СЬОМИЙ ОЧІЛЬНИК НБУ
Український парламент сьомого скликання було обрано менш ніж три місяці тому, однак, попри це, він уже встиг установити рекорд. Народні депутати завершили першу сесію, провівши загалом усього лишень... шість пленарних засідань. Нині народні обранці перебувають на канікулах.
Із другої спроби...
У минулому числі ми розпочали розповідь про непрості парламентські будні, що були спровоковані питаннями відставки з поста керівника Національного банку Сергія Арбузова та призначенням на його місце Ігоря Соркіна. Як відомо, минулого четверга опозиція тріумфувала — здійснити черговий кадровий «бліцкриг» парламентській більшості так і не вдалося.
Очікувані ротації в Нацбанку відбулися лише наступного дня. Перед відходом на тимчасовий заслужений (?) відпочинок народним депутатам підкорилися кадрові питання. У відставку Сергія Арбузова відправили навіть попри те, що він так і не удостоїв парламентарів своєю присутністю в сесійній залі, не кажучи вже про звіт дворічної роботи, на котрому наполягали представники опозиції.
Така затримка з вирішенням цього, здавалося б, прохідного питання, наштовхує на певні роздуми. Передусім напрошується припущення, що навіть окремі представники Партії регіонів не розуміють: з якої речі максимум владних повноважень нині перебирає на себе найближче оточення старшого сина Президента?
Саме тому в Сергія Арбузова нині з’явився привід замислитися. Однозначно, його нинішня посада першого віце-прем’єра — це своєрідний трамплін для продовження кар’єри в кріслі керівника Кабінету Міністрів. Однак голосування за надання згоди на таке призначення в парламенті нині не видається чимось абсолютно безхмарним, оскільки пан Арбузов з першої спроби не зумів навіть пройти депутатське «горнило» у значно простішому питанні...
Цікаво було спостерігати за четверговою перепалкою представника Президента у Верховній Раді Юрія Мірошниченка з опозиціонерами, котрі, зрозуміло, не підтримували будь-яких провладних кадрових рішень. Пан Мірошниченко раз по раз звинувачував опозицію в подвійних стандартах. Мовляв, ратуючи за дотримання Конституції в питанні персонального голосування, вона сама порушує Основний закон, не погоджуючись позбавити державного чиновника однієї з двох посад, які той обіймає.
Так, на перший погляд, голосування за відставку з поста глави НБУ для Арбузова — проста формальність. Проте насправді таке депутатське позитивне голосування — зовсім не догма. Зрештою, як інакше опозиційному політикові висловити свій протест проти призначення того чи іншого урядовця? З цим же пов’язана, до речі, і відмова голосувати за позбавлення депутатських повноважень деяких міністрів, передусім Ігоря Прасолова.
Що ж до Ігоря Соркіна, то його сходження на посаду першого банкіра держави виглядало, ніби «причепний вагон» до відставки Сергія Арбузова. Ні в кого зі спостерігачів не виникало сумнівів: якщо відставка Арбузова таки стане реальністю, Соркін опиниться в першому кріслі Нацбанку.
Така впевненість підкріплювалася ще й тим, що це кадрове питання було вирішено розглядати за скороченою процедурою, відтак депутати навіть не мали можливості до пуття поставити претендентові запитання. Головуючий Володимир Рибак минулої п’ятниці більше нагадував не спікера парламенту, а адвоката претендента на посаду глави Національного банку.
Банкірами не народжуються?
Утім, до фігури Ігоря Соркіна ми ще повернемося. А поки що необхідно підкреслити, що нині, слідом за Кабінетом Міністрів та парламентським керівництвом, в Україні почала вимальовуватися й нова (чи нова-стара?) стратегія Національного банку.
Варто наголосити, що посада керівника Національного банку завжди мала надзвичайну вагу. Певною мірою і в певні моменти головний банкір навіть «затьмарює» собою Прем’єр-міністра, а то й увесь склад уряду. Принаймні, той, хто посідає перше крісло в Національному банку, апріорі мусить бути фігурою самостійною. Ігор Соркін став лише сьомим керівником НБУ. За всю новітню історію України. Напевно, варто коротенько нагадати про його попередників.
Отже, першим головою НБУ був Володимир Матвієнко. Він пропрацював на своїй посаді недовго — менше півроку. На той час було запроваджено так звані купони багаторазового використання. Саме вони узяли на себе основний інфляційний удар початку 90-х років. За словами багатьох фахівців, завдяки їм наша держава уникла гострої кризи готівкових коштів.
