ЯК ЗАХИСТИТИ ПРАВА УВ'ЯЗНЕНИХ ЖІНОК?
У Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин 22 листопада відбулося засідання «круглого столу», на якому обговорювали становище жінок і матерів з дітьми, які перебувають в ув'язненні, шляхи вдосконалення та гуманізації системи відбування покарань.
Одна з учасниць засідання — керівник Інформаційно-консультативного жіночого центру Олена Суслова — не перший рік долучається до реформування та модернізації Державної кримінально-виконавчої служби України, закріплення міжнародних норм і стандартів у цій сфері, відстоювання прав жінок, що відбувають покарання. Наша розмова зосередилася на проблемах, які потребують невідкладного вирішення.
— Існують мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими, ухвалені понад 50 років тому,— зауважила Олена Суслова.— Проте часто вони не враховують багатьох змін, що відбулися в суспільстві за цей час, нових стандартів і підходів. Гадаю, вкрай важливо привернути увагу громадськості до цієї непримітної групи населення, до її потреб.
У цивілізованому світі жінки можуть відбувати покарання і користуватися сучасною медициною, побутовими зручностями, здобувати вищу освіту тощо. У нас вони опиняються осторонь суспільства, а часто разом із ними труднощі переживають і їхні малолітні діти.
Чимало питань треба вирішувати на законодавчому рівні. І можна лише подякувати парламентському Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, підкомітету з міжнародно-правових питань і гендерної політики, який завжди підтримує ініціативи, пов'язані з правами жінок.
Для мене теж ці питання невипадкові. Певний час Інформаційно-консультативний жіночий центр у співпраці з іншими партнерами реалізував проекти у цій сфері за підтримки Швейцарської агенції з розвитку і співробітництва, розглядав питання, що стосуються становища ув'язнених жінок і матерів з дітьми.
— Скільки нині жінок в Україні перебувають у місцях позбавлення волі?
— Ця цифра постійно змінюється. За інформацією Державного департаменту України з питань виконання покарань, яку було озвучено під час засідання «круглого столу», в 15 установах виконання покарань для жінок і слідчих ізоляторах тимчасового утримання нині перебуває понад дев'ять тисяч жінок. 17 тис. жінок отримали покарання без позбавлення волі.
— Чи забагато це для нашої країни?
— Напевно, такі показники завжди будуть надмірними, адже йдеться про жінок. Є й інші аспекти. Скажімо, в нашій державі жінки часто потрапляють за ґрати через такі правопорушення, які в багатьох інших країнах не передбачають ув'язнення. Враховуючи те, що в'язниці не стільки перевиховують, скільки додають проблем на все подальше життя, посилення покарань, пов'язаних із позбавленням волі, не є фактором, який міг би поліпшувати ситуацію загалом.
— У якому віці зазвичай жінки вперше потрапляють за ґрати?
— Це індивідуально. Велика частина жінок потрапляє віком до 30 років. У Мелітопольській колонії для дівчат перебуває близько ста осіб. Тобто ув'язнених жінок віком до 18 років не так багато. Проте є такі категорії правопорушень, скажімо, в економічній сфері, коли за ґратами опиняються жінки поважного віку.
— Що переважно спонукає жінок нехтувати законом?
— Інформаційно-консультативний жіночий центр регулярно проводить опитування і дослідження в цій сфері. Я також ознайомлювалася з результатами досліджень, які здійснювалися в інших країнах. Однієї вагомої причини неможливо визначити. Зазвичай — це комплекс факторів.
На думку опитаних нами ув'язнених жінок, першим чинником можна назвати зловживання алкоголем і наркоманію (28%), далі відзначаються особистісні риси характеру (16), криміногенне оточення (13) і складне матеріальне становище (11%).
Набагато рідше згадують неблагополучну ситуацію в родині. Під час дослідження ми прагнули виявити залежність між сімейним насильством і правопорушеннями, що скоює дитина, котра виховувалася у цій родині. Така залежність простежується лише між насильством у сім'ї та наркоманією.
— Чи позначається сімейний стан на асоціальній поведінці жінок?
— Переважно жінки цієї групи населення самотні — неодружені та розлучені.
Часто жінка не є самостійною у скоєнні злочину чи правопорушення. Чоловік може втягнути жінку у криміногенне середовище, спільно вчинити злочин. Коли ситуація призводить до викриття, то чоловік може вмовити жінку всю провину взяти на себе. Мовляв, тобі як жінці зроблять послаблення, а я чекатиму на тебе. Велика психологічна травма для жінки тоді, коли вона потрапляє за ґрати, а чоловік їй не пише, не приїжджає, не підтримує морально і матеріально.
Слід зазначити, що розрив соціальних контактів у жінок, які потрапили за ґрати, відбувається частіше, ніж у чоловіків. Тобто жінка частіше чекає чоловіка з ув'язнення, ніж чоловік жінку.
— Чи багато матерів серед жінок-в'язнів?
