ТРІУМФ І ТРАГЕДІЯ МИКОЛИ ВАВИЛОВА
125 років тому народився Микола Іванович Вавилов (1887–1943) — вчений-генетик, ботанік, селекціонер, географ. Він закінчив агрономічний факультет Московського сільськогосподарського інституту. Працював у лабораторії професора Бетсона (Кембриджський університет, Англія). Від 1917 до 1940 рр. обіймав керівні посади в навчальних і наукових закладах Свердловська, Петрограда, Москви, зокрема упродовж семи років очолював Інститут генетики АН СРСР. Обраний академіком АН СРСР, академіком АН України.
Організатор і учасник 180 ботаніко-агрономічних експедицій, які охопили більшість континентів (крім Австралії та Антарктиди), в ході яких виявив прадавні осередки формоутворення культурних рослин. Під його керівництвом було створено найбільшу в світі колекцію насіння культурних рослин.
...Мабуть, у кожної людини, крім отчого дому, є на землі місце, про яке з вдячністю і теплотою вона згадує впродовж усього життя. Почесний і дійсний член академій і наукових товариств Москви, Нью-Йорка, Лондона, Берліна, Іспанії, Мексики та інших країн, Микола Вавилов називав таким місцем Полтавську сільськогосподарську дослідну станцію. З нею, за його словами, пов’язані найсвітліші спогади, адже саме її колектив, писав він, особисто йому «дав імпульс для всієї подальшої наукової роботи».
Уперше він, тоді ще студент Московського сільськогосподарського інституту, приїхав на Полтавщину 1910 року для проходження практики. Яким же чином колектив так вплинув на юнака, сприяв його формуванню як вченого?
Це — директор дослідної станції Сергій Третьяков, талановитий дослідник Микола Курдюмов, інші вчені та й усі працівники станції були одержимими людьми, кожне дослідження пов’язували з поліпшенням життя на землі. Задля вирішення цього завдання їм доводилося днювати й ночувати на дослідному полі, працювати без вихідних.
Ставши відомим ученим, М. Вавилов у спогадах про той період висловлював захоплення такою самопожертвою дослідників: «Полтавське дослідне поле було оточене ореолом подвигу, слави, бездоганної, найвідомішої науково-дослідної роботи».
Не менш важливе й інше. Вчені, попри зайнятість, дбали про підготовку фахівців і створили умови, щоб практикант перевірив себе на різних напрямах, зробив вибір головних. Дочка тодішнього директора дослідної станції С. Третьякова — Л. Третьякова — писала: «Ще тоді батько віщував йому велике майбутнє».
Коли, повернувшись до Москви, Микола Вавилов звітував про практику, всі були вражені: крім поставленого перед ним завдання, він із власної ініціативи вивчав вплив протруювання насіння ячменю, зараженого сажкою, хімічною обробкою осоту для розробки методів боротьби з ним, іншими дослідженнями. В його доробку були три самостійні наукові статті.
Після закінчення інституту молодий фахівець знову приїхав до Полтави, де вивчав стійкість деяких сортів пшениці, зібрав гербарій злаків. Надалі Микола Іванович не поривав зв’язків із дослідною станцією. Він, зокрема, зазначав, що співпраця з її колективом сприяла створенню ним теорії про імунітет рослин до інфекційних захворювань. Слід нагадати, що вчені різних країн назвали цю теорію найбільшою подією у світовій біологічній науці, порівнювали її з відкриттям Менделєєва в хімії.
У статтях про М. Вавилова вчені, біографи звертають особливу увагу й на те, що співпраця з полтавськими дослідниками «була прологом до всієї його наукової діяльності, в майбутньому пов’язаної з Києвом, Харковом, Житомиром, Львовом, Чернівцями, сотнями вчених і простих людей». Повсюдно він мав підтримку і не тільки щодо проведення експериментальних перевірок. Кілька важливих експедицій, зокрема до Туркменістану, Афганістану, Малої Азії були профінансовані українськими науковими установами.
Українським науковцям і виробникам було за що подякувати вченому. Завдяки його особистим пропозиціям в Україні було створено наукові заклади, у тому числі інститути зернового господарства, кукурудзи. Він багато зробив для того, щоб активізувати вивчення генних ресурсів у планетарному масштабі.
За його підтримки в Україні розгорнулася селекційна робота з лікарськими культурами. Вчений опікувався також проблемами рослинництва на Буковині та в інших регіонах. Наприкінці 30-х мільйони гектарів було засіяно гібридами, виведеними з урахуванням напрацювань вавиловської школи. В колі його турбот було збереження ботанічних садів, підготовка селекціонерів, допомога молодим науковцям.
Тож учені, які рекомендували обрати М. Вавилова академіком АН України, мали всі підстави написати в характеристиці таке: «За характером своїх багатьох робіт академік М. Вавилов значною мірою належить Україні».
Звичайно, його праці цінували не лише в Україні. Вчення Вавилова про імунітет рослин, про центри походження культурних рослин, закон гомологічних рядів у спадковій мінливості та інші вивчали в різних країнах.
Як зазначають біографи, в Європі, Сполучених Штатах газети виходили з його портретами. Про нього писали: «Якщо всі російські такі, як Вавилов, нам слід бути з Росією».
Головна мета досліджень вченого — подолання нестачі продовольства, яке було завжди, але почало посилюватися зі швидким зростанням населення Землі.
Він шукав відповіді на багато запитань про «філософію» рослинного світу, мав стратегічний план «оновлення землі» новими видами рослин, які зменшать ризики голоду, нестатків... Микола Іванович мріяв знайти рослини для виготовлення препаратів проти невиліковних хвороб і старіння.
На жаль, більшість планів йому не вдалося здійснити. У 1940 році за доносом Миколу Вавилова заарештували. Слідство тривало одинадцять місяців. Його 400 разів викликали на допити. Не витримавши тортур, принижень, знесилений безсонними ночами, вчений «зізнався», що робив «шкідництво в системі рослинництва, мною керованого з1920 року до арешту (6.VIII.1940 року)».
На закритому засіданні військової колегії Верховного Суду СРСР дев’ятого липня 1941-го Вавилову виносять вирок — вища міра покарання, розстріл. Пізніше смертний вирок було замінено 20 роками ув’язнення.
26 січня 1943 р. у саратовській в’язниці Микола Іванович помер від виснаження. В 1955-му посмертно реабілітований.
Попри все, його вчення продовжує працювати на поліпшення життя на землі. Зокрема, сучасна вітчизняна селекція розвивається на базі відкритих великим селекціонером природних закономірностей.
А колегам він заповідав: «Якщо ти став на шлях вченого, то пам’ятай, що прирік себе на вічні пошуки нового, на неспокійне життя до самого кінця. У кожного вченого має бути могутній ген неспокою. Він має бути одержимим».
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- «МУЗИКА РОЗУМУ» СХОЖА НА ДЖАЗ
- СТВОРИЛИ ЛІТАЮЧОГО РОБОТА
- ЛЮДСТВО БЕЗ КАВИ?
- ПАСТКА ДЛЯ РАКОВИХ КЛІТИН
- НА ЧЕРЗІ — «МІЖПЛАНЕТНИЙ ІНТЕРНЕТ»
- МОЖНА РОЗРАХУВАТИ ЧАС ВЛАСНОЇ СМЕРТІ
назад »»»