НА ВИБІР ПРОФЕСІЇ ВПЛИНУВ... ВОЛЬФ МЕССІНГ
Цю хворобу не можна побачити. Її не можна видалити хірургічним шляхом. Вона «приходить» до людини несподівано. І так само несподівано може зникнути. А іноді потрібна лише допомога фахівців.
Депресія та депресивні стани — як їх позбутися і наскільки вони небезпечні для людини? Про це та нові хвороби, які виникли внаслідок техногенної революції, ми поговоримо із заслуженим лікарем України, головним наркологом і психіатром Головного обласного управління охорони здоров’я Київської обласної держадміністрації, генеральним директором Київського обласного психонаркологічного медичного об’єднання Геннадієм Зільберблатом.
— Геннадію Михайловичу, в пострадянській свідомості ще існує думка: якщо людина звертається до психіатра, то це ніби ставить «клеймо» на все її подальше життя.
— Хочу сказати, що у всіх цивілізованих країнах понад 25% населення мають своїх сімейних психіатрів. А ті, своєю чергою, користуються послугами своїх психіатрів. Людина час від часу накопичує в собі певні негативні емоції, які тільки спеціаліст може професійно вирішити. Психіка кожного — це таємниця з таємниць: в одних вона — сильна, в інших — слабка.
— Що головне для пацієнта, якщо він уже вирішив піти до психолога чи до психіатра?
— Звичайно ж, довіра до людини в білому халаті й абсолютна впевненість у тому, що пацієнтові допоможуть.
— Пересічному громадянинові не завжди зрозуміло, яка різниця у роботі психіатра і психолога?
— Психологи, зазвичай, допомагають діагностувати захворювання і використовують цілу низку своєрідних технік — індивідуальну та групову психотерапію. За приклад може слугувати «психодрама Морено».
— А що це значить?
— Наші пацієнти розігрують цілі спектаклі, ніби розповідаючи в них про свої проблеми, невдачі й радощі. Так вони «скидають» проблеми з душі. Добрий вплив на пацієнтів має автогенне тренування — це розслаблення із заплющеними очима, самонавіювання, а також психотерапевтичне лікування спеціаліста.
Якщо ж у людини тяжкий стан — депресія, а це постійно поганий настрій, безсоння (коли, як мовиться, світ «не грає» фарбами і радість не приходить у душу такому хворому), тоді варто звернутися до психіатра. На Заході вже звикли: коли у людини виникають найменші проблеми, вона детально обговорює все це з психотерапевтом, і він уже визначає її стан і принцип лікування. У нашій лікарні працюють високопрофесійні спеціалісти, є великий вибір антидепресантів, які дають добрі результати лікування.
— Але ж хворі бояться «звикнути» до таких ліків, без яких уже на підсвідомому рівні вони не зможуть обходитися.
— Ми спочатку лікуємо хворого на депресію, а потім вживаємо заходів щодо залишкових явищ.
— Свого часу магом-чародієм став для багатьох громадян СРСР лікар-психотерапевт Анатолій Кашпіровський, який проводив «оздоровчі» сеанси по телебаченню. У нього вірили і вважали, що тільки він може позбавити мало чи не від усіх хвороб пацієнтів та телеглядачів.
Мені доводилося бувати на сеансах, які проводив цей лікар. Дивувало те, що на сцену виходили кремезні молоді чоловіки. При одному дотику руки лікаря до чола учасника шоу останній одразу непритомнів і падав на підлогу, а піднявшись через якусь мить, не відчував болю і не розумів, що з ним трапилось. Як це пояснити?
— Без сумніву, в нього хист від Бога. Людина обдарована. Але як лікар, на мою думку, він недостатньо хороший. Адже кожен із нас повинен займатися ще й рутинною роботою, писати історії хвороб, індивідуально говорити з хворими, чого він не робив. Проте в його єстві жило оте шалене відчуття чи то хоробрості, чи то мужності (можна назвати по-різному) і що найголовніше — безкінечної впевненості у своїх силах. А далі вже працював системною технікою. Він умів подати себе глядачам — темно-карі очі і вкрадливо мужній голос, безсумнівно, мали свій вплив на глядача. Така людина могла навіювати гіпнабельним пацієнтам усе що завгодно.
Та він порушив основні принципи, які сповідував ще великий Бехтерєв. Анатолій Михайлович проводив свої сеанси на великих стадіонах, у великих аудиторіях, де перебувало 10% людей, які страждали на шизофренію, епілепсію, і ще 10% — енуретиків, логоневротиків. Звісно, після таких сеансів ці люди отримували величезний стрес, не раз декого забирала швидка до лікарні.
