ВІКТОР РАКОВ: ЩО ГЛИБША ОСОБИСТІСТЬ, ТО ПЕРЕКОНЛИВІША В РОЛЯХ
Сьогодні спілкуємося з народним артистом Росії Віктором Раковим, добре знаним українськими театралами й кіноманами. Він — актор знаменитого «Ленкому», який очолює Марк Захаров. Зіграв у нашумілих виставах «Трубадур і його друзі», «Гамлет», «Зірка й смерть Хоакіна Мурьєти», «Юнона і Авось», «Королевські ігри», «Мудрець», «Містифікація», «Пер Гюнт».
Кар'єра кіноактора Віктора Ракова могла б скластися набагато раніше, якби картини «Майстер і Маргарита» Юрія Кари і «Жага пристрасті» Андрія Харитонова вийшли на екрани своєчасно, а не лягли на довгі роки «на полицю».
Та нині він неймовірно затребуваний актор. Паралельно знімається у двох-трьох кінопроектах, не полишаючи театр. Актор регулярно буває в Україні, де бере участь у спільних українсько-російських фільмах. От і нині Віктор Раков переміщається за маршрутом Київ — Ірпінь, знімаючись у двадцятисерійному фільмі «Будинок з ліліями». Одначе артист розповідатиме не про те, що має бути зроблено, а про те, що відбулося.
— Пане Вікторе, Ви багато знімаєтеся. За рік близько десяти фільмів за вашою участю набігає.
— Арифметика тут не дуже доречна. Одна річ, коли фільми виходять на екран, а інша, якщо вони перебувають незрозуміло де. Як це було з фільмом Юрія Кари «Майстер і Маргарита», що пролежав «на полиці» понад десять років. От і тепер чекаю, коли вийдуть три нові телепроекти — вони зняті, але їх ніхто не бачив, і коли буде ефір, невідомо.
— У Юрія Кари Ви зіграли роль Майстра. З яким почуттям переглядали цю стрічку через стільки років?
— Мене цікавило одне: буде мені соромно чи ні за те, що я там робив. Мені було не соромно.
— Яка роль принесла популярність?
— Хоч як дивно, напевно, князь Чечевинський у «Петербурзьких таємницях». Хоча, на мій погляд, до «Таємниць» були інші цікаві роботи. Але запам'ятався серіал — і чудово. А то буває, що людина все життя працює й нічого не запам'ятовується. Це не завжди залежить від актора. Це залежить від ситуації в суспільстві, від політичної, економічної обстановки в країні.
Треба потрапити в час, у ситуацію.
— А яку з картин згадуєте з найбільшим задоволенням?
— Їх багато. Згадую і «Убити дракона», і «Мати», і «Свій хрест», де запропонували складну, цікаву й дуже потрібну мені в той момент роль Сергія Троїцького. Як я там проіснував — інше питання. Але вся історія мені близька і зрозуміла. Щось відбулося в житті, спрямувало в потрібне русло. Робота з режисером Валерієм Лонським у фільмі «Подвійна пропажа» принесла величезне задоволення.
— Наскільки для актора важливо бути честолюбним?
— Напевно, тією мірою, щоб довести собі й оточуючим, що ти займаєшся своєю справою. Тут без честолюбства, мені здається, не обійтися. Це взагалі непогана якість, яка в житті знадобиться, тим більше в акторському.
Я здатний відстояти свою точку зору. Напевно, не тільки якісь обставини формують характер, а й сама професія вчить життя, мужності. Якщо ти, звичайно, робиш правильні висновки.
— Ви грали в історичних стрічках і мелодрамах, у комедіях. У якому матеріалі почуваєтеся найкомфортніше?
— Мені подобається різний матеріал, крім відвертої «чорнухи». Я не сприймаю всіх цих ментів, убивства й зґвалтування. Хочеться грати про любов, про красиві людські стосунки. Із задоволенням знявся б у якійсь казці, в історичному фільмі.
Якось мені принесли сценарій про Дмитра Донського. Мені здається, він цікавий, але поки що не знайшлися на нього гроші.
— Але ж Ви якось говорили, що була мрія зіграти в бойовику, у вестерні.
