ВІКТОР МІШАЛОВ: ДУШУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗАХИЩАЄ КУЛЬТУРА
Наш гість — видатний українсько-австралійсько-канадський бандурист Віктор Мішалов. Цікаво, що в нього три вищі музичні освіти: університет і педінститут (м. Сідней), Київська консерваторія. А ще — захищена дисертація у Харківській державній академії культури. Плюс навчання у видатних бандуристів: Григорія Китастого, Василя Ємця, Георгія Ткаченка, Леоніда Гайдамаки.
Нині заслужений артист України, засновник Канадської капели бандуристів Віктор Мішалов мандрує світами, пропагуючи українську культуру, адже серце його — у вітчизні батьків.
— Пане Вікторе, якими творчими справами нині переймаєтеся?
— Викладаю, пишу музику, зокрема до документальних фільмів, майструю бандури, концертую. Запам'яталися виступи в Аргентині, де мені вдалося у складі чудового ансамблю виконувати твори Пьяццоли. Уявляєте, танго і бандура, яка видає досить специфічний звук. Вийшло вдало. Я мав запрошення знову туди поїхати, але, на жаль, економіка Аргентини надто впала, не вдалося далі розкручувати ці концерти, як належить.
— А де викладаєте?
— У державній школі в Торонто. У моєму підпорядкуванні — духовий оркестр, хори, капела бандуристів. Даємо концерти, виступаємо на різних українських святах.
— Виходить, Канада підтримує і пропагує українську культуру.
— Авжеж! Я, до речі, пішов працювати до державної школи, щоб, по-перше, мати змогу оплатити всі мої зацікавлення. По-друге, на державній роботі у мене є багато вихідних, літо — вільне. Я запросто можу у серпні-липні махнути в Австралію чи Латинську Америку, адже на Південній півкулі в цей період концертні сезони в розпалі.
Від понеділка до п'ятниці, з восьмої до шістнадцятої години, займаюся з колективами. Навчаю також дітей із різними вадами, маю з ними колосальні успіхи. Я дуже терплячий. Дитина може не вміти читати, але блискуче грає на музичному інструменті.
Викладаю українську мову.
Працюю з майстром музичних інструментів: виробляємо бандури та інші народні інструменти. Отже, діяльність велика. Недавно захистив кандидатську дисертацію в Україні.
— Що спонукало зануритися в науку?
— У працях, надрукованих в Україні, надто багато «білих сторінок». Не згадуються визначні діячі, проігноровано певні події. Деякі речі неправильно подано. Тож я вирішив: треба це виправляти. Почав писати і друкувати статті в різних журналах. Мені підказали, що мої розвідки треба зафіксувати в кандидатській дисертації. Взявся за неї, почав виступати на різних конференціях, друкувати матеріали у ВАКівських виданнях. Підняв величезний історико-культурний пласт.
Не секрет, що українська культура пережила жахливі роки, знищено багато прекрасних людей і творів. Але замало це констатувати. Треба шукати, реконструювати, відроджувати. Я скрупульозно вивчаю знахідки, беру до репертуару, демонструю.
Підхід такий: не повторювати те, що інші люди роблять. Не переписувати тексти, не перелицьовувати думки, не грати музику, яку інші грають. Я шукаю порожнечі, щоб заповнити їх.
— У бандурній царині є певні клани, течії, є, зокрема, автентики, всеїдні космополіти, бандуристи-шоумени. Дехто каже: «Я маю право грати тільки думи і не маю права грати «Бітлз» чи Баха. А ваша точка зору? Що має грати бандурист?
— Я все граю. Якби людина весь час їла тільки капусту, це набридло б. Є час і місце для кожного репертуару. Мені дуже подобається старосвітська бандура, старовинні думи. Для мене це святе у нашій справі. Подібного репертуару немає жодна країна.
Мені цікаво чути, як академісти грають класику на бандурі. Відстань між автентиками й академістами заповнює багато течій і стилів. І це мені теж до вподоби. Щось більше, щось менше. Світ бандури доволі розмаїтий.
На Заході таких, як я, мало, доводиться все робити: інструменти виготовляти, досліджувати, грати фольклор, класику, естраду. Найголовніше, повторю, стараюся бути не шаблонним, не таким, як інші. Тож і на критику реагую інакше. Вони надто довго думають перед тим, як зробити щось неординарне. Я просто це роблю.
— Є чимало різновидів бандур, зокрема харківська, київська, львівська, чернігівська, є навіть клавішні бандури. А які інструменти Ви опанували?
— Кожний інструмент має свою родзинку, свою філософію. Скажімо, старосвітська бандура — це світ предків. До неї треба ставитися дуже делікатно. Я мав нагоду вчитися у Георгія Ткаченка. Це харківська манера гри обома руками (на відміну від київської). Вона доволі складна, і не всі бандуристи в Україні наважуються її освоїти. Я перебрав увесь репертуар Ткаченка. Техніку його не змінюю, лише вдосконалюю.
