УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА: ВПЕРЕД, У МИНУЛЕ?
Коли торік навесні депутат Донецької обласної ради від Партії регіонів Руслан Щербань публічно звинуватив уже засуджену на той час екс-прем'єра Юлію Тимошенко у вбивстві свого батька — народного депутата другого скликання Євгена Щербаня, — далеко не всі усвідомлювали, що Генпрокуратура витисне з тієї заяви максимум.
Чимало експертів у тодішніх коментарях припускали, мовляв, та резонансна заява потрібна лише для того, щоб зменшити рівень критики чинної української влади з боку світової громадськості. У тому сенсі, що захищати засуджену Тимошенко, котра підозрюється у відвертому криміналі, ніхто не захоче...
Утім, не так сталося, як гадалося. Відтоді представники більшості демократичних країн, навпаки, остаточно відвернулися від Віктора Януковича, усвідомивши істинний рівень його антидемократичних ідеалів. Зрештою, в цьому не було б нічого особливого, якби від такої реакції західного світу не страждала вся держава.
Нині Генеральний прокурор Віктор Пшонка та його заступник Ренат Кузьмін знову вибрали найбільш «підходящий» час для оголошення своїх нових звинувачень заґратованій лідерці вітчизняної опозиції. Саміт Україна — ЄС, що має відбутися в лютому, неодмінно не буде позбавлений дискусій щодо політичних переслідувань.
І хоч скільки б пан Кузьмін наполягав на тому, щоб Юлію Тимошенко іменували не лідером опозиції, а особою, засудженою за злочини (як на останній «Свободі слова»), для представників справді демократичного світу Юлія Тимошенко залишатиметься саме жертвою політичних переслідувань.
Про суть нинішніх звинувачень Генпрокуратури йтиметься трішечки нижче. Поки варто звернути увагу на те, коли саме вони прозвучали. Минула п'ятниця взагалі стала якимось «чорним днем» для усього, що так чи інакше пов'язано з Юлією Тимошенко. Адже саме 18 грудня влада зухвало припинила акцію протесту, влаштовану на підтримку Тимошенко народними депутатами Олександрою Кужель, Людмилою Денісовою і Тетяною Слюз.
Можна як завгодно ставитися до їхніх спроб «забарикадуватися» в лікарні «Укрзалізниці», де лікують (чи «лікують»?) Тимошенко, однак не визнати мужність цих жінок-депутатів неможливо.
Зрештою, їхні намагання бодай якимось чином підтримати ув'язнену — це ніщо інше, як відповідь на численні закиди, мовляв, опозиція квола і ні на що не здатна. А ще нині у провладному таборі популярна теза про те, що чинні опозиційні лідери тільки того й хочуть, щоб Тимошенко якомога довше перебувала у в'язниці.
Наразі до цієї тези додалася ще одна. Опоненти Тимошенко щось часто почали їй... співчувати. Зокрема, тому що в неї, на їхній погляд, не надто професійний захисник — Сергій Власенко. Вочевидь, саме з мотивів такого «співчуття» розгорнулася шалена робота з його дискредитації. І, як твердить Власенко, цілком імовірно, що незабаром до парламенту може надійти подання з прокуратури стосовно зняття з нього депутатської недоторканності.
Подібні побоювання в опозиції є й стосовно ще одного представника фракції «Батьківщина» — Григорія Немирі. Цей політик також неабияк стоїть чинній владі поперек горла. Особливо після того, як його було обрано головою парламентського Комітету з питань європейської інтеграції. Так чи інакше Немиря заважає «регіоналам» теревенити з телеекранів про те, що справи Тимошенко жодним чином не перешкоджають процесу європейської інтеграції, що її проголосив український Президент.
Якщо побоювання стосовно Власенка та Немирі справдяться, можна буде сміливо говорити, що процес позбавлення опозиціонерів депутатського імунітету «регіонали» мають намір поставити «на конвеєр». Річ у тім, що за майже 23 роки діяльності парламентів семи скликань недоторканності було позбавлено лише шістьох народних обранців.
Одначе повернімося до Юлії Тимошенко. Коли на початку року вона оголосила акцію протесту проти поводження з нею (цілодобового відеоспостереження, неможливості телефонувати тощо), дехто з колег-журналістів висловлював думку, мовляв, у такий спосіб екс-прем'єр намагається підтримувати суспільну увагу до себе.
Можливо, таке припущення, бодай частково, мало право на життя. Однак подальші події довели — суспільний інтерес до Тимошенко набагато краще підігріває не вона сама, а її опоненти. Керівництво Генпрокуратури, котре навіть без суду зробило екс-прем'єрку вбивцею, жодним чином не дає забути не лише про нинішні будні опозиційної ув'язненої, а й про буремну середину 90-х років.