— Я знявся в десятисерійному фільмі «Детектив», де зіграв полковника міліції. Згодом у фільмі «Заручник». Тож мрія стала реальністю.
— Певно, у вашому характері є щось «ковбойське»?
— Не обов'язково мають бути прерії й ковбої. Може, це буде якась сучасна історія, а може, ретро. Ще є сили й можна побігати, попадати, постріляти. Проте не заради стрілянини, а заради перемоги добра і кохання.
— Ви яскраво зіграли роль телеведучого Крохмаля в серіалі «Закон». Виникає відчуття, що образ «зчитаний» з якоїсь знайомої вам людини. У цього героя є реальний прототип?
— Ні, просто це моє бачення телеведучого. Збірний образ.
— Вирішивши, що він має право судити й страчувати покидьків від імені Бога, ваш герой відверто нехтує Кримінальний кодекс. А як Ви вважаєте, що мусить шанувати нормальна людина в наш час свавілля й безладдя: недосконалі закони чи Закон Божий?
— Крохмаль не те щоб зовсім проти людського суду. На шлях самосуду його штовхнула недосконалість нашого законодавства, яке в більшості випадків не карає злочинців за скоєне. Тому він і наважився стати караючою десницею. Що я думаю з цього приводу?
Колись складав іспит із наукового комунізму. Там, зокрема, стверджувалося, що жити в суспільстві й бути вільним від нього — неможливо. З цим не можна не погодитись. Оскільки в суспільстві існують закони, потрібно їх дотримуватися. Інакше ми потонемо в хаосі й свавіллі. А щодо стосунків з Богом, кожний має сам їх визначити для себе.
— Ви ці стосунки визначили?
— Я ніколи не займався демонстрацією своєї віри, як наші відомі політики, котрі вистоюють служби в церкві на догоду віянням часу. Мене охрестили у ранньому дитинстві. Батьки зробили це таємно, тому що тато був комуністом. У тому ж храмі хрестив сина й дочку. 1991 року ми з жінкою обвінчалися. І зовсім не через моду, а тому що це правильно — бути чоловіком і дружиною перед Богом.
— Вінчання у церкві захищає шлюб, оберігає подружжя від непорозуміння і сварок?
— Гадаю, так. Якщо подружжя взяло участь у таїнстві з відкритим серцем, шлюб має бути щасливішим. Мій перший сімейний союз виявився невдалим, мене просто зрадили. З другою дружиною я обвінчався, і тепер у мене все добре. У гарній родині й діти по-іншому ростуть. Вони люблять життя.
— В інтернеті вичитав, що Ви усиновили хлопчика.
— Від першого шлюбу є дорослий син Борис. А в другому — донька Анастасія. Вона студентка, у неї почалося своє життя. Тому в нас виникла думка розширити сім'ю, адже ми з Люсею ще молоді. То чому нам ще одну дитину не виростити? Причому відразу вирішили: не вдасться народити — усиновимо. Для нас це не має значення. Народити не вдалося, і ми перейшли до плану «Б».
Ми навіть не обговорювали заздалегідь, кого хочемо: хлопчика чи дівчинку, білявенького чи чорнявенького. Просто мріяли про маля. Причому всі втрьох: і я, і дружина, і Настя. Дочка завжди хотіла, щоб у неї був братик або сестричка.
Знайшли дитбудинок, звідки й забрали Даню, через знайомих. Він далеко від Москви. Як з'ясувалося, у столиці надто багато охочих усиновити дитину. Все одно зіткнулися з тривалим бюрократичним процесом. Вразило, як легко Даня увійшов у наше життя, у сім'ю. Дивимося фотографії, які зробили наступного дня після його приїзду, — син поводиться так, начебто завжди жив із нами, у цьому домі.
— Театр — особливий світ. І сцена — дама підступна. Чи траплялося так, що вона мстила через недотримання її законів?
— Так. Якщо довго іронізувати з приводу спектаклю, перефразувати монологи, то можна в якийсь момент вийти на сцену, а в тебе перед очима — «білий аркуш». Ти не пам'ятаєш ні з чого почати, ні чим закінчити.
