БОРИС ОЛІЙНИК: ЩАСЛИВИЙ ТОЙ, ХТО ВІЛЬНО ОБИРАЄ МАЙБУТНЄ
Україна може пишатися тим, що має свого Садівника щастя — Григорія Сковороду, філософа, письменника, мораліста. Його вчення й моральні приписи мають прямий дотик до тривожних викликів XXI ст. Сковорода органічно поєднав науку про щастя людини, природженість її до праці на землі із глобальною вимогою сучасності — сталим (гармонійним) розвитком людства.
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
У Сковороди багато послідовників, зокрема поет-академік, лауреат Шевченківської премії, Герой України, голова Українського фонду культури Борис Олійник.
Оскільки бесіда відбулася напередодні святкування 290-ї річниці народження великого українця Григорія Сковороди, а Борис Олійник є головою Громадського комітету Великого проекту «Григорій Сковорода-300», це зумовило характер запитань, сформульованих, так би мовити, крізь призму постаті геніального філософа-мандрівника.
— Борисе Іллічу, біограф Сковороди — Ковалинський — пише про Вчителя: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав».
Якою мірою ці риси притаманні Вам?
— Було б некоректно порівнювати себе, сирого, з цим святим чоловіком. Григорій Савич Сковорода — справді неземне явище, містична постать. Він щось знав таке, чого ми досі не можемо второпати, це людина грядущого.
До речі, як кращий учень в семінарії він був допущений, кажучи сучасною мовою, до «спецхрану», отже, читав і заборонені книжки на кшталт Кампанелли, Галілея, Коперника. Це була глибоко інтелектуальна людина, котра набагато випередила свій час. Сковорода, можна сказати, наш сучасник. За визначенням професора Володимира Ерна (монографія про Сковороду за 1912 рік), в ряду геніїв — Арістотель, Сократ, Платон і ще кілька, потім — лакуна, після якої Григорій Сковорода продовжує ряд безсмертних. Тож це всесвітня величина, і ми горді й щасливі з того, що він — наш, українець. А мені тим паче приємно, бо Сковорода ще й полтавець.
Він був, так би мовити, барометром і сейсмометром. Якось у Харкові губернатор запропонував йому очолити парафію. Сковорода відповів: «Високодостойний пане, якби я відчув, що зараз іде російсько-турецька війна і там потрібна моя шпага, я б уже був не тут, а там. Отож дякую Тобі, Боже, що все корисне зробив нам легким, а все важке непотрібним».
Сковорода був ходячим університетом, і завдяки йому ми не опустилися нижче від ватерлінії, бо у нас тоді розпочалося кріпосництво, насунулася темрява невігластва. Хоча Україна до Катерини ІІ була освіченою, француз Боплан писав: «Там усі грамотні й всі характерники». От із такого козацького роду і сам Григорій Сковорода, який дійшов до Риму і, певно, з деякими філософами мав дискусію.
Слава Богові, що він у нас був. Адже ми, з одного боку, за всієї своєї вайлуватості і загумінковості любимо любити Україну, з іншого — плачемо у погрібниках: «Ой, пропала Україна...». А великий Предтеча йшов красиво, на видноті усього світу, і нікого не боявся. Для мене світить його висока мудрість: «Лучше быть ослом со львиной психологией, чем львом с ослиной психологией».
— Наприкінці 70-х років XVIII століття, після різних конфліктів із владою, Григорій Сковорода обрав новий і незнаний до того стиль життя, а саме мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. У ній філософ ніколи не розлучався з Біблією, сопілкою чи флейтою і своїми писаннями.
Відомо, що і Ви за своє життя наподорожували за кількох.
— Так, налітав і наїздив сотні тисяч кілометрів. Це була необхідність, робота. Я не любитель бігати по країнах. Але доводилося. Вважав обов'язком допомагати, де можна. Дещо вдалося, особливо, коли розвалювався Союз. Я пройшов всі «гарячі точки». Інколи навіть зупиняв бойню, визволяв заложників. Траплялися граничні ситуації.
— Під прицілами були?
— Всяко бувало. Ставали перекурити, а довкола солдати обступали, захищали тілами. Бачив трупи, відрізані голови, складені гіркою... Комусь треба було гасити конфлікти.
— Радянська система скрізь горіла?
— Вона, може, вижила б, та її зовні й зсередини валили (і досі на неї валять). Вона сама мала відродитися, переродитися, відкрити більше демократії. А от нинішня демократія смертовбивча.
Зазначу, що в радянській системі були непростимі речі, ми це не забуваємо. Але там було більше людяності, ми були ближчі один до одного, більше вірили ближнім, не були такими циніками. Для нас гроші, як нині долар, не закривали все, бо ще була нормальна дружба. Подивіться, що відбувається нині. Вас можуть закласти найближчі друзі. Позаяк меркантильний інтерес затуляє небо.
