ПРОВОДЖАЛА МАТИ СИНА...
Нині жоден український солдат не воює в жодній «гарячій точці» планети. Проте за роки незалежності Україна втратила багато своїх синів — солдатів українського війська, котрі повернулися до рідних домівок у трунах.
Чому? Хто винен у моторошній статистиці, що відображає загибель військовослужбовців Збройних Сил України, інших військових формувань нашої країни? Які обставини сприяють тому, що люди в погонах ідуть з життя в розквіті сил?
Запитання надто складні, щоб відповісти на них однозначно.
«Ваш син загинув при виконанні службових обов'язків...»
Того трагічного дня екіпаж танка Т-64 виконував контрольні стрільби осколочно-фугасними снарядами. Втративши з поля зору мішені, рядові А. і О. розвернули башту в протилежний бік і черговий снаряд вилетів із танкової гармати, полетівши у бік однієї з будівель, у якій перебували люди. Результат виявився страшний: двоє загиблих і двоє поранених.
...Восени минулого року на одному з військових полігонів Західного оперативного командування екіпажі танків відпрацьовували вправи з подолання водних перешкод. Черговий Т-64 занурився під воду і... не виринув! Внаслідок цієї «нп» загинув рядовий М. Пілат.
Трагедії сталися в різних частинах, за різних обставин, але, як з'ясувалося під час подальших розслідувань, в обох випадках спрацював так званий людський фактор: перед подоланням водної перешкоди командир танка, порушуючи правила експлуатації бойової машини, її готовність, а також готовність своїх підлеглих до виконання цього ризикованого завдання не перевірив. Зокрема, люк командира виявився не застопореним, через що в Т-64 проникла вода і він стрімко пішов на дно.
Щодо трагедії, пов'язаної з вогневим ураженням людей, то тут екіпаж бойової машини переплутав цілі. Як з'ясували слідчі військової прокуратури, особовий склад, котрий долучався до нічних стрільб, не готувався як слід до них, зокрема солдати, замість того, щоб студіювати в навчальних класах відповідну літературу, проходити іншу теоретичну підготовку, яка обов'язково має передувати стрільбам, особливо нічним, заготовляли лісоматеріал для потреб військової частини, виконували інші, «важливіші» завдання.
— За результатами розслідування були вжиті відповідні заходи до посадових осіб, які допустили грубі промахи у підготовці танкістів до нічних стрільб,— розповідає заступник начальника слідчого управління Головного управління нагляду за додержанням законів у військовій сфері Генеральної прокуратури України старший радник юстиції Григорій Рябенко.— Але ж хоч якими б суворими були покарання, життя загиблих не повернути.
Відряджаючи до війська своїх синів, батьки сподіваються дочекатись їх живими і здоровими, щиро вірячи, що вручають їхні долі в надійні руки батьків-командирів. У переважній більшості так і є. Особисто знаю десятки офіцерів — від лейтенанта до полковника, котрі вболівають за своїх підлеглих, роблячи все можливе, щоб з їхніх голів, як мовиться, жодна волосинка не впала за час служби.
Проте, на жаль, трапляються серед них і такі, які, щиро бажаючи їм усього найкращого, не завжди докладають для цього достатньо зусиль. Наведені вище факти — краще тому підтвердження. Бо ж, окрім командира танка, який недогледів за баштою, у нього були ще і командири взводу, роти. Гадаю, коли б вони сумлінніше ставилися до своїх функціональних обов'язків, то біди не сталося б.
А згадаймо загибель солдата однієї з частин Білоцерківського гарнізону. Трагедія теж сталася на військовому полігоні під час занять з вогневої підготовки. Але вина цьому не рокова фатальність чи збіг трагічних обставин, а грубе нехтування своїми обов'язками як командира підрозділу і занять офіцера. Потім лейтенант зі сльозами на очах розкаювався, божився, що не хотів цього. Вірю в його щирість, але ж її замало, щоб воскресити юнакові життя.
Кілька років тому Україна була шокована загибеллю солдата, який став жертвою одного з офіцерів своєї частини. Нагадаю, що офіцер, вирішивши «пожартувати», приклав до голови хлопця зброю і натиснув на спусковий гачок. Пролунав постріл...
Так, майор не хотів убивати юнака, більше того, він, як стверджували товариші по службі, добре ставився до нього, але сталося те, що сталося. Ось такі жарти...
— Ваш син загинув при виконанні службових обов'язків,— так або приблизно так пояснюють командири солдатів, які повертаються до рідних домівок у трунах, їхнім матерям і батькам, ховаючи очі.
