ДВІ СТИХІЇ ОЛЕКСАНДРА БІЛОЗОРА
Художник Олександр Білозор цілком може вважати себе щасливою людиною: він, на відміну від багатьох, сам пише сценарій власного життя.
Написавши деякі свої роботи на водній глибині від 3 до 30 м, він став рекордсменом книг рекордів України та Гіннесса. Однак лаври рекордсмена і лауреата 12-променевої зірки «Кредо», якою удостоєні також Білл Клінтон і Монтсеррат Кабальє, на популярного художника не тиснуть.
— Ви фаталіст? Є відчуття, що Ваш шлях було визначено наперед?
— Гадаю, що так. Я багато разів намагався відхилитися від визначеної лише для мене траєкторії, але вищі сили завжди скеровували мене на істинний шлях, оберігаючи від спокус. Лише згодом розумів, що найважливіше і найяскравіше — те, що ти робиш. І я нічого не хотів би змінювати. Навіть у нинішні часи, коли важко займатися мистецтвом чесно, не підлаштовуючись під кон’юнктуру, нікому не продаючись і не зраджуючи себе.
Я щаслива людина, бо роблю те, що хочу. Коли у 2008 році писав серію «Сумом», узагалі ні про що не думав, хоча була криза. Друзі мені постійно нагадували: «Олександре, у нас же криза!» Яка криза? Я не встигав висипатися, тому що з ранку до вечора писав. Ось так: у всіх криза, а я жив повноцінним життям.
— Ви змалку знали, що станете художником?
— Я ще в дитячому садочку гарно малював — мої роботи навіть на конкурси надсилали. Малювати для мене так само легко, як дихати. Напевно, талант у мене від батька. Він був самоуком, займався інкрустацією, але нічого навчити не міг — не знав теорії. Слава Богові, тоді було багато літератури, за якою я міг навчатися, а завдяки своєму «радянському дитинству» почав відвідувати гуртки. У дитинстві взагалі не мав вільного часу. Займався туризмом, спортивним орієнтуванням і навіть грав у духовому оркестрі. До речі, я закінчив музичну школу по класу труби і мене викладач навіть бачив у музичному училищі.
— Чому тоді не обрали музику?
— Розумієте, музика — це колективна творчість, а я страшенний егоїст. Люблю відмовитися від усього і зосередитися лише на роботі. Головним для мене завжди був, є і буде живопис. Лише він приносить душевний спокій і відчуття, що прямуєш своїм, а не чужим, нав’язаним зовні, шляхом. У процесі роботи над картиною усвідомлюєш, що все легко, все виходить, тебе немов ведуть по життю вищі сили.
— Як Ви прийшли до своєї знаменитої серії «Сумом»? Теж було замовлення від вищих сил?
— Побачив сумоїстів у старих, або, як нині кажуть, вінтажних часописах. Вони приголомшили: у божевільній масі м’язів була присутня надзвичайна грація. Вирішив: робитиму серію про сумоїстів. Потім до рук випадково потрапив спортивний журнал 2003 року зі статтею про знаменитого японського борця сумо, до речі, українця за походженням, Кокі Тайхо.
Сумо — це і щоденна титанічна праця, і ювелірна техніка на 75 прийомів виштовхування суперника з татамі. Крім того, це ритуальна боротьба, де переплелися дві стихії — земля і вода. Я спробував об’єднати сумо з політикою «великих людей», оскільки в політиці багато речей стосується боротьби, нехай навіть непривабливої й не ритуальної.
— Проте в стародавньому мистецтві сумо є своєрідна краса, а політика, скажімо так, далека від цього. Як пощастило поєднати два такі несумісні поняття?
— Я б не ставив такі жорсткі рамки: гарно — не гарно. Все у цьому світі не варто сприймати однозначно. Політика і сумо — це боротьба. Боротьба тіл, інтелекту, стратегій. Перемагає далеко не найгарніший або найрозумніший чи найсильніший. Тут важливі всі складові.
Так само не можна трактувати слово «мистецтво». Російською воно звучить як «искусство». Дехто вбачає у ньому «искус», тобто спокусу. Але ж мистецтво, особливо образотворче, — це вхід у вищі сфери, куди дозволено вхід тільки обраним. Силу мистецтва і масштаб його дії на людей, яких треба було привести до віри в Бога, давно усвідомили у Ватикані. Тому Мікеланджело запрошували прикрашати базиліку Святого Петра. Римські папи добре розуміли: рукою генія водив Святий Дух, а від його творів, таких як Пьєта, тамуватиме подих і у прийдешніх поколінь.
— Що Ви відчуваєте, коли працюєте над картиною?
— Я немов потрапляю в інший вимір. Не відомо звідки з’являється потік енергії, який ллється на мене водоспадом. Іноді не можу зрозуміти, чому зробив той або інший мазок, обрав певний відтінок, чому використовував саме такий ракурс. Так я писав «Поцілунок». Писав у стані приголомшливої експресії, не зупиняючись. Немов мені хтось або щось підказував згори. Часом такі підказки приходять звідусіль. І це стосується не лише живопису.