Я сповідую ліву ідею, сповідую соціалізм, закладений у десяти заповідях Господніх. Ідея не винна, що її деформували, винні ті, котрі деформували.
У нас не було такої жорстокості та ірраціональної ненависті, непояснимої словами, як нині у деяких регіонах. Та чесні, доброзичливі люди є і будуть. Національні риси віддзеркалював Сковорода. Це був світлий і з почуттям гумору цікавий філософ, його понятійно-категоріальний апарат охоплював біблійну і просту селянську мову, він однаково легко спілкувався з вченими і селюками.
Сковорода акумулював справжній національний характер, зокрема козацький. Бо почуття гумору, мужність, гречність і лицарство найбільше в козаках зосереджувалися. Козаки, коли брали в полон, не мучили так, як їх катували: на дибах, палях, на вогні тощо. Не було такої практики. А в бою знімали голови, питань нема. І в полоні трималися гідно!
Не дуже люблю своїх теперішніх земляків, які плачуть «Ой, мамо» і далі цього не йдуть. Ні, ідіть у свої далі — до пращурів, аби поєднатися з глибиною філософії і стійкості-світлості Сковороди.
— Після виборів парламенту хвороба на зневіру у нашого народу ще більше посилилася. Чи не так?
— Лунає гавкотня з приводу демократичності виборів. Не знаю, чому до нас сунуть носа американці. Мені, скажімо, не подобаються їхні вибори, але я не лізу зі своїми порадами. У нас, звичайно, були порушення, це ж не одна область, а велика держава. Відбулися нормальні вибори зі своїми видатками, яких у цій справі, на жаль, не обминути.
Крайні піднялися (утричі): праворуч — «Свобода», ліворуч — КПУ. Вибори — це дзеркало стану суспільства і його настроїв. Радикалізація відбувається у всій Європі. Люди зневірилися у демократах, які обіцяли, що все буде не так, як було, а краще. Не справдилося.
Подивимося, що буде за новими розкладами.
— Ви чималий період життя були у владі, перебуваючи з нею у конфлікті. Які конфлікти, спротиви були найбільш доленосні?
— Не сприймав себе владою, яка мене висувала. Для мене було головним чесно виконувати свою роботу, навіть ту, що нав'язали. Влада — це щось перехідне, сьогодні — одні, завтра — інші. Я кілька разів летів сторч головою вниз. Але був спокійний, бо коли повертався до своїх, вони вигукували: «О, нарешті блудний син повернувся в лоно церкви». Зловтішань зазвичай не було, хоч не обходилося без заздрісників, це одвічна категорія. Проте не було ніяких трагедій, що все полетіло шкереберть. Наш час буремний, іноді потрапляєш майже на той світ. Однак є пристойні люди, не всі сахаються від тебе під стіл, а при змозі рятують, допомагають виборсатися з павутиння підступів.
Десять років був секретарем парткому Спілки письменників України за проханням-наказом Олеся Гончара. Сказав йому: «Та я ж ніколи цим не займався». — «Треба заткнути дірку, ми знаємо, що ти за натурою не партбос, але там сунуть такого, що, не доведи Господи, буде горе». На два роки умовили. А вийшло десять. Я пишаюся тим, що при моєму «комісарстві» не було нікого посаджено, хоча головний кадебіст Фердінанд, він же Федорчук, говорив Євгенові Марчуку (кураторові Спілки, якого я пам'ятаю ще капітаном): «Почему нет докладных из Союза писателей?» Той казав: «Там нет множительной техники, не замечено оружия (і таке інше)...». — «О, ви з Олійником навчилися залагоджувати. Там націоналістичне кубло. А той своїм авторитетом прикриває їх». Про це мені потім розказали.
Утім, бували ситуації на межі. З того періоду зробив висновок, що найстрашніше зло — це донощики.
Доводилося боротися з іншим маразмом, зокрема з нашестям промислових монстрів. Особливо тяжко дався Канів. Це ж треба було додуматися на лівому березі Дніпра навпроти Тарасової гори споруджувати екологічно шкідливе підприємство, та ще й з трубою, яка була б вища за пам'ятник Шевченкові. Тоді я йшов як на амбразуру — голова уряду змушений був підписати розпорядження про заборону будівництва. І тоді ж разом із громадою зупинили божевільний проект перекидання забруднених вод Дунаю в Дніпро, змусили «заморозити» будівництво атомних станцій у Криму й Чигирині.
— Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалася цариця Катерина II і забажала його побачити. Через князя Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитися з України до Петербурга. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а неподалік паслася вівця господаря, в якого філософ затримався.
Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».
У Вас була можливість тепленько влаштуватися у Москві. Чому Ви цього не зробили?