Мені якось довелося стати свідком такої сцени. Скажу чесно: ніколи і нізащо не хотів би опинитися на їхньому місці...
Улітку цього року українське суспільство було шоковане загибеллю солдата однієї з частин Західного оперативного командування. Нагадаю, що на військовому полігоні було знайдено тіло молодої людини. Згодом виявилося, що загиблий — сержант 300-го Чернівецького окремого гвардійського механізованого полку.
Ця трагедія набула широкого розголосу, їй навіть було присвячено популярну телепередачу Андрія Пальчевського «Про життя». Кримінальну справу ще не передано до суду і говорити про винних у загибелі 23-літнього сержанта, якому, до речі, залишалося до звільнення кілька днів, зарано. Скажу одне: у правоохоронців є підстави вважати, що вбивство скоїв товариш по службі.
Військовики-строковики йдуть із життя не лише під час навчань та інших заходів, пов'язаних із підвищеним ризиком для життя.
Приміром, рядовий Ю. загинув під час патрулювання військового полігону: був збитий автомобілем, яким кермував у стані алкогольного сп'яніння майор запасу М.
Рядовий О., перебуваючи у добовому наряді з охорони вивільненого військового містечка, проник до приміщення трансформаторної будки, де був уражений струмом. Унаслідок отриманих опіків хлопець помер.
Хто винен у смерті юнака? Звісно, насамперед він сам, бо ніхто не тягнув його за руку до цієї зловісної будки.
Як з'ясували правоохоронці, коли б посадові особи КЕВ міста Чернівці сумлінніше ставилися до виконання службових обов'язків і трансформаторна будка була як слід обладнана, то біди б не сталося.
Перелік випадків так званих не бойових страт можна було б продовжувати і продовжувати.
«З життя йду добровільно...»
На початку 80-х років на екрани вийшов художній фільм під красномовною назвою «У моїй смерті прошу винити Клаву К.». У ньому розповідається про нерозділене кохання підлітка до своєї ровесниці, який, щоб добитися від неї взаємності, вирішив зімітувати самогубство.
Записки подібного змісту, трапляється, пишуть і наші солдати. Проте, на відміну від кіногероя, вони правдоподібні.
Зі зрозумілих причин імена і прізвища юнаків, про яких ітиметься, їхніх командирів, я змінив. Але історії, що сталися з ними, реальні.
Свого часу в одній з частин Вінницького гарнізону покінчив із життям молодший сержант Анатолій Ароній (прізвища хлопця та інших юнаків і їхніх командирів, які згадуються у цьому матеріалі, з етичних міркувань змінено.— Прим. авт.).
З'ясувалося, що довели його до самогубства товариші по службі, всіляко знущаючись над ним.
— Це закономірний фінал,— сказав безпосередній командир Анатолія капітан Валерій Климчук.— Бо його викрили як злодія, що крав гроші, особисті речі солдатів...
Рядовий Василь Марко вирізнявся серед своїх товаришів дисциплінованістю, сумлінним ставленням до служби. У солдатському колективі користувався неабияким авторитетом, ніколи не відмовляючи їм у допомозі при вирішенні своїх, солдатських, проблем. Та незадовго до звільнення, заступивши вартовим, пострілом у серце обірвав свій земний шлях.
Чому сталася трагедія? Може, солдата ображали так звані діди і він, не знайшовши підтримки командирів, вирішив цю проблему самотужки? Можливо, його хтось образив і він не знайшов кращого варіанта розв'язання проблеми, як покінчити з життям? Ні, все виявилося прозаїчніше.
...Василь дуже любив батька. Але тяжка хвороба забрала його у хлопця і він не бажав на його місце когось іншого. Тож попросив матір не виходити заміж хоча б із «якийсь рік». Жінка пообіцяла, що так воно і буде. Та не минуло й півроку, як у листі до сина вона сповістила, що «знайшла собі гідну пару». У листі-відповіді Василь написав, що, «знайшовши собі пару, вона втратить рідного сина...»
Жінка, мабуть, подумала, що син жартує і вийшла заміж. Але хлопець не жартував...
Різні ситуації, за яких юнаки вкоротили собі віку, різні й юнаки. Проте фінал один — смерть. Ніскільки не захищаю Анатолія, який сподобився на чуже добро, але його смерть певною мірою на совісті командирів. Бо вони повинні були захистити хлопця, що оступився, від нападок товаришів. Бо хіба варті вкрадені ним 100 чи 200 гривень його життя?
Ну а Василю вирок, як на мене, винесла його рідна матір. Цю делікатну проблему можна було б вирішити, дочекавшись повернення юнака з війська. Тим паче, що до звільнення йому залишалося не так багато часу. Жінка втратила сина, натомість має «гідну пару»...
