СТЕПАН ГІГА: ВИТРАЧАЮ СВОЮ ДУШУ НА ЛЮДЕЙ...
На рахунку народного артиста України Степана Гіги чимало написаних і виконаних українських пісень. Він — автор таких відомих пісень, як «Достигає вишня», «Друзі мої», «Золото Карпат».
Напередодні Різдва український композитор і співак Степан Гіга розповів кореспондентові «ДУ» про свою творчість, про традиції святкування зимових свят.
— Степане Петровичу, розкажіть, будь ласка, як святкуватимете Різдво?
— Ми святкуємо родиною. Зараз у мене є онучок і він найбільше чекає Нового року, бо в нього 30 грудня день народження, а 31 грудня моя мама відзначає день народження. Ми розпочинаємо святкувати Новий рік спочатку з онуком, потім із мамою. На Різдво я завжди зі своїми дітьми приїжджаю до мами в село Білки на Закарпатті. Це вже традиція. Жодного Різдва ми не пропускаємо. На жаль, тата вже немає...
— Розкажіть про своїх батьків.
— Мамі 74 роки. Вона працювала на цукровому заводі, а батько був кочегаром. Я виріс у трудовій сім'ї. Намагаюся більше допомагати. Мама мені колись говорила: «Синку, ти так тяжко працюєш і нам ще допомагаєш». Я відповідаю: «Мамо, те, що ви мені дали, ніколи за все своє життя не верну». Справді, звичайному хлопцеві з села вирватися і здобути гарну освіту було важко. Завжди кажу: деколи не вистачає часу приїхати до батьків, але потім час з'являється, а вже... немає до кого їхати. Тому хотів собі побажати і всім: поки є до кого їхати, треба їхати, потрібно бути біля своїх рідних. Час швидко минає.
— Хто був вашим провідником у світ музики?
— Першим моїм учителем музики був учитель співів у сільській школі Михайло Копинець. Недавно він помер. Він мене вчив музичної грамоти, гри на баяні. Михайло Іванович казав моїм батькам: «Музичну освіту і знання я йому дам, але атестат не зможу дати». Щоб тоді займатися в музичній школі, треба було їздити до райцентру.
Великий поштовх до заняття музикою дав Іван Попович. Відстань між нашими хатами була три кілометри. Іван з села Осій, а я — Білки. Він старший за мене на десять років. Донині друзі, ми немов брати. Я до нього ставлюся з великою повагою і завжди говорю, що якби не він, то не відомо, як склалося б моє життя. Вже тоді Іван Попович був відомим співаком. Він перемагав у конкурсах. Звучали його пісні: «Закарпаття моє», «Василина». І я співав ті пісні, коли був в ансамблі «Зелені Карпати».
Я вступив до музичного училища, а пізніше до Київської консерваторії на вокальний факультет, де навчався у класі професора, завідувача кафедри, народного артиста України Костянтина Огнєвого.
— До Ужгородського музучилища Ви вступали чотири рази. Не зникало бажання вступати і зайнятися іншою справою?
— Ні. Якби зникло бажання, то б не вступав. Знав, аби стати фаховим музикантом, повинен обов'язково мати освіту, диплом. Я не міг вступити до Київської консерваторії без диплома про закінчення училища. Тим паче, не мав музичної освіти, адже не закінчував музшколи. Лише після армії вступив до музучилища.
— Чи потрібна музична освіта сучасним молодим співакам?
— Бачите, моя донька Квітослава закінчила Інститут мистецтв. Вона — співачка, заслужена артистка України. Син Степан учився також в Інституті мистецтв. Консерваторія виховує академічних музикантів, які потім працюють в оперних театрах. Я так само вчився як оперний співак і співав в оперній студії, вчив різні партії, але паралельно займався естрадою.
Після закінчення консерваторії отримав направлення на роботу солістом Національної опери, але відмовився. Вважаю, якщо хочу водити машину, маю навчитися нею кермувати. Коли хочу будувати будинки, то як без освіти можу виконувати роботу? А ви робіть висновки: потрібна нині освіта музикантам, співакам чи ні? Знаю, що мало в кого є навіть атестат музичної школи.
— Що було важче на шляху від музучилища до звання народного артиста України?
— Не знаю. Я завжди займався музикою. Ніколи не чекав звань, нагород і ніколи їх не випрошував. Знаєте, коли я вступив до Київської консерваторії (тоді всі із Закарпаття вступали до Львівської консерваторії), мене підколювали-запитували: «Скільки заплатив?» Якби я говорив у Київській консерваторії, що хочу заплатити за іспит чи вступ, то вилетів би з тріском, як і будь-який інший студент.