Саме Володимир Матвієнко був ініціатором створення української національної валюти — гривні. На перших купюрах канадського виробництва (котрі нині вже вилучені з обігу) стояв автограф цього керівника НБУ.
Йому на зміну прийшов Вадим Гетьман — професіонал своєї справи, якого нерідко називали ще й «духовним батьком» Віктора Ющенка. Вадим Петрович знав фінансову систему, як свої п’ять пальців. Більше того, керувати нею на початку 90-х років минулого століття було дуже складно. Уже згодом Гетьман не раз повторював, що вихід з «рубльової зони» без золотовалютного запасу був чи не найтяжчим випробуванням для незалежної України.
Та держава вийшла з патової ситуації. Саме за керівництва НБУ Гетьманом остаточно було завершено вихід з «рубльової зони». А Вадим Петрович, котрого на посту керманича НБУ замінив молодий і талановитий банкір Віктор Ющенко (на момент призначення йому не було й сорока років), не полишив банківської справи. Він очолив Біржовий комітет Української міжбанківської валютної біржі. Таким чином, на думку практично всіх експертів-фінансистів, тандем Ющенко—Гетьман забезпечував стабільність грошової одиниці.
Ще Гетьман запам’ятався активним супротивником укладання угоди про так званий «нульовий варіант». Тобто відмови України від частини своїх закордонних активів на користь Російської Федерації. На жаль, убивство цієї неординарної особистості досі невідомим кілером у 1998-му не дало Гетьману довершити багато цікавих фінансових починань... Замовників того злочину не знайдено донині.
Як уже було сказано, наступним головою Нацбанку став Віктор Ющенко. Навіть багато з його опонентів (тодішніх і нинішніх) відзначали: Віктор Андрійович від 1993-го до 1999 року перебував на своєму місці. Саме під час головування Ющенка в Нацбанку вдалося приборкати небувалу за своїми розмірами інфляцію. Хоч які б постанови ухвалював парламент другого скликання щодо можливості запустити грошовий верстат, Ющенко не піддавався ні на йоту.
Зрозуміло, що головною його заслугою як банкіра залишається проведення грошової реформи 1996 року. За оцінками експертів, провести її вдалося досить ефективно і з мінімальними втратами. Також пригадується цілком адекватна поведінка Ющенка в часи кризи в 1998 році. Так, гривня тоді втратила у своїй «вазі», однак Україна витримала той іспит цілком достойно.
Також у часи керування НБУ Віктором Ющенком було розпочато будівництво Банкнотно-монетного двору. У 1997-му, за рейтингом впливового фінансового часопису Global Finance, Віктор Ющенко увійшов до шістки найкращих банкірів світу.
Після призначення Віктора Ющенка прем’єр-міністром його замінив Володимир Стельмах — ще один старший товариш екс-президента у банківських справах. Власне, тоді, наприкінці 1999-го, як і нині, чимало аналітиків говорило про те, що призначення Стельмаха керівником НБУ, фактично, залишає український Центробанк під впливом Ющенка (нині подібні розмови зводяться до того, що Соркін буде цілковито підконтрольний нинішньому першому віце-прем’єру Арбузову).
Однак на цьому аналогія й закінчується. По-перше, Ющенко-прем’єр, на відміну від Арбузова-віце-прем’єра, був не надто бажаним для президента. Леонід Кучма погодився подати кандидатуру Віктора Ющенка на пост керівника уряду лише через безвихідь і загрозу дефолту. А Віктор Янукович нині просто-напросто підготував для Сергія Арбузова трамплін для більш престижної посади. Словом, Арбузов для Януковича та його сім’ї — свій, аж далі нікуди...
Але повернімося до Володимира Стельмаха. За всіх своїх каденцій він рахувався з думкою президента (хоч Кучми, хоч Ющенка). Він міг ухвалити рішення про фінансування потрібних проектів, міг підтримати главу держави (це вже стосується лише Ющенка) в його боротьбі з тодішнім урядом, на чолі якого перебувала Юлія Тимошенко... Та все це були лише епізоди. Загалом же Володимир Стельмах вважався в банківських колах не меншим професіоналом, ніж Ющенко чи Гетьман.