Проблема самогубств існує не лише в Збройних Силах України, а й в українському суспільстві загалом.
Більше того, якщо брати кількість тих, хто покінчив із життям в Україні й Збройних Силах, то у відсотковому відношенні військовослужбовців серед цієї категорії значно менше. Але це не може бути виправданням подібним фактам.
Протягом останніх дев'яти років і восьми місяців 2012-го в структурних підрозділах МО України сталося 199 самогубств. Задля справедливості слід сказати, що 126 із них було поза службою. Серед тих, хто з якихось причин вирішив піти з життя, 66 солдатів і сержантів строкової служби. Решта військовослужбовці-контрактники і офіцери.
Кожен подібний факт ретельно розслідується командуванням, військовими правоохоронцями. Причини, що штовхають на цей фатальний крок, різні. Проте здебільшого вони не мають ніякого відношення до служби.
— Це зазвичай нерозділене кохання, сімейні чвари, нерозуміння з боку рідних і близьких,— кажуть військові правоохоронці.— Щоправда, є випадки, коли самогубства кояться і на підґрунті позастатутних стосунків, але таких мало.
Гірка статистика
Протягом останніх дев'яти років і дев'яти місяців у Збройних Силах України загинув 791 військовик, із яких 159 — строкової служби. Додамо до них 198 тих, які покінчили життя самогубством, і отримаємо страшну цифру — 989.
Від неї стає моторошно, холоне кров. Бо ж скільки матерів втратили синів, а діти — батьків, до скількох українських осель прийшло непоправне горе. І ніякими виправданнями, об'єктивно-суб'єктивними причинами їх не втішити.
Висловлю банальну думку: життя будь-якої людини — найдорожчий скарб. А життя солдата — тим паче. Адже він призваний до війська, щоб відстоювати інтереси держави, всього суспільства.
Коментар начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у військовій сфері Генеральної прокуратури України державного радника юстиції 3-го класу Василя Козачука:
— Проблема, порушена у цій статті, актуальна як для усіх без винятку військових формувань нашої країни, так і всього суспільства. Йдеться про життя молодих людей, яких призивають для захисту країни.
Можливо, мої слова комусь покажуться цинічними, але факти загибелі є в арміях країн, які вважаються цивілізованими.
Зокрема, і там трапляються самогубства. Бо жодний психолог не влізе в душу людини і не дізнається, що в ній коїться, які думки допікають людину, підштовхуючи на цей фатальний крок. Але проблема у тім, що далеко не у кожному військовому колективі офіцери намагаються зазирнути в солдатську душу, викликавши хлопця на відверту розмову. Хоча кожен командир, офіцер-вихователь має робити все можливе, щоб знати, чим дихає його підлеглий, що його непокоїть.
Переконаний: багатьом самогубствам можна було запобігти. Люди, які скоїли цей страшний гріх, не були приреченими на нього від самого народження. Але не виявилося біля них людей, які б, образно кажучи, спробували зазирнути у їхні душі.
Часто згадую роки своєї солдатської юності, офіцерів, які мене оточували. Різними вони були. Але більшість з них ставилася до нас, воїнів-строковиків, як до молодших братів, суворо питаючи за виконання своїх наказів і розпоряджень. Я і досі вдячний їм.
Щодо загибелі військовиків з вини неналежного виконання відповідними посадовими особами своїх функціональних обов'язків, то, вважаю, останні мають нести найсуворіші покарання. Тут жодних виправдань не може бути. Тому кожен такий факт розслідується органами Головного управління нагляду за додержанням законів у військовій сфері.
За ігнорування вимог чинного законодавства щодо збереження здоров'я, життя військовослужбовців військові прокурори притягують винних до відповідальності, в тому числі кримінальної. Слід пам'ятати, що одними лише репресивними заходами успіхів у цій справі не досягти. Тому ми залучаємо до цієї роботи командирів, оскільки спільними зусиллями значно легше запобігти фактам, про які йдеться у цьому матеріалі.
Користуючись нагодою, хочу зазначити, що останнім часом Міністерство оборони України, особисто керівник військового відомства Дмитро Саламатін активізували роботу щодо збереження життя, здоров'я військовиків усіх категорій. Наприклад, проблеми позастатутних стосунків, інші негаразди, здатні спричинити трагедії, розглядають на нарадах, аналізують причини виникнення. Командирів усіх рівнів, винних у подібних неподобствах, притягують до відповідальності. Зважаючи на це, я впевнений, що нам удасться поліпшити ситуацію.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»