«ЗВІРЯЙ СВІЙ КРОК ЗА ЗНАКОМ БОГА»
75 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ВАСИЛЬ СТУС (1938–1985), УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ І ПЕРЕКЛАДАЧ, ПРАВОЗАХИСНИК
Даремно сподівалися їхні недруги, що у тюрмах, на засланні, якщо і не вдасться перевиховати політв'язнів, то повернуться вони звідти зломленими, а, отже, недієздатними.
Про це не соромилися говорити з різних трибун, коли у списках кандидатів у депутати Верховної Ради з'явилися прізвища Ірини Калинець, В'ячеслава Чорновола, Левка Лук'яненка та інших. Але, як всі переконалися, це люди незламної волі й мужності.
Тому природно, що під час одного з інтерв'ю з Іриною Калинець (1940–2012) у ті часи, коли вона (від 1992-го до 1994 рр.) була головою підкомісії в Комісії Верховної Ради з питань освіти, я запитала, що допомагало їй протистояти випробуванням, через які довелося пройти за довгі роки заслання.
«Найперше — це віра в Бога, — сказала вона. — Хоч як би нам було важко, ми пам'ятали, що Він із нами, що непорушною залишилася Його обітниця: «...і ось, Я з вами по всі дні до кінця віку». Причому чимало прикладів, коли людина до Бога прийшла саме в таборах, як, скажімо, Василь Стус. Я це знаю, адже доля нас звела саме там».
Про те, що Василь Стус був віруючою людиною, стверджується і в окремих працях бібліографів, дослідників його творчості, у спогадах. Ось що пише відомий правозахисник, президент Українського пен-клубу Євген Сверстюк, який багато років знав поета: «Релігійність у Василя Стуса не задана — вона неминуча... У підсвідомості поета Бог народжувався реально, більш ніж реально... Боюся, що в нас ще мало читачiв з такою випрозореною душею, на струнах якої грали б так велично й точно настроєнi слова: «В менi уже народжується Бог i напiвпам'ятний, напiвзабутий... Я з ним удвох живу. Удвох iсную, коли нiкого. I гримить бiда, мов канонада, вiн — опорятунок для мене. Тож i мовлю: порятуй, мiй Господи. О, порятуй на мить, а далi я, оговтаний, врятую себе самого сам...»
А над ним біда, немов канонада, гриміла десятиліттями. Спершу відрахували з аспірантури. Фактичною причиною була його участь разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом у вересні 1965 року в акції протесту проти арештів української інтелігенції. Потім перед ним зачинили двері для працевлаштування в літературних виданнях, на освітянській ниві — до вступу до аспірантури Василь Стус із відзнакою закінчив педагогічний інститут, учителював, потім працював у ЗМІ. Відтоді талановитий поет, який знав іноземну мову, заробляв на хліб, працюючи різноробочим на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро.
У січні 1972-го його заарештовують. У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 p., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус,...починаючи з 1963 року і до дня арешту — січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили державний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Присуд — п'ять років таборів суворого режиму і три роки заслання.
Звичайно, твори, які назвали наклепницькими, насправді відображали дійсність, викривали задушливу атмосферу обману, фальші, зневажання людських свобод. Василь Стус, писав Євген Сверстюк, творив книгу національного болю з гідністю і лицарською відвагою, не згинаючись і не обминаючи, всупереч радянському співжиттю, мав власну думку. Справді, в ті часи треба було мати лицарську мужність і відвагу, щоб написати: «Нема мені коханої землі, десь під грудьми пече гірка калина, сміється божевільна Україна у смертнім леті на чужім крилі».
Ув'язнення поет відбував у Мордовській АРСР, заслання — в Магаданській області, де працював до 1979 року на золотих копальнях. Звідти звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР про відмову від громадянства: «...мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом...».
Повернувшись восени 1979-го до Києва, незважаючи на підірване здоров'я, працевлаштуватися зміг на шкідливе виробництво. Та ненадовго. Енергійна громадська і літературна діяльність, вступ до Гельсінської спілки стали приводом до другого арешту. Він проходив у справі вже як «особливо небезпечний рецидивіст». Вирок суду — десять років таборів особливого режиму і п'ять — заслання.
Передові люди світу засуджували таке свавілля. У зверненні академіка Сахарова до керівників країн — учасниць Гельсінського акта — говорилося: «1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуванням правозахисників. Одначе навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу вирізняється своєю нелюдяністю. Життя людини руйнується — як розплата за елементарну порядність і нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я»... Вирок Стусу повинен бути скасований...». Звичайно, на цю й багато інших пропозицій щодо звільнення поета в СРСР не зважали. А в тюрмі посилили проти нього тортури. Але моральна перемога була за ним.
Наведу витяг із книги «Українські силуети» ізраїльського письменника, колишнього радянського політв'язня Михайла Хейфеця, який один період відбував покарання разом із Василем Стусом: «І справді, Василь завжди говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а «червонопогонники» були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати суду правдиву, хоч і не безсторонню інформацію».
У засланні й таборах поет не припиняв творчої діяльності, написав кілька поетичних книг, у тому числі «Час творчості», «Палімпсести», робив переклади. Частина його віршів потрапила на волю через листи до дружини, десятки врятували товариші по табору, вивчивши напам'ять рукописи. Їх потім було видано у збірках. Та більшість його віршів знищували тюремні наглядачі.
Однак він не мав образи на Всевишнього за таку долю: «Та серця я, мій Господи, не маю на свій талан. Це ж Ти мене береш, немов шматок невироблений глини і місиш, мнеш, і пальцями всіма формуєш образ, щоб не задарма іще один кавалок з України сподобивсь тверді».
У своїх віршах Василь Стус говорить про Бога, як про вищого Суддю, спонукає задуматися, що настане час, коли всім нам доведеться відповідати за кожний вчинок на Страшному суді й закликає: «На цих шалених ставітрах, де ні коня, ані дороги, звіряй свій крок за знаком Бога...»
...28 серпня 1985 року Василь Стус черговий раз був кинутий до карцеру, де оголосив голодування «до кінця». Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985-го. Похований на табірному цвинтарі у Кучино Пермської області. 19 листопада 1989 р. перепохований на Байковому кладовищі в Києві.
1991-го творчість поета відзначена Державною премією імені Тараса Шевченка у галузі літератури, журналістики та мистецтва за збірку віршів «Дорога болю».
25 грудня 1997 р. нагороджений відзнакою Президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня (посмертно).
У 2005 році Василю Стусу посмертно присвоєно звання Героя України — за незламність духу, жертовне служіння Україні та національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості.
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- СПОГАДИ «ВІДСИДЕНТА»
назад »»»