НЕ ПОТРІБНО ВІДКРИВАТИ АМЕРИК...
Біда, як відомо, завжди приходить несподівано. Коли помічаєш, що з твоєю дитиною щось негаразд, звертаєшся до лікаря і маєш все ж таки останню надію на те, що хвороба тимчасова, і що її можна вилікувати. Навіть коли медики запевняють, що вона невиліковна і ставлять діагноз, який іноді звучить, як вирок, все одно вірити не хочеться. Тому, отямившись від шоку, батьки одразу починають пошук варіантів поліпшення ситуації. Але до кого звернутися за порадою? Яким методам лікування надати перевагу?
Інна Антоняк, мати семирічного хлопчика з особливими потребами, за освітою педагог. На її переконання, виведенню з тяжкого стану дітей із вадами розумово-психічного розвитку медичними препаратами існує реальна альтернатива — педагогічні методи роботи з цією категорією дітей. Але в педагогічній галузі накопичилося багато проблем, які слід вирішувати.
— У чому, на ваш погляд, небезпека суто медикаментозного лікування дітей з розумово-психічними вадами?
— На жаль, медикаменти, що спрямовані на стимулювання центральної нервової системи та головного мозку для подальшого поліпшення загального стану дитини, не завжди безпечні. Часто вони мають побічні ефекти. Інколи ці ж медикаменти призводять до нападів епілептичного характеру або погіршують загальний стан дитини в разі неправильного призначення дози та тривалості курсу лікування.
Водночас існує інший спосіб виведення дитини з тяжкого стану — це навчання. Звісно ж виникає запитання: «Куди звернутись?» Існують заклади освіти для дітей з особливими потребами, але, по-перше, їх дуже мало (особливо з огляду на те, скільки дітей потребують такої допомоги), а по-друге — не завжди в цих закладах навчання проводиться на тому рівні, який потрібен дитині з вадами розвитку (таким діткам зазвичай важко висидіти за партою цілий урок, адже увага досить нестійка).
— У нашій державі існують спеціалізовані заклади освіти для дітей з особливими потребами. На державному рівні — це школи-інтернати. Чи справляються вони зі своїм завданням?
— Школу-інтернат можуть відвідувати лише ті діти, які володіють навичками самообслуговування, можуть засвоювати знання, передбачені програмою навчання дітей з особливими потребами.
— А куди звертатися тим батькам, чиї діти не відповідають цим нормам?
— Не так давно на базі шкіл-інтернатів почали створювати класи для дітей з тяжкими вадами розвитку. Та, на жаль, не всі діти з розладами розвитку такого характеру змогли потрапити на навчання в подібний клас. Багатьом батькам довелося почути: «Ваша дитина має занадто тяжкі вади розвитку і не підлягає навчанню! (Це помилкова думка. Такі діти можуть навчатися. Просто у них цей процес уповільнений). Єдине, що ми можемо порекомендувати,— надомне навчання». Поясню: надомне навчання — це коли вчитель приходить туди, де мешкає дитина, і проводить урок. Так відбувається двічі-тричі на тиждень.
— А які недоліки цієї форми навчання?
— Таке навчання не відповідає тим завданням, які потрібно ставити при роботі з дітьми, що мають тяжкі вади розвитку. Мета кожного навчального закладу — це максимальне забезпечення знаннями учня для того, щоб він зміг зорієнтуватися в подальшому житті. А коли дитина перебуває, так би мовити, в чотирьох стінах, їй важко буде з часом зорієнтуватися у звичайних для кожного життєвих поняттях. Про це свідчать факти: діти, котрі досягли повноліття і вже давно закінчили навчання за програмою надомного, бояться виходити з помешкання, тому що все, що є за порогом домівки, дуже лякає своєю невідомістю. Людина не зможе зорієнтуватися в навколишньому просторі, якщо не стикатиметься з ним узагалі. Хоча беззаперечним є і те, що для навчання дітей з особливими потребами потрібні індивідуальні заняття. Тож слід знайти «розумну» середину.
— Якщо не надомне навчання, які ще є варіанти для дитини з особливими потребами?
— Існує ще одна ланка закладів для навчання дітей з особливими потребами. Вони створені на приватній основі. Це означає, що заклад, не маючи підтримки з боку держави, орендує приміщення (яке, до речі, ще мають знайти) і виплачує заробітну плату педагогічному колективу за рахунок батьків. Відвідування такого закладу коштує недешево. Тож усе лягає на плечі батьків, дитина стає залежною від фінансового добробуту сім'ї. А де ж гарантоване державою право на навчання?