Можна спіткнутися на рівному місці, розтягти зв'язки. Чому? Аналізуй.
Якщо тобі щастить, ти вважаєш, що схопив удачу за хвіст, усе йде до того, що ти — переможець, тоді навколо іноді утворюється якесь негативне поле. Очевидно, недоброзичливці «трудяться». І в певний момент може статися будь-що. Тому треба сходити до церкви. Це не зайве.
— Ви один із провідних акторів «Ленкому», виконавець головної ролі в спектаклі «Юнона і Авось». Напевно, це велика відповідальність грати графа Рєзанова після Миколи Караченцова?
— Ні, всю відповідальність взяв на себе Дмитро Пєвцов, тому що він після Миколи Петровича став першим грати цю роль, а я півтора роки взагалі не брав участі в «Юноні». А потім у Дмитра трапилася побутова травма, і Марк Захаров попросив мене зіграти Рєзанова. Я з чималою часткою безвідповідальності підійшов до цієї роботи. У мене не було такого почуття, що я мушу, зобов'язаний, на мене дивляться... І до посиніння грати цю роль не збираюся. Тому що є молоді люди, котрим треба давати шлях. Знаєте, як у спорті, треба вчасно піти.
— Ви у Марка Захарова понад 25 років. Ніколи не хотілося змінити місце роботи?
— Були, ніде правди діти, такі думки. Але, очевидно, вони не настільки мною опанували, щоб залишити театр. І правильно зробив, що нікуди не пішов. Бували антрепризи, але це не означає, що треба кудись іти. Просто антреприза — це можливість ще щось зіграти, хоча для нескінченних поїздок потрібно чимало здоров'я.
— Маєте чудовий, підтягнутий, спортивний вигляд.
— Намагаюся тримати форму. Змалку бігав, плавав, займався дзюдо. Звичайно, вдячний батькам за передану в спадщину спортивність, витривалість. Взагалі хлопчаком хотів займатися боксом, але мама не погодилися, сказала: «Тобі мало струсу мозку, хочеш ще?!» Мріяв також про карате. Але воно тоді було заборонене, і я почав займатися дзюдо на автозаводі імені Ленінського комсомолу, який мав розгалужену соціальну мережу. Звісно, усе це йшло в акторську скарбничку. Коли прийшов до інституту на заняття зі сценічного руху, уже багато чого вмів, цілком пристойно володів своїм тілом. І думав, якщо після закінчення інституту мене не візьмуть до театру, піду на кафедру викладати сценічний рух.
— Однак у театрі Ви не тільки рухаєтеся-танцюєте, а ще й співаєте.
— Мене взяли в «Ленком» на роль головного героя в рок-опері «Зірка й смерть Хоакіна Мурьєти». Пізніше грав Смерть у цій же виставі. Потім співав у «Королівських іграх» — це своєрідна опера для драматичного театру. Грав Фернандо Лопеса в рок-опері «Юнона і Авось», пізніше — графа Рєзанова. Павло Смеян написав рок-оперу за «Князем Срібним», я там співав, але це — аудіоверсія. Нещодавно випустив сольний альбом. Мені завжди подобалося співати. Особливо з підліткового віку, коли відбулася мутація голосу. Хоча музичної школи я не закінчував.
— Ви напрочуд затребуваний актор. На які суміжні території поглядаєте?
— Почнемо із затребуваності. Це суцільна оранка, трудоголізм. Я працюю в різних напрямах: рідний «Ленком», кіно, телебачення, радіо, щільний гастрольний графік. Як у «Дяді Вані»: «Діло треба робити». Незадовго до Дня Перемоги від диригента Світлани Безродної (Вівальді-Оркестр) надійшла пропозиція: у складі відомих співаків і акторів виконати дві-три пісні довоєнних і післявоєнних років. Спочатку записали в студії, потім виконали наживо у залі імені П. Чайковського, виїжджали до інших міст із цим проектом. Далі нас на радіо записали, на каналі «Культура». До слова, начитую багато, записуюся на аудіо й CD — це оповідання Чехова, Булгакова, Гоголя.