— Вам пощастило зіграти у фільмі «Художник Божої іскри» українського Пікассо — так мистецтвознавці називають Олександра Богомазова.
— Чи то не диво? У нас однакові імена — Олександр і доньки у нас Ярослави. Скільки збігів! Тому не вагався, коли режисер Ігор Недужко запросив мене на роль Богомазова. Після цієї ролі моє життя містичним чином круто змінилося. Я, можна сказати, пішов під воду. Все відбулося так само випадково.
У 2004 році мені зателефонував професійний водолаз-глибоководник Володимир Карпічєв і сказав, що для підводних зйомок потрібний художник. Це було в Сімеїзі у вересні й мене навчили занурення лише за два дні. Цікаво, що сцени всі зняли, а про мене забули, залишивши в Чорному морі під час сильної бовтанки. Проте, навіть незважаючи на такий досвід, підводний світ мене не злякав, а зачарував.
— Чому Вам так подобається зображати рифи і затонулі кораблі?
— Мені імпонує підводний пейзаж. Він складніший за технікою зображення. А кораблі — це завжди трагічна історія, від якої віє цвинтарем. Хоча в затонулому кораблі «Ель Міна», який я малював, було щось містичне. Він зі своїми гарматами і танками був цікавий і з історичної точки зору. А ось рифи — живий об’єкт, причому професіонали-дайвери чітко визначають глибину, на якій їх пишу. Рифи органічні, вражають різноманітністю відтінків — від фіолетового до рожевого. Це мікросвіт, у якому знаходять прихисток молюски, що фільтрують морську воду.
— Тож яка стихія Вас більше приваблює — морська чи земна?
— Я люблю і землю, і море. Вони різні, тим і приваблюють. На глибині земні закони і час не діють. Там зовсім інше світовідчуття, немає людської метушні, агресії. У морі навіть хижа морена по-своєму прекрасна — вона розумна і ніколи не нападає першою. Вона господиня у своєму світі й полює лише тоді, коли голодна, а не задля насолоди від убивства. У морі відчуваєш невагомість і від цього виникає ейфорія. Кожна глибина має свій відтінок — синього або бірюзового. Проте після перебування на глибині хочеться знову побачити землю, сонце, небо.
— Тоді повернімося на землю. Розкажіть про соціальний проект «Арт-прописка», в якому Ви брали активну участь.
— Вважаю, що незалежно від професії та соціального статусу люди мають допомагати один одному. Я працював із бомжами, котрі приходили до моєї майстерні вчитися малювати. Спочатку до занять вони ставилися недовірливо. У всіх був страх переступити через стереотипи і створити щось своє, оригінальне. Починали з копіювання і лише потім з’явився елемент творчості.
Страх, який сковував, зник і люди почали відчувати радість від творчості. Вони співали, кричали від задоволення, що знайшли потрібний відтінок. У процесі творчості у них зникала агресія проти світу. Люди сперечалися про роботу, релігію, творчість. То були вже нормальні люди.
— Виступіть у ролі провидця. Передбачте, що чекає на сучасний живопис?
— На нього невдовзі не буде попиту. А ось років через 50 раритетом стане класичний живопис олією. Але на той час картини не буде кому і на чому писати. Лише тоді зрозуміють справжню цінність класики. Адже все, чого торкалася рука майстра, має неповторний шарм і енергетику. На відміну від псевдохудожніх інсталяцій, які нагадують радше «пихаті» театральні постановки. Бити посуд або кривлятися на екрані й створювати художні полотна, погодьтеся, дещо різні речі. Відеоарт — це, найпевніше, вираження глибокої кризи в мистецтві.
— Кризи ідей?
— На жаль. Нині криза у всіх сферах, а мистецтво в адекватному розумінні взагалі не затребуване. Бачу мавпування у всьому — від політики до театру. Проте рано чи пізно це божевілля має завершитися.
— Завершитися у грудні 2012 року, як провістили нам індійці майя?
— Не думаю, що в грудні 2012-го на нас чекає кінець світу. Людство — улюблена іграшка Бога і знищувати її йому не має сенсу. Радше людство як єдиний екземпляр живої природи, здатний до самознищення, себе колись знищить. Проблема в тім, що ми живемо за рахунок інших — тварин, рослин, надр, собі подібних.
Людство чомусь думає лише про задоволення і забуває про тлінність існування. А життя надто ефемерне, швидкоплинне. Проте навіть примарна загроза апокаліпсису — привід спинитися і замислитися про духовність, вічність, красу. Адже рано чи пізно кожному доведеться звітувати за свої прожиті дні, якщо не перед Богом, то хоча б перед власною душею.
Інтерв’ю провела Ірина ГАЛІТОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- ЗНАЙОМСТВО З «БЕТХОВЕН-КВАРТЕТОМ»
назад »»»