Ви знаєте, що Київську консерваторію закінчив Олександр Пономарьов, брати Яремчуки, Олег Кульков — соліст Большого театру в Москві. Вони вчилися, тому стали відомими музикантами. Я не можу сказати, що мені було легко. В музиканта, співака, артиста легко нічого не буває. Є завжди робота. Я не думаю, легко мені буде чи ні, дістану золотий диск чи ні, дадуть звання чи ні. Так має робити кожний. Я повинен думати: як маю зробити так, щоб мене люди слухали, аби їм сподобалося. Це мене хвилює, а інше не дуже.
— На базі студії GIGARecords було створено мистецьку агенцію. Чи працює вона донині?
— На жаль, в ній вже ніхто не навчається, адже я її закрив. Плануємо відкрити в Івано-Франківську і сподіваюся, що нам удасться реалізувати заплановане. Думаю там створити вокальну школу, де б діти могли навчатися змалку. Коли був в Ужгороді, то займався цим. Наразі питання відкрите. Техніку ми перевезли, стоїть на складі.
— Чи плануєте продюсувати молодих виконавців?
— Хто такий продюсер? Це людина, яка вкладає кошти, а я їх не вкладаю. Можу лише дати музичне виховання, скерувати виконавця в потрібному напрямку, допомогти дитині написати пісню, записати її, тобто посприяти в творчості. Продюсування — це серйозний бізнес. Не можна плутати продюсера та вчителя.
— Які поради Ви б дали сучасній співочій молоді?
— Завжди раджу молодшим колегам усе життя працювати, вдосконалювати себе. Коли ви на певному етапі відчули, що досягли вершини, тоді все закінчено. Треба постійно мати бажання працювати, творити. Важко піднятися на певний рівень, сходинку, зайняти щабель в суспільстві, але ще важче втриматися на рівні, який досягли. Все це залежить від того, як працюватимете. Я працюю постійно.
От учора приїхав зі студії, де записував пісню (я в Рівному пишу свої роботи). Потім у мене концерт, а далі — знову до студії, тобто відбувається постійний творчий процес. Уявіть, якби Гіга з трьома піснями їздив і виступав. Це цікаво було б? Ні. У мене 9 січня концерт у Луцьку, 14 січня два концерти у Львові.
Чи приходили б до мене люди, щоб почути дві пісні? Так, їх я співаю в концерті, бо люди хочуть їх чути, але людям цікаво, що я ще їм покажу. В кожному концерті мушу показати щось нове. Необхідний постійний пошук. Не слід забувати, що молодь наступає мені на «п'яти». Але в кожного свій глядач, своя публіка і кожний повинен працювати в тому напрямку, в якому його знають і звикли слухати.
— Окрім того, що Ви співаєте, Ви ще пишете пісні. Як виникло бажання цим займатися?
— Це моя робота. За це отримую гроші. Я писав ще зі школи. Було колись так, що з моїх пісень сміялися. Під час Радянського Союзу, щоб записати пісню, треба було спочатку прийти на художню раду і показати пісню. Я сідав за рояль, грав, а члени худради, члени Спілки композиторів у цей час між собою обговорювали... як вони їздили на рибалку. Коли закінчив музикувати, вони мені: «Хорошо, хорошо. Доработайте!» Я йшов і доробляв, а далі плюнув на це і не подавав більше. Просто писав.
Щодо створення пісень, то це не я пишу, а все йде згори. Я просто передаю те, що мені диктує Бог. Вдячний Всевишньому за маленький талант, який він мені подарував. Я зобов'язаний цим поділитися з людьми. Шевчук із гурту «ДДТ» сказав: «Когда я выхожу на сцену, я трачу свою душу ради тех, которые приходят на мои концерты». Так само і я. Виходжу на сцену і витрачаю свою душу на людей, котрі приходять на мої концерти, а натомість отримую енергію від глядача, який так само приходить з позитивною енергією.
— Ви також співпрацюєте з колегами — поетами, композиторами. Наскільки Ви вимогливий до пісень?
— Коли ви берете книжку читати, в ній є сюжет. А ось, уявіть, цей сюжет слід викласти у 12 рядочках: 4 рядочки — перший куплет, 4 — другий, 4 — приспів. Це так пишу пісні. В них треба викласти маленьку історію, щоб у сюжеті кожна людина впізнала свою історію, тоді буде все правильно. А співати про квітки, берези — це не моє. Тому перші свої альбоми писав собі сам.