У консерваторії класику грав. Останнім часом рідко її виконую, бо слухачів такої музики мало. Можна заграти у програмі кілька творів, щоб показати, що ти це можеш. А коли дев'яносто відсотків репертуару складається з фортепіанних перекладень, тоді концерт втрачає сенс. Це все одно, що подати українську літературу, складену тільки з перекладів російських творів. Для чого тоді українську мову мати? А вона ж самоцінна, з усіма прислів'ями, крилатими виразами, діалектами, які її збагачують.
У бандурному мистецтві є речі, які можна грати тільки на бандурі. Піаністи не використовують чимало бандурних прийомів і нюансів хоча б тому, що у фортепіано — клавіатура, а в бандури — струни. А любителі перекладень це забувають.
В Україні за радянської доби формалізували все, зокрема й науку і гру бандуристів. Дозволяли грати твори тільки членів Спілки композиторів. Проте як професійний композитор у кабінеті напише щось геніальне для бандури, якщо він її навіть не бачив? Ми втратили традиції, пласт авторів, котрі добре грають на бандурі. А жменька, що залишилась, воює із системою, створеною для того, щоб тримати людей у певних рамках і параметрах. Якщо людина порушує ці усталені межі, вона потрапляє під жорстку критику.
— Харківська бандура, що зараз у ваших руках, певно найулюбленіша. Яка її передісторія? Звідки вона у Вас?
— Чотирнадцятилітнім я побачив плакат якоїсь турагенції, де було написано: Come тo Кyev Тravel. Саме така бандура була на цьому плакаті. Через роки, приїхавши до Києва, я зайшов до капели бандуристів. Цю бандуру, що зараз у моїх руках, мали викидати — вона була списана. Я купив її, відремонтував, модернізував. Тепер вона у мене живе.
Маю багато інструментів-експериментів. Хочу, щоб люди знову повернулися до харківської бандури, яких в Україні майже немає. Треба братися, принаймні, за списані інструменти і переробляти їх на харківську манеру. Я знайшов цей спосіб: інструменти можна не тільки врятувати від знищення, а й поліпшити їхнє звучання. Причому мої бандури електрифіковані, можна грати в будь-якому сучасному ансамблі, регулюючи потужність і якість звуку. Цей експеримент не припиняється.
— А скільки у вашій колекції діючих інструментів?
— Тридцять. Кожний трошки відрізняється звучанням. У одних довший звук, в інших — коротший. Різні тембри. Одні бандури мають капронові струни, щоб видобувати старовинний звук, другі — фосфорно-бронзові, треті — мідні. Різні інструменти для різної музики.
— Хто ваша публіка за місцем проживання? Адже українські емігранти асимілюються в англомовний соціум. Чи не йде «слухацький ґрунт» з-під ніг?
— Це відносна річ. Коли я повернувся з України (після навчання в консерваторії) до Канади, мене з української громади витиснули. Я фактично три-чотири роки для українців зовсім не виступав, хоча жив тільки завдяки бандурі. До речі, коли вчився в університеті в Австралії, то вечорами ходив у китайський район і там грав на бандурі (й платівки продавав), дев'яносто доларів за годину заробляв.
Отже, є люди, яким подобається бандура. До речі, я знаю арабів, які грають на бандурі, бо люблять її. Японець Сакума грає на бандурі і співає українські пісні. Навіть з оселедцем ходить. Дуже загорівся цією справою.
Є різні аспекти зацікавленості. Комусь симфонічна музика з бандурою подобається, комусь — ресторанна. Патріотично налаштованим українцям подобається національна музика. Я все це граю. Виконую авторські і кобзарські твори, класику. У сольних концертах подаю найширші можливості бандури, а не тільки вузькі сегменти, скажімо, народні пісні.
Завдання музиканта — зацікавити публіку. А інакше для чого він взагалі грає? Тож намагаюсь вишукувати такі речі, які хвилюють, цікавлять людей.
Мені доводиться виступати з багатьма видатними іноземними музикантами і симфонічними оркестрами. Американський композитор Юрій Олійник із Сакраменто спеціально для мене написав концерт, який я виконую, є запис.
— І, певно, англійською співаєте?
— Авжеж. Мав різні ансамблі англомовні, об'їхав Велику Британію, Голландію, Бельгію, Францію, Ізраїль, Австралію, США, Канаду. Виступав на Олімпіаді в Лос-Анджелесі, на сотнях музичних фестивалів із зірками сучасної музики.
До речі, в Канаді й Америці легше виступати, ніж в Україні, бо є великі згуртовані громади, запрошують бандуристів, оплачують виступи. Цікаво, що в Україні чекають, щоб концерти організувала держава. А в нас — орендував зал, виставив рекламу — і люди приходять. Є також особи, які запрошують музикантів до себе на хатні концерти: після вечері музикант грає, а потім спілкується зі слухачами, презентує свої диски. Українське життя в Торонто доволі жваве. Є українські газети, радіо, телебачення, вісім українських шкіл, кафедра української мови в університеті.
— Чи існують відмінності в розвитку творчості бандуристів в Україні та діаспорі?
