«ЗА БЕЗГЛУЗДІ ВЧИНКИ КЕРІВНИКІВ ЛЮДИ РОЗПЛАЧУВАЛИСЯ ЗДОРОВ’ЯМ, А ТО І ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ...»
14 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС
У квітні 1986 року Юрій Андрєєв працював змінним інженером Чорнобильської атомної станції, а нині очолює Всеукраїнську громадську організацію «Союз. Чорнобиль. Україна».
Зважаючи на те, що він був безпосереднім свідком подій, спровокованих вибухом на 4-му енергоблоці, кореспондент «ДУ» попросив його поділитися спогадами про ті тривожні дні.
— У неділю, 26 квітня, був вихідний, і я вийшов у місто за продуктами, — розповідає Юрій Борисович. — Та тільки-но дістався центру, як побачив там солдатів, чимало військової техніки. Це, звісно, мене насторожило, і я поцікавився в одного з офіцерів, що сталося. Він і повідомив про нічний вибух.
— Як людина, яка безпосередньо працювала на АЕС, Ви не могли не знати про його наслідки. Злякалися?
— Не скажу, що байдуже поставився до почутого. Та найбільше злякався за родину — двох малолітніх донечок і дружину, які разом зі мною жили у Прип’яті.
— А чим займалися військові?
— Уже вранці 26 квітня вони почали дезактивувати вулиці міста, при цьому, наскільки мені відомо, солдати і офіцери приступили до радіаційної розвідки як у місті та навколишніх населених пунктах, так і безпосередньо на самій станції. Адже ніхто, в тому числі і члени урядової Комісії з питань ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, не знав про реальний рівень забруднення. Тому в неділю люди спокійно прогулювалися містом, а малеча гралася на дитячих майданчиках. Хоча, відверто кажучи, почали поширюватися різні чутки, і тривога наростала.
— Як людина, що має досвід роботи на атомних станціях, скажіть: правильними були дії персоналу станції в перші години і дні після аварії?
— Тепер можна багато почути і прочитати думок щодо наших дій. Дехто каже, що вони були безграмотними і недолугими. Але я хотів би побачити цих «експертів», що б вони робили, опинившись у тій ситуації! Чорнобильська катастрофа — це найбільша техногенна аварія, якої ні до 1986-го, ні після світ не знав.
Одразу після вибуху урядова комісія розпорядилася відключити 2-й енергоблок, але програми, за якою це слід робити, у нас не було. Та відключати потрібно було, оскільки його заливала вода з 4-го блоку. Зібравшись на нараду, ми, інженерно-технічні працівники станції, вирішили діяти за власним планом, щоб не допустити вибуху ще й на ньому. А коли почали відключати реактор, вода потрапила на захисне обладнання. Раптово спрацювала аварійна сигналізація: тільки-но вона «завила», мені стало моторошно, бо я добре розумів, що може статися. Не переповідатиму всіх нюансів, а скажу лише, що за лічені хвилини ми зорієнтувалися, і незабаром 2-й енергоблок все ж був успішно відключений.
Уранці на зруйнований реактор із вертольотів почали скидати величезні мішки з піском, свинцем, доломітом. Мета — перекрити доступ повітря до нього і цим самим припинити внутрішнє горіння. Але бажаних результатів це не дало, бо допоки графіт, що містився у череві реактора, не вигорів, а паливо не вийшло у підреакторні приміщення, він горів. До того ж при падінні мішків з піском та іншими матеріалами піднімалися величезні хмари графітово-уранового пилу, які вітер розносив навколо станції, в тому числі і на населені пункти.
Кілька разів мішки влучили у 3-й реактор, пробивши дах. Якимось дивом вони не потрапили до його верхнього перекриття чи басейну, де містилося відпрацьоване ядерне паливо. Коли б це сталося, то наслідки такого потрапляння страшно уявити: міг бути ще один вибух, за кількістю викинутих радіонуклідів подібний до того, що стався на 4-му...
На початку травня було ухвалено рішення про охолодження реакторів скрапленим азотом, і незабаром на станцію прибули десятки залізничних цистерн із ним. Але це рішення було скасоване, тому що існувала ймовірність отруєння людей.
Роботи з ліквідації наслідків катастрофи тільки-но розпочалися, а Міністерство енергетики СРСР видало наказ про запуск 1-го і 2-го енергоблоків, робота яких була призупинена, а також підготовку до експлуатації 3-го і в 1987-му — 4-го. Інакше, як авантюрним, це розпорядження важко назвати: його реалізація могла б призвести до непередбачуваних наслідків.
— Після вибуху станція, як відомо, продовжувала працювати. І персонал її перебував у зоні підвищеної небезпеки. Чи видали людям засоби індивідуального захисту, чи контролювали рівень радіаційного опромінення?
— Буквально до 9 травня весь персонал станції працював без дозиметрів, які визначають рівень отриманої радіації.
— Чому? Їх не було взагалі на станції чи не вистачало на всіх?