Свого часу Бехтерєву теж пропонували проводити навіювальні сеанси по радіо (як відомо, телебачення ще не було). Але він, як фахівець, категорично відмовився. Учений вважав, що група хворих для проведення гіпнотерапії може бути максимум до 30 чоловік. А якщо вже більше пацієнтів, то втрачається принцип індивідуального спілкування. І що головне — у таких групах повинні бути хворі з однотипними проблемами. А Кашпіровський не враховував цих проблем, тому у багатьох країнах йому заборонили сеанси так званого масового гіпнозу.
— Геннадію Михайловичу, ми багато чули про 25 кадр та про його вплив на нашу підсвідомість. Яка таємниця криється в цьому кадрі?
— Методика 25 кадру відома давно — ще від 40-х років минулого століття. Її раніше використовували для реклами різноманітних продуктів, які погано продавалися в магазинах. Пізніше вчені з’ясували, що вона впливає на підсвідомість людей усупереч їхньому бажанню. Тобто за допомогою впливу 25 кадру можна маніпулювати людьми.
Цей прийом використовується іноді в комплексі з іншими методиками в лікуванні різноманітних неврозів, невротичних станів тощо.
— А все-таки, в чому ж полягає його суть?
— Коли ми переглядаємо кінострічку, то 24 кадри фіксуються в нашій свідомості яскраво, а 25-й — ніби приглушено, нечітко. Але він подає інформацію на рівні підсвідомості людини і впливає на її дії. Наприклад, ось така ситуація. Люди, які переглянули фільм із 25 кадром, де рекламується певний товар, ідуть і купують його, самі не знаючи чому.
Ця методика використовується в лікуванні алкогольної та наркотичної залежності, зайвої ваги. Але хочу сказати, що впливає він не на всіх.
— І донині про людину-таємницю — Вольфа Мессінга — ходять легенди, які переплітаються зі справжніми подіями його життя. Адже він міг спокійно отримати величезну суму грошей у касира, показавши йому чистий папірець, вільно проходив повз охорону до самого Берії і кілька разів зустрічався з «вождем усіх народів» Йосифом Сталіним. Саме Мессінг урятував життя сина Сталіна — Василя, сказавши, щоб той не сідав на літак, яким летіли футболісти, а поїхав потягом. Літак розбився, і загинули всі. Син Сталіна залишився живий.
Мозок Вольфа Мессінга зберігається в Московському інституті мозку. Пройшли десятиліття, а таємницю сірої речовини генія ніхто не розгадав.
У студентські роки Ви спілкувалися з Вольфом Мессінгом. Як це вплинуло на Вас і в подальшому на вибір професії?
— Коли я навчався в медичному інституті у Вітебську, у нас був чудовий керівник, який грав на всіх струнних інструментах, захоплювався Зігмундом Фрейдом. Під його впливом я записався до психіатричного гуртка, який із цікавістю охоче відвідував. Одного разу наш керівник вирішив повести нас на виступ Мессінга. Нам, студентам, поталанило взяти участь у його експериментах на сцені, а пізніше, після спектаклю, ми пішли до Мессінга в гримерку.
Що й казати, він справив на мене грандіозне враження, і після цього я вже твердо вирішив стати психотерапевтом, гіпнотерапевтом. Я почав багато читати літератури з психіатрії. Мені було неймовірно цікаво, адже ця наука ховає в собі стільки таємниць. Закінчивши інститут, отримав направлення до Брестської психоневрологічної обласної лікарні. Ось так зустріч із відомим ученим вплинула на мою подальшу долю.
Були ще й інші знакові зустрічі з великими психотерапевтами. Це Варвара Плавинська, яка закінчила Сорбонну, пізніше вчився у головного психотерапевта СРСР професора Рожнова, спеціаліста зі світовим ім’ям. Моїм учителем також був відомий на весь Радянський Союз Олександр Романович Довженко.
Доля закинула мене на Київщину. У 1981 році став головним наркологом Київської області. Пізніше — головним лікарем обласного наркодиспансеру. А нині очолюю, як ви знаєте, ціле об’єднання.
— Ще зовсім недавно суспільство і не підозрювало про хворобу, яка зможе затягти у свої тенета як дітей, так і дорослих. Ігроманія. Чи можна вирватися з її «обіймів»?
— Лікування гральної залежності — складний процес. Щоб позбутися її, потрібні бажання як пацієнта, його близьких, так і, звичайно ж, професійні можливості лікаря. У цій ситуації страждає сім’я такого пацієнта, бо невідомо що і коли він винесе з дому. Бували навіть випадки, коли підлітки виносили не лише гроші, дрібні якісь речі, а навіть телевізори, іншу техніку.