Інший варіант: дитину пропонують віддати до дитячого будинку-інтернату. Залежно від тяжкості розумового стану дитини — це дитячі будинки-інтернати Міністерства праці та соціального захисту населення 2, 3, 4 профілю. У цих інтернатах передбачене мінімальне навчання (2 профіль) або лише утримання (3, 4 профіль). Вибачте, але це просто очікування смерті, життя без сенсу — від сніданку до обіду, від обіду до вечері і від вечері до наступного сніданку.
Ще один бік проблеми щодо процесу навчання полягає в тому, що потрібні кваліфіковані спеціалісти, котрі змогли б допомогти дитині з особливими потребами пройти цей шлях з найбільшою користю для самої дитини. Адже набуті на заняттях знання вона повинна успішно застосовувати в житті.
— Нині в нашій державі функціонують факультети, де готують таких спеціалістів.
— Так, але це в основному спеціалісти, які працюють у напрямі корекції розвитку. Нам же потрібні спеціалісти, які не лише «нормалізують» дитину, а володіють знаннями, які допоможуть їй компенсувати свої обмеження та максимально адаптуватися до життя в соціумі. Тих знань, які дають в українських вузах для роботи з дітьми, що мають спеціальні освітні потреби, замало. Отже, якщо насправді хочеш допомогти такій дитині, виникає потреба шукати більше інформації щодо методів навчання особливих дітей. Наші підготовлені спеціалісти, якщо у них на те є особиста мотивація, змушені звертатися по досвід за кордон і власним коштом здобувати необхідні знання. А за кордоном, де, між іншим, навчання дітей з особливими потребами починається майже від народження, існують готові програми, в яких ураховано все: цілі, яких потрібно досягти під час навчання, можливості кожної дитини, підготовленість середовища в навчальному приміщенні.
Важливу роль у процесі навчання відіграє те, за допомогою чого ми будемо навчати особливу дитину. Матеріали (або іграшки) мають велике значення у розвитку дитини. Так, приміром, одним із аспектів навчання є розвиток сенсорних відчуттів. Дуже часто у дітей з особливими потребами виникають труднощі зі сприйняттям навколишнього світу в усіх його проявах. Тут на допомогу приходять іграшки, адже граючись, дитина може відчути, наприклад, важкий предмет чи легкий; м'який чи твердий; яскравий чи тьмяний тощо.
Ми навіть не замислюємося над тим, як легко, ще в ранньому дитинстві, зрозуміли, що подушка м'яка, і на ній зручно спати, а стіл твердий, і на нього зручно поставити чашку з компотом, який не розіллється, тому що стіл — це стійка поверхня на відміну від подушки. А для особливих дітей цей процес пізнання навколишнього світу триває набагато довше. І якщо застосовувати певні розвиваючі іграшки, то можна прискорити адаптацію особливої дитини до навколишнього світу, адже навчання в грі цікаве для дитини, і тому знання засвоюються легше.
Велика відповідальність лягає на установи, які формують стратегію розвитку освіти на найближчі роки та на далеку перспективу. Дуже хочеться, щоб змінився світогляд наших освітян. Щоб створити дитині зі спеціальними освітніми потребами з максимально раннього віку таке навчальне середовище, яке б допомогло їй стати максимально незалежною та адаптованою до самостійного життя, щоб після закінчення школи її активне життя тривало та було наповнене сенсом. Ми, батьки дітей з особливостями, мріємо про те, щоб хоча б трішки змінився погляд нашого суспільства на людей з особливими потребами. Надавши їм необхідну допомогу, ми зможемо зробити цей світ кращим. Доброзичливе ставлення до тих, хто потребує тепла, турботи, підтримки і допомоги, є показником цивілізованого розвитку суспільства.
Розмову вів Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- ДЕРЖАВА СТИМУЛЮВАТИМЕ СІМЕЙНІ ФОРМИ ВИХОВАННЯ СИРІТ
- СКАЛЬПЕЛЬ ПРОТИ СКОЛІОЗУ
- ЧОМУ ХЛОПЧИКИ ЛЮБЛЯТЬ СИНІЙ КОЛІР, А ДІВЧАТКА — РОЖЕВИЙ
назад »»»