— Справа в тім, що тодішні дозиметри були розраховані на фіксацію п’яти бер, а ми за одну зміну отримували у три-п’ять разів більше. Тож який сенс був у користуванні ними? Щоправда, після 9 травня всім нам видали так звані накопичувачі радіації — прилади, здатні «тримати» у собі до 500 бер. Але...
Видавали їх уранці — перед початком роботи, а ввечері ми повинні були їх здавати. Таким було розпорядження урядової комісії. За зміну людина могла отримати п’ять-вісім бер, а накопичувач, розрахований на 500 бер, не фіксував такої «незначної» дози. Цим самим, вважали урядовці, у людини створюватиметься враження, що вона «чиста».
Цинізму чиновників, які входили до цієї комісії, не було меж. Бо з часом вони вирішили рахувати лише ті дози опромінення, які люди отримували безпосередньо під час своєї зміни. А ті, що вони отримували за межами станції, наприклад, вдома, до уваги не брали. Але ж увесь персонал станції продовжував проживати у Прип’яті, місті, яке чи не найбільше постраждало, через що всі його жителі — за винятком працівників станції — були евакуйовані!..
— З персоналом станції все зрозуміло. А чи були забезпечені, як слід, засобами індивідуального захисту військовики, які працювали на найбільш забруднених ділянках?
— Так, солдати працювали там, де найважче, найнебезпечніше не лише для здоров’я, а й життя. Наприклад, саме вони очищали дах 4-го енергоблоку від уламків графіту, розкиданих вибуховою хвилею, знімали верхні пласти ґрунту навколо нього, які були найбільш насичені радіонуклідами, облаштовували могильники — місця захоронення тисяч тонн радіаційного сміття, техніки, що увібрали надто багато радіації. Словом, люди в погонах були там, де найважче. Я на власні очі бачив, як солдати, офіцери падали — у буквальному розумінні цього слова — з ніг. І не тільки від утоми...
До речі, зараз найбільше інвалідів-«чорнобильців» саме серед цієї категорії учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Багато хто з них має променеву хворобу, спровоковану перебуванням у ті весняні і літні дні 1986 року на Чорнобильській АЕС. Та довести це і отримати відповідний соціальний захист вони не в силі. До речі, військовики брали участь не лише в ліквідаційних роботах на станції.
Вони допомагали працівникам МВС у проведенні евакуації жителів міста Прип’яті, десятків навколишніх сіл, що зазнали критичного радіаційного ураження. Зокрема, силами понтонно-мостового полку, що прибув із Києва, на кількох річках були наведені мости, що значно пришвидшило евакуацію людей. В окремих випадках військовослужбовців залучали і до підтримання порядку: у ті тривожні дні з’явилося чимало мародерів — людей, які проникали до залишених напризволяще помешкань і виносили звідтіля все, що потрапляло під руку.
— Протягом 1986–1990 років понад 800 тисяч військовозобов’язаних громадян одягли військові однострої і були відряджені до Чорнобиля. На ваш погляд, була нагальна потреба направляти на станцію стільки людей? Невже не можна було обійтися дещо меншими силами?
— Як на мене, то не потрібно було «кидати» на станцію стільки людей. Не раз доводилося спостерігати, як начальство не знало, чим зайняти своїх підлеглих, і вони «прогулювалися» територією, на якій навіть дозиметри зашкалювали. Інакше, як злочинними, дії тодішньої влади важко назвати.
Ситуація на Чорнобильській АЕС мені нагадує ті, що виникали під час Великої Вітчизняної війни. Адже тоді, зокрема при проведенні наступальних операцій, воєначальники не рахувалися з людськими втратами, кидаючи солдатів на переважаючі сили німців. Головне, розмірковували вони, результат — переможців не судять. Схоже міркували і тодішні можновладці, вважаючи, мабуть, що чим більше людей перебуватиме в Чорнобилі, тим ефектніше виглядатиме загальна картина ліквідаційних робіт...
— Чому, Юрію Борисовичу, заборонили діагностувати променеву хворобу?
— Наприкінці травня урядова Комісія з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи заборонила медикам встановлювати потерпілим діагноз «променева хвороба». Це вписувалося в систему дій тодішньої влади, мовляв, наслідки катастрофи не такі вже й страшні, як про них кажуть на Заході. А на підтвердження цього цинічно-брехливого постулату і був відданий такий наказ.
Загалом у ті дні партійна номенклатура зі шкіри лізла, аби приховати від власного народу всю правду про аварію. Тому і першотравневу демонстрацію проводили у Києві, і по телевізору демонстрували усміхнені обличчя українців, які заявляли, що «нічого страшного не сталося». Міністерство охорони здоров’я УРСР, КДБ, інші структури інформували ЦК КПУ про справжні масштаби вибуху, але далі нього ця інформація не йшла. Правда, не слід забувати, що українська партійна номенклатура була обмежена у своїх діях: усе вирішувалося на Старій площі у Москві...
Інтерв’ю взяв Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»