— Така пропозиція надійшла від нашого тоді найвищого міченого. Я відповів: «Ні, я вже умру на своїй рідній радіаційній землі». Мені пропонували очолити якийсь новостворюваний журнал, натякали на квартиру у Москві. Я відповів: «Це не моя стихія. Де народився, там і працюватиму». Я не гордий, рідна земля — це все. Безприв'язним, космополітичної вдачі людям однаково, де жити: ubi bene, іbi patria — де добре, там батьківщина. Цей принцип мені не підходить.
— Як Ви розумієте сковородинське «Світ ловив мене, та не впіймав...»?
— Щодень жити, ходити по світу для Сковороди означало бути вільним. Бути вільним — творити, говорити з Богом. Бути щасливим означало для Сковороди найперше бути вільним у виборі шляху, життєвого діла, свого майбутнього. Він твердо, а часом різко відмовлявся від пропозицій і настійливих запрошень єпископів, губернаторів, лаврських священиків зайняти місце, гідне його талантів і вченості, — прихилитися до «відомого стану», одержати «достаток і щасливе життя», стати «стовпом церкви». Його не заманили до панів. Так само, як і Шевченка, котрий, до речі, був одним із найосвіченіших в імперії українців і тримався свого коріння. По суті, Шевченко — сковородинець, він, звісно, соціально напруженіший, гостріший був, бо кріпацтво за Сковороди ще так не гнобило. Для них обох найвище — це свобода.
— У багатьох напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов'язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «...те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік». Про спілкування з різними людьми він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.
А як Ви збагачували у суржикованому суспільстві свою поетичну мову? Яке Ваше читання? Хто з сучасників живив чи живить Ваш словниковий запас?
— Завжди читав класику і своїх колег. Баба, дід, батько, мати і все довколишнє середовище формували мову. Я виріс в Україні українцем. Хоча змалку знав і російську мову, тому що батьки переїздили. Тож доводилося спілкуватися по-різному. Але для мене не було проблеми з приводу рідної мови, бо цим повітрям дихаю.
Можливо, якісь мовні рецептори у мене більш розвинені, ніж в інших. Така професія. І не тільки професія, це моє життя.
— Я коли відчуваю, що мовне середовище деформує, беру твори Коцюбинського, Григора Тютюнника, поетів і вони повертають відчуття мови. А до яких імен Ви звертаєтесь?
— Скажімо, мовна стихія Панаса Мирного лягає мені на серце, бо вона наших полтавських країв. Коцюбинський, безумовно, — це вищий клас. Цікавий мовний аспект у Василя Земляка, колоритний варіант, аромат інший. Андрій Головко — прекрасний мовний ряд, пливе без натуги, без роблення. У Олеся Гончара розложиста мова, не скована умовностями і красивостями. У Михайла Стельмаха мова соковита.
А Григір Тютюнник, я певен, входить якщо не до п'ятірки, то до десятки найкращих світових новелістів. На лапідарному квадраті відчуваєш таку глибину! В одному оповіданні можна проглянути історію народу, і його перспективу теж, хоч там невесело написано. Євген Гуцало — мовний велетень, його твори пересипані метафорами і прислів'ями. Володимир Дрозд і Валерій Шевчук — справжні письменники. У нас літераторів вищого ґатунку — дай Боже, всіх не називатиму. Покоління шістдесятників дало взірці, які після люфт-паузи 20–40-х років надали новий імпульс українській літературі, зокрема мовний.
— От у нас кажуть: «Сковорода, Сковорода, геній, світоч...». Заіконізували його, як Шевченка. А яке живе значення має Сковорода для України?
— Його значення набирає сили особливо в цей період цинізму, коли всі криво посміхаються на те, що чоловік, скажімо, взяв і своїм коштом збудував пам'ятник. Він, дурень, не знайшов, куди покласти гроші.
То цей чоловік, який витратився на пам'ятник великому співвітчизникові, пам'ятає, що був Сковорода. І слава Богові, що такі люди є, що у нас є Сковорода і Шевченко, бо ми давно рачки повернулися б у неоліт або вискочили на дерева.
Прямий дотик моральних наставлянь Сковороди із теперішнім часом знаходимо в усіх творах Григорія Савича — трактатах, діалогах, поезіях. І завжди через матеріальне пересичення окремих регіонів планети Сковорода кидає людству колюче безкомпромісне запитання: «Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя?» Насамперед це стосується «золотого мільярда» людства, осипаного благами цивілізації в морі достатків, бідності, злигоднів. Наша планета вже не витримує шаленого виробничого навантаження для задоволення матеріальних потреб без думки про прийдешні покоління.
Де ж вихід? У впровадженні сталого розвитку суспільства, у проголошеному Сковородою «повстримного житті». Його заповідь прямо вписується в програму сучасного сталого розвитку, у його економічну і моральну сутність: «Позбавлення всього непотрібного, для того щоб набути найпотрібніше».
Нам треба провести культурну, духовну, моральну сковородинізацію всієї України, а через сталий розвиток унести народне вчення Сковороди в економіку та соціальну сферу.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»