І В РАДОЩАХ, І В ГОРІ
24 ГРУДНЯ— 75 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА (1937–1999), УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИКА, ЖУРНАЛІСТА, ПУБЛІЦИСТА
То правда, що найшвидше незнайомі люди починають ділитися своїм потаємним у лікарні, перед операцією. Тим більше, коли тобі далеко «за» і немає твердої упевненості, що ти й цього разу «проскочиш», нехай та операція найпростіша. Тож хочеться виговоритися.
Саме у такі дні я познайомилася з удовою В’ячеслава Максимовича Чорновола — Атеною Василівною Пашко — у «Феофанії», коли нас обох готували до операції.
Згадували покійних чоловіків, а точніше пом’янули, бо, може, більше і не вдасться. Мені врізалися в пам’ять її слова: «Я на нього не надивилася, я з ним не наговорилася...» Хіба можуть після такого одкровення виникнути запитання з приводу того, чи кохала вона свого В’ячеслава, чи добре було їй з ним, чи багато у них спільного?
Усе сказано. І все ж нагадаю, що говорили і писали про їхнє почуття друзі, знайомі. «Історію такого кохання, як Атени Пашко і В’ячеслава Чорновола, не можна зустріти ані в книгах, ані на екрані» (Олена Мельникова, викладач кафедри соціальних комунікацій МДУ). «Те кохання, яке було у них зі Славцем, буває раз на століття» (Віктор Миколайчук, друг родини).
Напевно, кілька книг треба написати, щоб показати, які випробування витримало їхнє почуття.
В одній із них була б розповідь про те, як Атена Пашко долала величезну відстань, аби побачити свого коханого, коли він був ув’язнений і відбував термін у тюрмі чи на засланні (за «антирадянську пропаганду» його ув’язнювали кілька разів: 1967–1969; 1972–1979; 1980–1988 рр.). Причому упродовж п’яти років ці зустрічі відбувалися за воротами — вони не встигли одружитися.
«А розписалися ми,— розповіла Атена Василівна,— коли В’ячеслав відбував покарання в Якутії. Моє весільне вбрання — вишиванка та спідниця — йому сподобалося. Були дуже щасливі. Найпам’ятнішими для мене подарунками залишаються гуцульський перстень, який надів мені на пальця В’ячеслав, та букет іван-чаю, який він нарвав, коли поверталися через тайгу із райцентру Нюрба,— там ми оформили шлюб».
Були б у цій книзі й вірші, які присвячувала Атена своєму чоловікові. Ось рядки одного з них: «Я тобі сьогодні принесу калини білим летом чайки через сніговії, журавлина туга хай перепочине біля твого серця крила відігрію». Щоразу, повертаючись додому, вона ризикувала й сама втратити свободу, бо везла із собою статті, у яких В’ячеслав Чорновіл викривав безладдя в країні, суддівську систему, писав про порушення прав людини.
Не змусили цю незвичайну жінку відмовитися від коханого ні те, що більшість колишніх друзів, побачивши її, переходила на інший бік вулиці, ні тяжкі випробування, що лягли на плечі її доньки Ірини, якій після виключення з комсомолу було закрито дорогу до інституту. Проте Іринка не зломилася — закладені рідними духовні й моральні цінності, ідеали, мрія про незалежну Україну стали її визначальним стрижнем і вона змогла протистояти труднощам.
У ту книгу і я б запропонувала якихось півсторіночки, а то й менше, хоча б її слова про те, чому вона, перенісши після загибелі чоловіка інфаркт, маючи болячки, ризикнула робити операцію на очах. «В’ячеслав,— розповіла Атена Василівна,— планував видати десять томів своїх праць, зокрема розповісти про людей, яких переслідували, з якими познайомився в ув’язненні, про тюремні допити, протоколи до суду, а також про розбудову незалежної України... Не встиг. Ми з його сестрою вирішили реалізувати цей задум. З цією метою я створила Міжнародний фонд його імені, редакційну колегію, почали видавати його праці... Ніяк мені не можна осліпнути...»
