ПОЛЮВАННЯ ЗА ТУРИСТИЧНО-ВІДПОЧИНКОВОЮ УДАЧЕЮ
Наша пристрасть до «оспівування» зустрічі нового року за східним календарем наразі по-серйозному далася взнаки. Дракон розлютився, передаючи регалії своїй наступниці — Змії. Спочатку «вдарив» снігами і морозами (як завжди несподіваними), потім уніс корективи в так званий високий сезон зимового туризму. Саме ці «корективи» згадуватимуть представники вітчизняної туріндустрії й ті, хто полюбляє їздити, літати, кататися та розважатися...
Кому АероСвіт, кому Дакар-2013, а кому Білий Слон
«По аэродрому, по аэродрому лайнер пробежал, как по судьбе», — почула слова популярної пісні в одному з терміналів аеропорту «Бориспіль» від групи втомлених молодих людей.
— Ми так мріяли після весілля побувати у В'єтнамі, що запалили цим бажанням своїх друзів. Зібрали гроші, в АероСвіті придбали квитки, а тепер не просто днюємо й ночуємо в Борисполі, а вже ненавидимо цю ситуацію,— поділилися молодята з Дніпропетровська.— До категорії постраждалих від АероСвіту потрапили тисячі людей. Щасливими вважаємо тих, кому вдалося прилетіти хоча б із Праги чи Тель-Авіва.
З «невильотними», котрі не можуть ні квитки обміняти, ні гроші повернути, — активно спілкуємося. Щиро кажучи, шкода й представників турфірм, на яких клієнти зривають втому і зло. Після такої аеросвітівської несподіванки фактично не знаємо, кому можна довіряти. Навіть стрімкий галоп української команди перуанською й чилійською пустелями під час Раллі Дакар-2013, де температура стрибає до +40 °С, не здається таким виснажливим, як наш бориспільський екстрим при —10 °С на вулиці.
Оце той випадок, коли думаєш: «Слава Богу, що не потрапила в таку халепу. Більше того, навіть погоджуєшся з думкою «заручників», що тут вам не Європа. Іноземці вражені. Немає ні умов, ні порядку, ні мови. Тож, коли є можливість, краще все-таки їхати, а не летіти.
Утім, з приїздом туристів до Києва — теж проблеми. М'яко кажучи, гостей негусто. Зазвичай уже на залізничному вокзалі під час свят і канікул видно і чутно прибульців. Їх зустрічають автобуси з гідами й везуть за вказаними маршрутами. Нині фахівці із солідним стажем просто вражені: найкризовіша зима 2005-го, порівняно з нинішньою, не здається страшною. Незабаром це підтвердять статистичні дані.
Була надія на якісну роботу, тобто без скасування і величезних затримок руху приміських електричок, автобусів і маршруток. На жаль, так не сталося, тож «матері міст руських» доводиться численних екскурсоводів відправляти у відпустки за власним рахунком. Трохи легше Палацу «Україна», залам і театрам, де відбуваються новорічні спектаклі та концерти для дітей.
Самі ж кияни, хоч і не масово, але доволі активно вирушають за враженнями на вітчизняні гірськолижні курорти. Традиційно — від Прикарпаття до Закарпаття.
Мені пощастило познайомитися зі студентами одного з вишів, плани яких здивували по-справжньому. Хлопці-чотирикурсники, незважаючи на морози і сніги, вирішили вилізти на... Білого Слона! Це не Таїланд чи Індія, а наші Карпати. Почувши розповідь про таку несподіванку, самій захотілося туди податися. Щоправда, навесні.
— Коли б не дівчата, котрі влітку вмовили піти з ними пити воду до головиць і збирати гогодзи, то ми навряд чи піднялися б на гору Піп Іван, що за висотою вважається третьою після Говерли і Бренескула, — поінформував один із підкорювачів висот Василь.— Наші подружки дуже хотіли перевірити на собі користь води з дев'яти джерел, які місцеві жителі, верховинці, називають «головицями», ще й назбирати «гогодзів», тобто ягід брусниці.
За легендою, той, хто протягом дня вип'є води з усіх тих джерел, про хвороби не згадуватиме цілий рік. Додам, що легко підкорить навіть 2022-метрову висоту гори Піп Іван і зустрінеться з Білим Слоном. Про сильнющі вітри, кам'янисті крутосхили, смерековий ліс варто пам'ятати завжди, бо їх не уникнути, а от про унікальну обсерваторію, що там «причаїлася», треба знати все. Вона хоч і не діюча, але дивовижна. Ось до неї ми й збираємося їхати, але вже без дівчат і з лижами.