Якщо пацієнт «тяжкий», необхідно знищити абстинентний синдром, який розвивається у нього в будь-якій залежності, в тому числі — ігровій. Коли людина перебуває в системі гри, а її раптом позбавляють цього задоволення, без якого вона вже не може існувати, у неї відразу з’являється дискомфорт, який призводить до шаленої дратівливості, нападів психозу, людина відмовляється від їжі, погано спить. А це досить серйозні прояви хвороби, що безпосередньо впливають на психіку людини загалом. Таким пацієнтам (а їх у нас, на жаль, багато) варто звертатися до психіатрів, наркологів. У нашому обласному психонаркологічному об’єднанні (Глеваха) теж є такі відділення.
— Справжнім лихом для підростаючого покоління, у якого тільки формується психіка, стає нав’язлива реклама всіляких напоїв, у тому числі й пива. Нині в маленьких містечках пляшками з-під пива закидані ледь не всі парки і бульвари. Молодь бездумно п’є цей напій, не підозрюючи про наслідки. Чим загрожує пивний алкоголізм дітям і дорослим?
— Народ до пива ставиться поблажливо, мовляв, воно не є алкогольним напоєм. Та мушу розчарувати тих, хто так думає. Адже ще в середині 1860-х років німецькими психіатрами був проаналізований пивний алкоголізм. Учені зазначили, що той, хто вживав багато пива, мав тяжкі ускладнення, в тому числі й ендокринологічні (на відміну від інших видів алкоголізму). Чоловік, який випивав багато пива, «розпливався» і статурою нагадував жінку. А жінка ставала схожою на чоловіка.
Варто зазначити, що цей нібито безневинний напій такий самий алкоголь, як і решта. В одній пляшці звичайного світлого пива міститься майже 30 мл 40-градусної горілки. Чим темніше пиво, тим воно міцніше.
— А скільки може пити людина, щоб не стати залежною від алкоголю?
— Всесвітня організація охорони здоров’я вважає, що споживання спиртних напоїв міцністю 40° та вище в кількості 200 г і більше, за частотою два–чотири рази на місяць, є зловживанням. Тобто, якщо кожного дня випивати 40 мл горілки або коньяку, — це зловживання, а 20 мл — допустима норма.
Зловживання — це той фундамент, на якому «виростають» усі хвороби і ускладнення, пов’язані з алкоголізацією, — алкогольні психози, гострі та хронічні. А якщо у близьких родичів був потяг до спиртного, то нащадки, ймовірніше, теж страждатимуть на тяжкий хронічний алкоголізм.
— Кажуть, жіночий алкоголізм більш тяжкий, майже не лікується і приносить ще більше нещасть у родини, ніж чоловічий.
— Це дійсно так. Жіночий алкоголізм справді гірше лікується, до того ж соціально він дуже принизливий. Наведу приклад із нашої практики. У структурі психонаркологічного об’єднання в Глевасі є два відділення: жіноче і чоловіче. Вони настільки різні! До чоловічого відділення приїздять діти, дружини, які підтримують своїх близьких, приносять їм передачі, хочуть бачити їх удома здоровими і щасливими. А для хворого в такий момент дуже важливо, щоб його хтось любив і чекав. Багато серед наших підопічних виходять із відділень практично здоровими людьми.
Коли дивлюся на жіноче відділення — щемить серце від болю. Колись ці жінки були вродливими, їхні очі випромінювали любов до дітей, чоловіків. У них було все для того, щоб жити гідно. А нині — це згорблені без віку жінки із згаслим поглядом і передчасно посивілим волоссям. До них майже ніхто не приїжджає. А якщо й навідуються, то це алкоголіки-співмешканці, які теж життя не цінують і не ставлять його ні в ламаний гріш. Замість передачі — прихована пляшка сивухи... Це так принизливо для жінки. А що говорити про психіку дітей, яких або віддають до притулків, або вони бачать, як руйнується життя матері, і втрачають родину.
Алкоголізм, особливо жіночий, потрібно лікувати. І в нашій лікарні ми це робимо досить успішно.
— Зовсім недавно «народилася» ще одна залежність — комп’ютерна, в яку потрапляють навіть чотирирічні діти. Вони сидять днями біля монітора, внаслідок чого виникає захворювання хребта. Діти рідко бувають на свіжому повітрі, що спричинює кисневе голодування. І найгірше в такій ситуації — психологічна залежність. Що робити батькам у такому разі?
— Звичайно, треба обмежити доступ до комп’ютера, краще допомогти дитині знайти інше цікаве заняття. Потрібно залучати дітей більше до праці, спорту. А якщо це не допомагає, то існує ціла низка психотерапевтичних технік. Ці процедури також проводяться в нашому диспансері.
Геннадій Михайлович Зільберблат — неординарна особистість. Чудовий лікар-професіонал. Він, напевно, одразу, «з порогу», відчуває «своїх» пацієнтів. Адже скільки їх пройшло перед його очима, скільком він віддав часточку своєї душі й серця. Напевно, всіх і не злічити. Для кожного пацієнта він знайде потрібні слова розради.
Валентина СКОРОПАДСЬКА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»