Уже багато років співпрацюю з поетом-піснярем Анатолієм Фіглюком. Ми один одного знаємо і розуміємо. Мені подобається його стиль написання. Найкращі та найвідоміші пісні написані з ним. Зокрема, «Чорні троянди», «А любов стороною йде», «Вулиця Наталі», «Достигає вишня», «Дружині», «Замріяний дивак», «Любов стороною йде», «Поїзд кохання», «Сон». Написані також пісні із закарпатським поетом Василем Кузаном. Із Вадимом Крищенком я написав кілька пісень, зокрема «Артист», «Випадкове знайомство», «Міжгір'я». Писав пісні зі Степаном Галябардою.
— Що, на Ваш погляд, є запорукою успіху?
— Артист повинен дати людям те, що їм подобається. Глядач іде на концерт, платить гроші й він знає, за що платить. Якщо я на концерті почну міняти стиль, то думаю, що їм цього не потрібно буде. Наведу приклад. Я виступаю в Росії. Мені кажуть: «Зроби кілька пісень російською мовою». Я ніколи не співаю пісень російською, адже вважаю, що я — українець і маю писати пісні українською мовою. Бо якщо писатиму російською, то не буду настільки цікавим співаком.
Слава Богові, в Росії багато видатних співаків. Приїжджаю в Росію і кажу, що не маю пісень російською, а мені відповідають: «А нам и не надо. Мы хотим слушать ваши песни на украинском языке». Мені було приємно. Попович заспокоїв: «Я співав у Токіо українською мовою і пройшло все добре». Я особисто співав у Пекіні українською і китайці мене розуміли. Успіх залежить від кожної людини. У нас на Закарпатті говорять: як ти собі постелиш, так і виспишся. Отже, що ти зробиш для людей, то ти і матимеш.
— Ваші діти також співаки. Які поради даєте? Чи критикуєте?
— Щоб критикувати, треба зробити краще, ніж хтось. Люблю критику, але справедливу. Степан, як і Квітослава, працює в іншому стилі, ніж я. Син співає в стилі поп-рок. Він мені каже: «Тато, якщо я працюватиму на глядача твого покоління, то через кілька років для кого співатиму? Я маю співати для свого покоління, з яким зростаю, і моє покоління буде зі мною все життя». Подібно говорить і Квітослава.
Я не критикую своїх дітей. Можу лише їм підказати, порадити. Наприклад, ми сидимо і придумуємо оркестровку. Я можу сказати: тут барабани неправильно зроблені. Говорю з власного досвіду. Степан прислухається, але деколи каже: «Ні, тут не добре буде, буде ось так». Ми дискутуємо.
— Чи заставляли Ви взагалі їх співати?
— Я відмовляв Квітославу йти до музучилища, говорив: «Ти бачиш, як мені важко. Навіщо це тобі?». Степан спочатку хотів бути нейрохірургом, а потім вирішив бути музикантом. Він грає на гітарі в групі. Зараз зняв кліп, який незабаром показуватимуть на музичних каналах України. Я нічого не вирішую за Степана чи Квітославу — все роблять самі. Я не контролюю. Коли б контролював, то це був би я, а не він. А син повинен бути самим собою. Відчувати, як він цей шматок хліба здобуває. Вибір у кожного свій. Я не заставляв їх учитися музики, але й не відбивав охоту. Вважаю, що кожна людина сама обирає свій шлях.
Я вчився вісім років, але намагався самостійно заробляти на життя. Коли був на ІV курсі музучилища, то в мене народилася донька. Треба було думати про власну сім'ю. Я говорив дітям, що це — важкий хліб. Коли ви вибираєте цей шматок хліба — ваше право. Я своїх дітей не продюсую, можу лише зробити аналіз, підказати в пісні, оркестровці.
— Над чим нині працюєте?
— Я дуже мало співаю пісень, яких сам не написав. Нині записую нові пісні. Реміксую свої відомі пісні. Вже переписав пісню «Дружині». Завжди щось міняю, шукаю. Ще до концерту у Львові напишу кілька нових пісень.
— Ваші святкові побажання читачам «ДУ».
— Побажаю усім здоров'я, добра, удачі, підтримки. Щасливого Нового року і Різдва, поваги від рідних і близьких, Божої благодаті! Усміхайтеся, робіть один одному приємне — це так просто і потрібно кожному з нас!
Розпитувала Інна БОРИСОВА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»