Нагадаймо, народний депутат Євген Щербань був розстріляний злочинцями в листопаді 1996-го в аеропорту Донецька. Той період української історії подекуди іменують періодом накопичення капіталів і кримінальних розбірок. Утім, настільки зухвале вбивство політика такого високого рангу навіть за тих часів було чимось екстраординарним. Тим паче, що разом зі Щербанем було вбито ще чотири особи.
Показово також, що, на відміну від багатьох інших резонансних злочинів, справу про вбивство Євгена Щербаня було доведено бодай до якогось логічного завершення. Попри те, що більшість фігурантів тієї справи не дожила до сьогоднішніх днів, ні навіть до суду від 2003 року, коли, здавалося, було поставлено крапку в розслідуванні, один із безпосередніх виконавців убивства — Вадим Болотських — і нині за вироком десятилітньої давнини перебуває за ґратами, відбуваючи довічне ув'язнення.
Вірогідно, представники Генпрокуратури спробують саме його зробити головним свідком, аби забезпечити таке саме довічне ув'язнення і для Юлії Тимошенко. Тим паче, що на своїй сенсаційній прес-конференції минулої п'ятниці Віктор Пшонка обмовився про засуджених фігурантів тієї справи.
Показово також, що нинішню «мокру» справу представники прокуратури не розглядають окремо. Її «вплели» у справу корпорації «Єдині енергетичні системи України». Власне, теперішнє звинувачення побудоване так, що вбивство Євгена Щербаня має постати лише як епізод (хоча і найжахливіший) бізнесової діяльності Юлії Тимошенко.
Звинувачення у вбивстві починається саме від 1995 року — часів президентства Юлії Тимошенко у корпорації «Єдині енергетичні системи України». Згідно з версією слідчих, тоді Юлія Тимошенко вирішила використати службові й владні повноваження першого віце-прем'єра Павла Лазаренка, аби включити корпорацію ЄЕСУ до схеми бартерних розрахунків за постачання російського газу.
Слідчі стверджують, що наприкінці 1995-го Лазаренко забезпечив корпорації ЄЕСУ статус найбільшого оптового постачальника російського газу споживачам України. Зокрема, в документі наводиться постанова Кабінету Міністрів від 22 грудня 1995 року, згідно з якою всі без винятку споживачі «блакитного» палива у Дніпропетровській та Донецькій областях зобов'язані були купувати газ у корпорації Тимошенко. Саме це нібито призвело до конфлікту інтересів Юлії Тимошенко та впливового донецького бізнесмена і політика Євгена Щербаня.
За великим рахунком, подібний конфлікт справді міг існувати. Проте це не означає, що Юлія Тимошенко мала відношення до вбивства пана Щербаня. Зрештою, коли вона мала настільки потужний вплив на першого віце-прем'єра, а потім і керівника уряду Павла Лазаренка, як про це йдеться у прокурорському повідомленні про підозру, цілком реально можна було б знайти інші методи, щоб зобов'язати донецькі підприємства купувати газ саме в «Єдиних енергосистем».
Адже вплив Павла Лазаренка у перші півроку його урядування був, по суті, необмежений. Це вже в 1997-му знайшлися політики з близького оточення президента Леоніда Кучми, котрі відкрито виступили проти діянь Павла Івановича. І зрештою, домоглися його відставки.
Викликає певні сумніви й твердження з нинішнього прокурорського бестселера про те, що саме Євген Щербань в лютому 1996 року нібито ініціював розпорядження губернатора Донецької області, першим пунктом якого встановлювалося, що єдиним посередником між оптовими імпортерами природного газу та підприємствами Донецької області має стати корпорація «Індустріальний Союз Донбасу».
Відповідно, таким чином, зазначеним розпорядженням корпорація ЄЕСУ позбавлялася можливості безпосередньо укладати контракти з підприємствами — споживачами природного газу — на вигідних для себе умовах.
Варто наголосити, що керівником Донецької облдержадміністрації тоді був Володимир Щербань — однофамілець убитого згодом Євгена Щербаня. В обох Щербанів було чимало спільного: обох обрано до Верховної Ради від Донеччини, обоє стояли біля витоків створення Ліберальної партії — на той момент багатообіцяючого проекту...
Проте навіть усе це не означає, що згадане розпорядження керівника області Володимира Щербаня щодо поставок газу могло так просто з'явитися на світ і працювати упродовж багатьох місяців. Річ у тім, що в лютому 1996 року ще навіть не було ухвалено Конституцію нашої держави. На той момент в Україні діяла так звана Конституційна угода, підписана влітку 1995-го президентом Леонідом Кучмою та головою Верховної Ради Олександром Морозом.
Цей документ передбачав сильну централізацію влади. Тож Павлові Лазаренку, який в лютому 1996 року працював першим віце-прем'єром і стрімко набирав політичну вагу, до снаги було домогтися скасування подібного розпорядження фактично свого підлеглого.