— Ви офіційно є голосом телеканалу «ТВ Центр», і ваш баритон щодня звучить в ефірі. Глядачі про це навіть не здогадуються.
— Така специфіка жанру. Часто озвучую ще й документальні фільми, і глядачі теж про це не знають. Я люблю цим займатися — корисний тренінг. Крім того, дізнаюся про безліч цікавих речей. Адже в «нормальному» житті телевізор практично не вмикаю — дивлюся лише новини.
— Від багатьох акторів чув вислів: «Ми працюємо власним здоров'ям». Постійний стрес, нерви. У Вас так само?
— Авжеж. Я навіть не припускав, що для професії актора потрібно так багато здоров'я. Це те саме, що й професійне заняття спортом. І розтягання м'язів бували, і з температурою грати доводилося. Коли Рєзанова в «Юноні» втілюю, думаю тільки про те, щоб не звалитися з високих конструкцій, голова йде обертом. Між станками є вузькі проходи, головне — не загриміти туди. Дві «Юнони» — і застуду наче рукою знімає, бо дуже жарко і задушливо.
— Не падали?
— Ні, хоча всяке було. Бо ніхто й не обіцяв, що буде інакше. Не я перший, не я останній. Хоча багато з тих, хто тепер приходить, дивує часом своїм ставленням до цієї професії. Був у нас один молодець... Натягнув якось величезний наколінник, опуклий, помітний. Коли йому про це сказали, він відповів, що, мовляв, здоров'я дорожче. А я подумав: еге ж, далеко підеш, хлопець. Він прийшов сюди, щоб берегти своє здоров'я. Навіщо прийшов? Іди в іншу професію й бережи себе там. Узагалі не дуже розумію настанову: «Бережіть себе». Я ледь уявляю собі людину, яка не курить, не п'є, не нервує на роботі... Дожила до 150 років. Вона себе зберегла просто заради того, щоб зберегти. Добре. Давайте всі будемо вести здоровий спосіб життя, не будемо напружуватися, нервувати, будемо себе берегти, щоб тупо себе зберегти. І от ми зберегли себе, нам по 120 років, і ми такі — усі із себе — заощаджені й... Далі що?
— Як Ви ставитеся до конкуренції? Чи не заздрите славі Караченцова?
— З віком розумієш, що і життя коротке, і ділити в ньому особливо немає чого. Не треба переоцінювати значення цієї професії. Коли не стало Смоктуновського, я думав, світ перевернеться. Прокидаюся вранці, думаю, далі нікуди... Тепер усе буде інакше. А народ ходить, нормально живе, народу фіолетово взагалі. Те саме було, коли не стало Євстигнєєва чи Леонова. То що, храм треба спалити, щоб залишитися в пам'яті назавжди, на століття? Не уявляв, як може бути «Ленком» без Абдулова. «Абдула» — талісман «Ленкому». Його не стало, а театр все одно існує. Яка заздрість?..
— Що Вас найбільше тішить, що засмучує?
— Радує, що справжнє мистецтво не вмирає, саме воно досягає сердець.
Мені не подобається, що в моєму дворі зламали дитячий майданчик, вирубали дерева, ліквідували місце для вигулу собак і побудували офісний будинок із підземним гаражем. При цьому машини ставлять у мене у дворі, бо за підземний гараж треба платити, а так паркування безплатне. Замість 39 спиляних дерев, величезних лип, посадили п'ять саджанців, новий дитячий майданчик обладнали в злочинній близькості від смітника. Оце мене не влаштовує.
Я бажаю всім небайдужості. Якось до нас у гримерку зайшов Марк Захаров і запитав: «Ви знаєте, що відбувається зараз у Китаї?» А ми не в курсі. Тільки пізніше зрозумів, що він мав на увазі: існує прямий зв'язок між твоєю громадянською позицією і ролями. Якщо ти не маєш свого погляду на соціальну, політичну, економічну ситуацію, не можеш підтримати розмову на будь-яку тему, то ти нічого й не розповіси зі сцени та екрана. А от коли ти мисляча особистість зі своєю думкою з будь-якого приводу, зможеш відстояти її в будь-якій ролі.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»