— Більш як половина опитаних нами ув'язнених жінок має дітей. У 2006–2009 роках за підтримки Швейцарської агенції з розвитку і співробітництва Державний департамент з питань виконання покарань разом з Інформаційно-консультативним жіночим центром реалізовував проект «Жінки і матері з дітьми в ув'язненні». Він був спрямований на жінок, які мали дітей до трьох років, відбували покарання разом із мамами. Зазвичай в Україні таких близько ста осіб — в Одеській та Чернігівській колоніях. На той час у Чернігові було 15–17 жінок із дітьми, зараз — понад 20. І місткість будинку матері й дитини, який спільними зусиллями Швейцарської агенції з розвитку і співробітництва та пенітенціарної служби України було добре відремонтовано, не задовольняє потреби колонії.
Проте є велика частина жінок, у яких діти старші трьох років. За ув'язнення матерів вони здебільшого мешкають з іншими родичами. Трапляються випадки, коли жінки не знають, де опиняються їхні діти, коли самі потрапляють за ґрати. Приміром, під час затримання жінок були неточно оформлені документи або наявність дитини не була оформлена, діти потрапили до розряду безбатченків та безхатченків, і держава передала їх до відповідних установ. Тож родичі загалом можуть втратити інформацію про них.
Стежити за точним оформленням документів під час затримання треба чітко. Зокрема, це передбачають Правила ООН стосовно поводження з ув'язненими жінками і засобів покарання для жінок-правопорушниць без позбавлення їх свободи (Бангкокські правила).
— Вважається, що жіноча злочинність у світі зростає швидше за чоловічу. Як це виглядає в Україні й чому так відбувається?
— В Україні маємо подібні тенденції. Розширюючи поле діяльності, в якому жінки реалізують себе, вони набувають не лише позитивного досвіду. Ширшою стає і сфера злочинів, які скоюють жінки. Якщо раніше можна було говорити про різні види шахрайства, то нині збільшується кількість злочинів, пов'язаних із тяжкими тілесними ушкодженнями, вбивствами. Відділення для довічно позбавлених волі, яке розташоване у Качанівській колонії, практично заповнене. Там перебуває близько двох десятків жінок. На них припадає (лише доведених!) десь 50 убивств.
Такі зміни пов'язані з глибокими комплексними процесами в суспільстві, які треба ретельно досліджувати.
— Чи пристосовані українські в'язниці до утримання жінок?
— Однозначно ні. Річ у тім, що в Україні немає жодної в'язниці, що була б побудована як жіноча. Для цих потреб пристосовували чоловічі в'язниці або установи іншого типу. Скажімо, Галицька колонія розташована в колишньому монастирі. Безумовно, архітектурні, санітарні та естетичні умови не відповідають жодним елементарним вимогам. Ураховуючи, що фінансування цієї сфери у нас не пріоритетне, соціальні гарантії для персоналу цих закладів також мінімальні.
— Пенітенціарна система понад усе покликана виконувати виховну роль, та чи справляється вона з нею повною мірою?
— Вона часто не встигає за завданнями, які покладає на неї сучасне суспільство, діє за стереотипами. Велика проблема в тому, що влада не завжди розуміє, що пенітенціарна система і органи МВС — це різні системи й підходи. Одні мають викривати і ловити, інші — наглядати за тим, як людина відбуває покарання. І не відомо, що важче. Свого часу, зокрема на вимогу Ради Європи відбувся процес демілітаризації, коли управління з виконання покарань було виведене за межі МВС.
Однак це відбулося більш формально, в реальному житті процеси в цій сфері проходять складно.
Персоналові, який працює в пенітенціарній системі, треба налагодити контакт із ув'язненими і підготувати їх до виходу на волю. На жаль, підготовка персоналу для пенітенціарної системи ще не така, яку хотілося б бачити. Часто вони самі не вірять, що їхні підопічні можуть виправитися на волі. А без такої віри важко змінити ситуацію на краще.
Пенітенціарна система у нашій країні потребує більшої прозорості й відкритості, залучення допомоги громадських об'єднань. У нас є приклад, коли наша підопічна, котра відбувала покарання в Чернігівській колонії, після виходу на волю не тільки змогла організувати власне сімейне життя, вступити до вищого навчального закладу. Вона створила громадську жіночу організацію, аби допомагати іншим жінкам, які опинилися в складних життєвих обставинах.
— Ви згадували Правила ООН стосовно поводження з ув'язненими жінками і засобів покарання для жінок-правопорушниць без позбавлення їх свободи (Бангкокські правила). Яка перспектива їх широкого впровадження в нашій країні?
— Бангкокські правила були схвалені Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 2010 року. Вони не є документом, який юридично зобов'язує державу робити якісь кроки, як, скажімо, конвенція. Але водночас — це документ Організації Об'єднаних Націй, який має рекомендаційний характер і намагається допомогти державі змінити ситуацію на краще. Деяких положень Бангкокських правил в Україні більш-менш дотримуються. Зокрема, це стосується жіночого персоналу під час оглядів тощо. Інші правила наразі не закріплено в законодавстві України. Наприклад, щодо жінок із дітьми, які потрапляють у місця позбавлення волі. Бангкокські правила приділяють значну увагу тому факту, що все утримання жінок-ув'язнених має відповідати гендерним підходам, політиці загалом.
Якщо Бангкокські правила стануть «настільною книгою» для пенітенціарної служби, зможемо реально говорити про захищеність прав ув'язнених жінок, а заразом і про гуманізацію покарань, про наданий шанс розпочати на волі нове життя.
Роман НЕЧИПОРУК,«Українська перспектива»
також у паперовій версії читайте:
- ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
назад »»»