Справжній комплекс під назвою «Білий Слон» на вершині гори Піп Іван звели ще до початку Другої світової війни фахівці військово-повітряних сил Польщі. Вони ж його й відкрили в 1938-му, бо вважали, що там працюватимуть науковці-астрономи не лише свої, а й іноземні. Для цього на першому поверсі були облаштовані конференц-зал, житлові приміщення. На другому — готель (!), їдальня, кабінети. Над усім цим — спеціальний зал з устаткуванням для астрономічних та метеорологічних досліджень. Кам'яне підземелля теж використовували, там було 43 кімнати.
Хоч на що подивишся в цій руїні — все викликає подив і жаль. Ще й свідчить про високу якість будівництва. Товстелезні високі стіни, складені з цегли, теплоізоляційного прошарку та місцевого каменю, пережили не одного власника, злодія та запустіння. Нині вже наш улюблений об'єкт потрапив під опіку Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Сподіваємося, що його відбудують, і там знову буде астрономічна обсерваторія. Коли треба, ми теж, чим зможемо,— допоможемо.
Якщо ви часом не з Чернівців
У інших непосидюх не приростати вдома до дивану під час святкових вихідних було дві причини: «зарядитися» романтичною аурою «малого Відня», тобто Чернівців, і поспілкуватися там з його знавцями. Надихнула на подорож книжка Володимира Килинича «Якщо ви часом не з Чернівців».
— Ми, архітектори й мистецтвознавці, з дитинства прив'язані до стародавнього Києва, полюбляємо занурюватися в минувшину містобудування й поза його межами,— розповідає Володимир Собцов, член ради Київської організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.— Чернівці, так би мовити, завжди «прочісуємо». На кожній вулиці, провулку відчуваєш логіку, практичність проектувальників, навіть смаки й вимоги замовників бачиш на фасадах будівель. Особливо в центрі, неподалік від головної вулиці Ольги Кобилянської, де утворився справжній мікс з архітектурних і релігійних стилів. Про самих зодчих хочеться мати солідну книгу-дослідження. Їх там ще за часів Австро-Угорщини дуже цінували. І не даремно. Цього разу з колегами поїхали додати вражень.
Героєм нашого короткого вояжу була вілла на вулиці Українській, 22. Про неї почули від однієї з її хазяйок — Лесі Щербанюк, директора Муніципальної бібліотеки імені А. Добрянського. Сусіди по нинішній пам'ятці культурної спадщини — редакція газети «Буковина». Зізнаюся, коли уважно роздивився всю садибу, виникло бажання все-таки дізнатися, хто був автором цього неординарного проекту. Сподіваюся, що таємниця розкриється.
Коли пані Леся вже як гід показувала незвичну двоповерхівку й розказувала її «біографію», зрозумів, чому в тих аристократичних інтер'єрах радянські режисери знімали фільми «Де ти був, Одіссей?», «Лучаферул». Особливий акцент роблять на творі Ольги Кобилянської, що надихнув Бориса Савченка зняти там «Меланхолійний вальс» за мотивами її оповідання.
Узагалі про особистостей, котрі мешкали, працювали в особняку майже 100-літньої давнини, написано чимало. Їхні прізвища ввійшли у вітчизняну літературу, мистецтво, знайшли прихисток тепер уже в бібліотеці. Це викликає велику повагу. Нас же як туристів-пам'яткоохоронців особливо полонила саме архітектурна історія маєтку. На щастя, то не «Замок Броуді», але загадковості там не бракує. Навіть назва вулиці, на якій він стоїть, зачаровує.
Перша — Зміїна, або Звивиста (по-нашому), на копії карти міста, 1888 р., яку нам показали, написано німецькою Schlangengasse, 18. Через дев'ять років її перейменували на честь бургомістра Чернівців Едуарда Райса. Про нього під час екскурсій розповідають як про віце-президента Буковинської колегії адвокатів, урядового радника, непересічну особистість. Коли прилеглі території ввійшли до складу Румунії, вулицю назвали Мірча Воде. Українською вона стала в серпні 1944-го.