— Це зумовлюють різні смаки. Наш репертуар відрізняється від того, що виконують в Україні. Навіть тепер фольклорні колективи в Україні мають «проідейний», очищений репертуар. Вони майже не співають стрілецьких чи церковних пісень у супроводі бандури, хоча власне це є специфікою цього інструмента. Додавання інших інструментів губить кобзарську специфіку. Як наслідок — майже немає чистого звучання бандури.
— Окрім бандури, Ви ще взялися за кобзу.
— Коли я був зовсім малим і часом комизився, батько, аби забавити мене, брав стареньку кобзу, куплену на якомусь ярмаркові, і грав. У мене висихали сльози, я ставав, мов зачарований. На жаль, під час переїзду до Торонто батько не взяв кобзу — валізи були наповнені необхідними речами.
І ось через багато літ я вирішив навчитися грати на кобзі. У самого Григорія Китастого. Написав до США листа і почав чекати. Відповідь прийшла аж через чотири місяці (капела весь цей час гастролювала по світу) і змусила мене вже наступного дня вирушити в дорогу. Китастий зустрів, мов рідну дитину. Нагодував, напоїв. І відразу ж перейшов до діла. Можете повірити, перший урок відбувся в день мого приїзду. Учитель грав, а я слухав. Це був великий концерт для одного слухача. Потім постелив у своїй кімнаті і сказав: «Оце тут житимеш»...
Так я і прожив у його домі майже дев'ять місяців. Не хочу перебільшувати, але за цей час я пізнав народне мистецтво глибше, ніж за вісім років навчання в музичному училищі та консерваторії. Китастий виявився не тільки великим музикантом, а й геніальним педагогом. Особливо він любив пісні, записані на Полтавщині. Напевне, тому, що сам родом із Кобеляк. Його батьківська хата стояла на березі Ворскли. Вечорами до неї сходилися селяни поспівати. Інколи такий спів затягувався за північ.
«Добрий вечір, стара мати, // Дай води напиться, // Гарну доньку маєш, мати, // Дозволь подивиться»... Цю пісню він співав найчастіше. Йому подобався істинно народний спів. Гастролюючи світом, неодмінно привозив звідти дві-три касети наших пісень. Здавалося б, Німеччина чи Аргентина — звідки там узятися українським пісням? А він їх знаходив. «Світ,— любив повторювати Григорій Трохимович,— і малий, і тісний. Сьогодні ми нашу Україну маємо скрізь і навіть ось тут, у Чикаго, бачимо її, чуємо, боліємо нею...».
— Ваша майстерня у Торонто виготовляє бандури. А в Україні їх практично не роблять.
— Я пропонував у Міністерстві культури замовити нашому майстрові бандури для музичних шкіл. Нагадав, що електрогітари і синтезатори Міністерство закуповує в Японії та Китаї. Чому б не імпортувати бандури з Канади? Але в Мінкульті організували обговорення цього питання під час «круглого столу» й вирішили не купувати інструменти в Канаді. А тим часом Чернігівська фабрика й надалі не випускає інструментів...
До речі, ми також виготовляємо пластикові бандури, оздоблені під дерево, використовуючи технологію найсучаснішої американської гітари. Такий інструмент коштує 60 доларів замість 600, як дерев'яний. Цей вид пластмаси використовують для виготовлення пропелерів для гелікоптерів. Можна кинути інструмент на землю — він не поб'ється. Така бандура легка, зручна, має добрий звук. Їй не шкодять вологість і температурний режим, якого нині не завжди дотримуються в дитячих музичних школах України. Та віз і досі там...
— Які ще парадокси Вас дивують в Україні?
— Відсутність нотної літератури. Мій дядько Григорій Бажул навчався в Харкові у Гната Хоткевича. Коли його арештували і мали конфіскувати майно, дружина дала моєму дядькові оберемок рукописів. Він їх вивіз до Австралії. Так у мене опинилося чимало композицій Гната Хоткевича. Також є низка рукописів, які я отримав від Леоніда Гайдамаки зі США. Він викладав бандуру в Харківській консерваторії після Хоткевича, був художнім керівником оркестру народних інструментів. У Детройті жив інший учень Хоткевича — Григорій Назаренко, який був учасником Полтавської капели бандуристів. Були й інші учасники, вони ділилися спогадами, мали нотні записи. Мені вдалося це все зібрати. Я видав у Харкові збірник творів Гната Хоткевича, які він писав для своїх учнів, і працю «Бандура та її репертуар».
Чимало нотних збірок видаємо в Канаді. Книги поширюємо через Фундацію імені Гната Хоткевича. На всі музичні школи України ми надіслали листа з інформацією, які книги вийшли і де їх можна придбати. Але зазвичай музичні школи цих книжок не купують. Чому? Питання до Мінкульту та українців.
Ще таке. З Канадською капелою бандуристів я об'їздив увесь світ. Двічі гастролювали в Україні. Хотілося б повторити, але ніяк не виходить. Зверталися і до Міністерства культури, і до Президента. Є обіцянки, а конкретного нічого не пропонують. Хоча ми готові виступати безплатно. Надайте лише залу чи стадіон.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»