А про високе почуття В’ячеслава Максимовича до дружини найкраще «скажуть» його листи до неї — їх уміщено у десятитомнику. Хоча, щоб зрозуміти це, достатньо і одного, як ось цей.
«Найдорожча Людино!
Маючи Тебе за невіддільну частину свого життя, я навіть не задумуюся над тим, як зле мені було без Тебе — такого надійного притулку моїх думок, поривань і почуттів.
Мабуть, навіть любов до Батьківщини певною мірою мислиться через дорогу людину. Ось і в мене за далекими далями є Атена — Україна з великою Чистотою, Стійкістю і Стражданням. Дякую за Тебе Богові.
Лину думкою до Тебе, цілую Твої зажурені очі, торкаюся Твого запашного волосся.
І хай святиться ім’я Твоє!»
Практично кожний з нас мріяв про незгасаюче кохання, але далеко не всім пощастило його зберегти, багато хто рано чи пізно розчаровується у своєму виборі. У В’ячеслава Чорновола і Атени Пашко, навпаки, з роками це почуття міцніло. Що ж додавало йому сили, якою енергією живилося?
Відповідаючи на запитання такого змісту, в одному з інтерв’ю Атена Василівна сказала: «Я свідомо і органічно стала на шлях опору комуністичній системі. Такою мене зустрів В’ячеслав. Ми відчули, що нас єднає спільність поглядів, що ми дві половинки одного цілого. Так і йшли поруч до однієї мети». А мета ця — вибороти незалежність України. І вони багато для цього зробили.
Так, В’ячеслав Чорновіл був одним із організаторів та активістів національно-визвольного руху, що в 60–70-ті роки виступав за відродження України, її мови, духовності. За його активної участі було створено Українську Гельсінську Спілку, яка стала першою в Україні відкритою опозицією партійного типу. Завдячуючи його діяльності та інших патріотів, які створили Народний рух (від грудня 1992-го його головою було обрано В’ячеслава Чорновола), Україна ухвалила Акт про державну незалежність, Декларацію про державний суверенітет України.
Передові позиції на шляху відродження самостійної України він займав, працюючи в парламенті: був керівником депутатської фракції Народного руху України. Від 1995 року — член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Звичайно, це далеко не повний перелік його добрих справ на шляху розбудови незалежної держави. Навіть у місцях ув’язнення — у мордовських таборах суворого режиму і на засланні — залишався активним борцем проти режиму, несправедливості.
До того ж В’ячеслав Чорновіл був одним із найсміливіших тогочасних українських журналістів-публіцистів. Тож чи могло минути у Атени Василівни оте захоплення ним, що виникло, коли вона в нього закохалася?
Однак ні в якому разі не можна сприймати буквально її слова: «Ми йшли поруч до однієї мети». Це не означає, що вони з чоловіком зосереджувалися на одних і тих самих справах. На цьому шляху у неї були й свої, також важливі завдання, що підпорядковувалися високій ідеї відродження української державності.
Упродовж десяти років Атена Василівна очолювала Союз українок, який займався відродженням демократичного жіночого руху, утвердженням історичних святинь, національних ідеалів, вихованням молоді. Опікувалася також недільними школами, сиротинцями. За фахом інженер-хімік, вона писала вірші...
Хіба він міг розчаруватися у такій жінці? Тож секрет незгасаючого кохання, мабуть, у нас самих.
...Як відомо, життя В’ячеслава Максимовича обірвалося через трагічну катастрофу у ніч з 25 на 26 березня 1999 року, напередодні президентських виборів, у час, коли він був кандидатом у президенти України від національних сил. Уже посмертно йому присвоєно звання Героя України.
Атена Василівна пережила його на 13 років. Її поховали, як вона і заповідала, поруч із чоловіком на Байковому цвинтарі. Тепер вони навіки вічні разом.
В’ячеслав Максимович колись висловив таке побажання: «Дай, Боже, нам любити Україну понад усе..., щоб не довелося гірко любити її, втративши». Дай Боже! Це було б найвищим проявом пам’яті про тих, хто присвятив своє життя боротьбі за незалежність України.
також у паперовій версії читайте:
- УРОКИ ВІД ДРАМАТУРГА
назад »»»