Щоправда, він мав у своїй біографії не надто приємний факт відставки з посади. Наприкінці 2002 року, коли парламент четвертого скликання сформував пропрезидентську більшість, посад на всіх не вистачило. От і довелося тодішнім «більшовикам» включити в «розподіл» квот і посаду керівника Нацбанку.
Сергій Тігіпко, що в такий спосіб очолив головну фінансову установу країни, більше був політичною фігурою. Бодай тому, що в часи президентської кампанії-2004 керував передвиборним штабом провладного кандидата Віктора Януковича. Тоді, до речі, обов’язки керівника головного банкіра виконував один із нинішніх опозиційних лідерів Арсеній Яценюк. За його власним переконанням, виконував професійно і дозволив грошовій системі більш-менш безболісно пережити буремні часи Помаранчевої революції.
Повернення Володимира Стельмаха в крісло голови Нацбанку спершу було просто тріумфальним, але згодом, із розвитком суперечностей між колишніми однодумцями, і він не раз піддавався критиці. Проте у відстоюванні якихось «сімейних» інтересів тодішнього президента Стельмаха ніколи не звинувачували.
Чого не скажеш про Сергія Арбузова. Упродовж двох років його перебування на посаді, експерти постійно вказували на тісні зв’язки Арбузова зі старшим сином Президента Олександром Януковичем.
Зрештою, навіть не це — головне. Опозиція мала рацію, коли наполягала на заслуховуванні звіту за дворічну діяльність Арбузова. Зрештою, перелік запитань, котрі кілька разів озвучував на сесійному засіданні лідер «Батьківщини» Арсеній Яценюк, є цілком логічним.
Більше того, не лише депутати, а й пересічні громадяни вправі бодай почути якісь пояснення щодо нинішнього далеко не найкращого стану справ у фінансовій царині. А також хоч якісь зрозумілі прогнози на майбутнє. Зрештою, саме впродовж керування головною фінансовою установою Арбузовим вийшло так, що банківська система держави фактично стала заручницею волі кількох дуже впливових людей. Банкірам нічого не залишалося (?), як пристосовуватися до таких умов.
Мабуть, пристосувалися вони справді непогано, бо, зрештою, коли Арбузов перебрався працювати в уряд, спостерігачі навперебій почали «сватати» у його наступники якраз Ігоря Соркіна. Саме тому, що переконані: ключові питання всеодно вирішуватимуться в кабінеті Сергія Арбузова.
Утім, сильним головою НБУ Арбузова у фінансових колах не називають. Одна з причин — стрімке скорочення резервів Нацбанку, котре, до речі, триває й досі.
Не варто забувати також, що саме Арбузов був ініціатором запровадження так званого податку на продаж іноземної валюти. В уряді тоді до цієї ідеї ставилися з певною прохолодою. Нині ж, коли між першим віце-прем’єром та керівником НБУ спостерігатиметься повний «одобрямс», хтозна, чи не пропхають можновладці цю ініціативу й через парламент.
Український Нацбанк з... московським корінням?
А тепер саме час детальніше поглянути на нового керівника Національного банку. Ігор Соркін народився у 1967 році в Донецьку. Закінчив Бакинське військове училище за фахом «інженер експлуатації бронетанкової та автомобільної техніки». Служив у Збройних силах України та Національній гвардії на посадах командира десантно-штурмового взводу та начальника розвідки полку.
У 1998-му Соркін отримав освіту юриста, але ще двома роками раніше, з 1996-го (якраз, коли в Україні було проведено грошову реформу) почав працювати в Донецькому обласному управлінні Національного банку — у відділі банківського нагляду. Економічну ж освіту Соркін здобув тільки через десять років, у 2006-му — в Донецькому національному університеті.
Від 2002-го до 2010 року очолював відділ банківського нагляду Донецького облуправління НБУ. Після цього, тобто невдовзі після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, переходить на роботу в Київ. І відразу ж — на керівні посади в головній фінансовій установі держави, котру він нині очолив. Цікаво, що заступником керівника НБУ Соркін став ще до приходу в Нацбанк Сергія Арбузова. З липня по грудень 2010-го він був заступником у попереднього глави — Володимира Стельмаха.
Наступний цікавий факт зводиться до того, що батьки Ігоря Соркіна мешкають у Москві. І не просто мешкають. Батько — В’ячеслав Соркін — наразі працює заступником директора департаменту інвестицій та будівництва ВАТ «Газпром». До речі, саме цей факт чи не найбільше непокоїв представників опозиції під час затвердження Соркіна на нову посаду.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»