Така можливість у Лазаренка ще більше зросла після 28 травня 1996-го — дати, коли його було затверджено на посаду прем'єр-міністра України. Тому сумнівно, що в державного чиновника такої ваги не було можливості вплинути на «дует Щербанів» іншими, крім убивства, засобами.
Проте це, звичайно, лише припущення. Набагато сильніший козир для Юлії Тимошенко нині полягає в тому, що досі її прізвище не фігурувало у справі про вбивство Євгена Щербаня. І це, попри те, що розглядів справ (як про це саме вбивство, так і стосовно діяльності корпорації «Єдині енергетичні системи України») за понад 15 років було багато.
Чому так сталося, що про Тимошенко, як про одну із замовниць убивства, почали говорити саме тепер — питання не риторичне. Скажімо, в нинішньому повідомленні про підозру йдеться про те, що Юлія Володимирівна була особисто знайома з Олександром Мільченком — одним із керівників злочинного угруповання, котре здійснило вбивство Щербаня.
Це фактично суперечить вироку Луганського суду убивцям Щербаня десятилітньої давнини. Адже в ході розслідування тієї справи, що відбувалося під особистим контролем тодішнього президента Леоніда Кучми, жодного разу не стверджувалося, що Тимошенко була знайома з Мільченком, а тим більше замовляла йому убивство Щербаня. Це притому, що у 2003-му Тимошенко була не просто не у фаворі тодішньої влади. Вона активно боролася з правлінням Леоніда Кучми, у якого, будь на те найменші підстави, неодмінно виникло б бажання позбутися такого опонента.
Отже, досі про зустрічі Тимошенко з Мільченком та іншим кримінальним фігурантом справи про вбивство — Євгеном Кушніром — не згадувалося у жодних свідченнях, отриманих протягом розслідування, що завершилося судом у 2003 році. І Мільченка, і Кушніра давно немає серед живих, тож коло осіб, котрі саме тепер могли надати Генпрокуратурі свідчення про такі зустрічі з Тимошенко, вузьке.
По-перше, це Павло Лазаренко. Нагадаймо, його працівники Генпрокуратури нині також підозрюють в замовленні вбивства Євгена Щербаня. Давання подібних свідчень означає для нього одне — фактичне визнання своєї причетності до цієї справи. А Лазаренко через свого адвоката в Україні Марину Довгополу оприлюднив звернення про безпідставність нинішніх звинувачень від ГПУ.
Більше того, Павло Лазаренко не був на Батьківщині понад десять років і завершив свою «відсидку» у Сполучених Штатах за «відмивання» грошей. Його подальша доля наразі не на всі сто зрозуміла. Очевидно одне — в Україну Лазаренко повертатися не має ані найменшого бажання. Принаймні поки в державі при владі нинішній «регіональний» режим...
Свідчення про зустрічі Юлії Тимошенко з кримінальними авторитетами можна було вибити і з уже згадуваного Вадима Болотських — безпосереднього виконавця вбивства Євгена Щербаня. Ймовірно, що так воно і є. Тому працівники Генпрокуратури будуватимуть свої звинувачення, керуючись саме такими свідченнями.
Якщо так і станеться, то в історії українського судочинства може виникнути вельми показовий прецедент. Річ у тім, що слідство щодо іншої гучної справи — про вбивство Георгія Ґонґадзе — стикалося зі схожою ситуацією. Коли один із фігурантів тієї справи Олексій Пукач твердив, що покійний екс-міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко буцімто називав замовником убивства екс-президента Леоніда Кучму.
Як відомо, подібних заяв слідству здалося замало, тож нині до другого президента України більше питань не залишилося. Але ж Юлія Тимошенко — це не Леонід Кучма. Слідство явно будуватиме свої звинувачення в іншому руслі.
Щодо потенційного суду над екс-прем'єром, то тут питання залишаються. Справді, після вердиктів, винесених служителями української Феміди упродовж останніх кількох років, говорити про неупередженість правосуддя язик не повертається. Але ж і звинувачення нині значно серйозніші за усі попередні. Якщо вони — фальшивка, на суддів ляже значно більша відповідальність.
Можливо, питання про нові звинувачення щодо Юлії Тимошенко просто необхідно винести ще й у політичну площину. Збирання підписів за проведення позачергової сесії Верховної Ради з цим питанням на порядку денному позавчора було завершено. Наступного тижня така сесія має відбутися. Принаймні якісь публічні виступи очільників Генпрокуратури можуть прозвучати. Хоча... За нинішніх обставин і це дійство може бути перетворене на відвертий фарс. Від такої ситуації, на жаль, нічого хорошого не варто очікувати ні пересічним громадянам, ні державі загалом.
Схоже, що нинішню владу навіть такий стан справ не надто обходить. Політична війна, котру вона розв'язала стосовно опонентів, ведеться до повного (само)знищення. Тож запитання, винесене в заголовок цього тексту, саме тепер набуває особливого забарвлення. Причому без жодних шансів відмовчатися...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»