група, зобов'язані поводитися інакше. Бувають випадки, коли треба захищати психічно хворого від нього ж самого. І що тут ще коментувати?
Соромно і боляче. Боляче, тому що хлопець міг би жити, його можна було б підлікувати і він продовжував би жити й працювати. А яка це трагедія для батьків.
Чи буде це уроком? Сумніваюся. Тому що насправді те, що мені доводилося бачити й чути у зв'язку з цією історією, — це дискусія лише всередині журналістського цеху. Поки що ані міністр охорони здоров'я, ані міністр соціальної політики, ані міністр внутрішніх справ у цій дискусії не брали участі. Хоча зобов'язані були б. Адже, як виявилося, це зона ризику для громадян. Тим більше, що подібний випадок непоодинокий. «Дебют» психічної недуги у хворого — галюцинації, голоси, які кажуть йому щось робити, марення тут — не рідкість. Всі служби, які можуть бути залучені до подібних конфліктів, повинні бути відповідно підготовлені.
Розмову вів Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- РЕФЕРЕНДУМ — ЦЕ БЕЗПОСЕРЕДНЯ УЧАСТЬ ГРОМАДЯН У ВИРІШЕННІ ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНИХ ПИТАНЬ
назад »»»