Звісно, змінювалися й власники та орендарі вілли. Вони заслуговують на окрему розповідь. Дякувати Богові, це негативно не вплинуло на вигляд усього маєтку. Він випромінює дух європейської неокласики. Аби оглянути пам'ятку, треба пройти крізь в'їзну браму в необароковому стилі. То не останній архітектурний раритет. Відкривши масивні вхідні двері, зупиняєшся біля рідкісної краси і стилю сходів, що ведуть на другий поверх. Там такої величі й висоти хол, стіни і стеля якого обшиті темно-червоним деревом, що розумієш, чому знімали фільми. Дивишся й по-доброму заздриш співробітникам редакції, котрі щодня бачать вестибюль із вікнами в стилі необринков'яну, тобто поєднанні згори та знизу дві арки, від котрих віє румунським духом, як, до речі, й неповторний Миколаївський собор на Руській вулиці. Вражають унікальні вікна сходової прибудови на другому поверсі. Підкажіть: де ще можна відшукати шибки з богемського кришталю (!), візерунки яких методом шліфування виготовили в скломайстерні на Буковинській, 45. Це я ще не розповів про вітальню, інші інтер'єри та їхнє оздоблення. Аби все хоча б оглянути, знадобиться ходити там зрання до смеркання. На спілкування з тими ж, хто «прикипів» до вілли з кришталевими вікнами, — дня не вистачить. Нам пощастило: чернівчани присвятили три дні, котрі надихнули нас «і рости, і діяти», тобто зробити фотовиставку про екскурсії їхнім містом.
«Ой, піду я межі гори...» Судети
— Знаєте, що ми робимо напередодні відпустки? Слідкуємо за снігом і погодою, бо намагаємося «провітрюватися» в горах, катаючись на лижах і санчатах,— поділилися «бувалі» мандрівники Євген і Оксана.— Рідних і знайомих звичкою проводити детальний маркетинг цін на пропозиції та умови відпочинку вже не дивуємо.— Збираємося повторити торішний маршрут: до Львова доїхати на поїзді, там, святкуючи, погуляти, а потім на автобусі поїхати в Польщу. Щоправда, улюблене Закопане обминемо, бо хочемо побувати в горах Судетах, у містечку золотошукачів Карпачі. Про його принади прочитали в інтернеті, а потім почули від своїх колег-лікарів, котрим до душі зупинятися в лижному комплексі «Снєжка».
Для мене назва комплексу стала певною несподіванкою, бо вже звикла, що «Снєжка» асоціюється з назвами різноманітних польських фарб.
— Це тому, що ви не бували на південному сході Польщі, в Нижній Силезії. На жаль, ті місця поки що українцями не дуже «обкатані»,— каже Олена Бондаренко, прес-менеджер представництва Польської туристичної організації.— Столицю регіону Вроцлав добре знають скрізь, особливо після Євро-2012. Там туристів не бракує будь-якої пори року. Знаю, що для киян 117 (!) міських мостів викликають і захват, і здивування. Ще приїжджих захоплює своєрідний комплекс «Ватикан» на Тумському острові, площа Ринок із ратушею, монументальна Рацлавицька панорама з живописною композицією про переможну битву поляків під керівництвом Тадеуша Костюшка. Звичайно, публіка не обминає театри та музеї.
У горах принад теж не бракує. Навіть назви народжувала історія й легенди. Приміром, Крконоші — найвищий гірський масив у Судетах носить ім'я духа гір, велетня-капризуна. Про нього розповідають на землі і під землею, де в колишніх уранових лабіринтах прокладені туристичні маршрути і працюють лікарні.
Згадаю ще й про вікінгів, а потім розповім про прекрасні крутосхили, де охочі катаються цілий рік.
Коли все-таки приїдете в мальовничий Карпач, то побачите і відчуєте, що його доля міцно пов'язана з давніми вікінгами. Про це розповідають не лише місцеві мешканці, а й унікальна каплиця вікінгів Ванг. Цікаво, що зведену ще у ХІІ ст. споруду привезли частинами з Норвегії в 1844 році, зібрали й установили у Верхньому Карпачі. Там зберігаються рідкісні оздоби парафії — скандинавські руни.
Від храму прокладено шість маршрутів до комплексу «Снєжка». Є ще шість підйомників і чотири головні траси. Кататися на лижах, сноубордах, санях є де. Не бракує й умов для відпочинку, розваг: готелі, ресторани, кав'ярні розраховані на потреби і можливості клієнтів різного достатку. Не даремно ж туди, як і у Вроцлав (німецькою Бреслау), регулярно їздять відпочивати прискіпливі туристи з Німеччини. Вони цінують увагу, якість обслуговування, мальовничі гори, чудову екологію. Вірю, що українці, котрі поїхали в Судети вперше, теж це оцінять. Казковий Крконош їх не образить.
Олена СЕДИК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»