НАЙСТРАШНІШИЙ ЗЛОЧИН ХХ СТОЛІТТЯ
Це голодомор-геноцид 1932–1933 рр. Пам’ятаймо ті часи, бо 80 років тому від голоду померло п’ять–сім мільйонів мешканців тодішньої радянської України — кожен третій-четвертий. І це в урожайний рік! Бо голодомор був штучний, мав зловмисний характер — наслідок злочинної політики більшовицького керівництва країни, передусім Сталіна, Молотова, Кагановича, Косіора, Постишева та їхніх поплічників.
24 ЛИСТОПАДА — ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ
Під прицілом — селяни
Голодомору 1932–1933-го передував 1928 рік, коли керівництво країни почало застосовувати надзвичайні заходи під час хлібозаготівлі. Зерно користувалося стабільним попитом за рубежем, тому його експортували, а за виручені гроші купували техніку, матеріали, цілі заводи для прискореної індустріалізації. Вилучали зерно у селян за низькими цінами, практично задарма.
За відмову «продавати хліб» державі селян притягували до кримінальної відповідальності, накладали непосильні штрафи. За несплату конфіскували майно боржників, фактично тоді податки зросли у три-чотири рази. Того ж господарського року було запроваджено так званий експортний податок. Під нього потрапило чимало як заможних, так і незаможних господарств. Селяни розорялися. Проте це не спиняло більшовицьких керманичів.
Так, у листопаді 1928-го П. Постишев на засіданні бюро Харківського окружного комітету КП(б)У заявив: «Олексіївка — найбільш хлібний район, а відстає... Питання має бути поставлене жорстко. Якщо селянин не виплачує — справу передавати до суду». Коментарі, як кажуть, зайві. Тільки протягом 1928–1929-го господарського року в такий спосіб було конфісковано по всій Україні майно 33 тис. селянських господарств. Вони, не бажаючи задарма працювати на державу, зменшували посіви, вирізали поголів’я робочої й продуктивної худоби.
У відповідь більшовики взяли курс на суцільну колективізацію як універсальний засіб вирішення проблем сільського господарства. У статті «Рік великого перелому» (1929) Й. Сталін «теоретично» обґрунтував політику суцільної колективізації, наголосивши, що до колгоспів ідуть селяни не окремими групами, а цілими селами, районами, навіть округами.
Насправді ніякого масового потягу селян у колгоспи не було. Восени 1929 року вони об’єднували лише кілька відсотків селянських господарств. Тоді почалася примусова колективізація, яка коштувала зокрема Україні великих жертв і нестатків. Якраз про це зізнався Й. Сталін під час розмови з В. Черчіллем.
Щоб залякати селян і примусити їх вступати до колгоспів, водночас із колективізацією розпочали «ліквідацію куркульства як класу». Куркуль став жупелом, яким лякали селян, які не бажали ставати колгоспниками. В Україні було «розкуркулено» щонайменше 200 тис. селянських господарств, або мільйон чоловік. Більшість цих бідолаг насильно загнали у спецпоселення на далекій Півночі, в Сибіру та на Далекому Сході.
І як наслідок...
Голодування, що розпочалося взимку 1931–1932 рр., переросло на справжній голод. Але більшовиків це не турбувало. Партійно-радянське керівництво вимагало безумовного виконання плану хлібозаготівель. Для цього ЦК ВКП(б) надіслав у листопаді 1932-го в Україну комісію на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим, що отримала повноваження будь-якою ціною виконати план хлібозаготівель.
Ця комісія, застосувавши надзвичайні заходи, до лютого 1933 р. заготувала ще 100 млн пудів хліба в Україні, що вже була охоплена лютим голодом. Виходить, що людське життя було оцінене більшовиками в 20 пудів зерна (приблизно 340 кг).
Для безумовного виконання хлібоздач були мобілізовані найвідданіші партії комуністи, комсомольці та безпартійні активісти. Тотальне вилучення зерна супроводжувалося встановленням харчової блокади України з використанням військ НКВС і міліції. Мета — не допустити вивезення харчів мішечниками із сусідніх Білорусії та Росії. За невиконання нереальних планів хлібозаготівель на селян накладали натуральні штрафи м’ясом, картоплею, овочами, тому вони позбавлялися будь-якого провіанта і свідомо прирікалися на голодну смерть. Селянам, які помирали від голоду, держава відмовляла в харчовій допомозі, водночас як значна кількість зібраних харчів псувалася на залізничних станціях, у пунктах заготзерна.
У грудні 1932 р. з’явилася постанова РНК УРСР і ЦК ВКП(б)У «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі», що спричинило різке збільшення жертв голодомору. Тоді ж у СРСР були запроваджені інститут прописки і паспортна система, чим обмежувалися можливості селян у виїзді для пошуку харчів.
Про свідоме використання більшовиками голоду, аби зламати хребет українському селянству, свідчить цинічна заява генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, що голод повинен був навчити село «уму-разуму». Ці дії вищого партійно-радянського керівництва цілком відповідають поняттю «геноцид», визначеного конвенцією ООН 8 грудня 1948 року. А Верховна Рада України 2003-го визнала голодомор 1932–1933 рр. актом геноциду українського народу.
Винними у скоєнні цієї трагедії слід вважати партійне і радянське керівництво СРСР — Сталіна, Молотова, Кагановича, а також Косіора, Постишева, Чубаря, Петровського, Любченка, Балицького, секретарів обкомів, райкомів, голів райвиконкомів, місцевих функціонерів усіх рівнів, активістів, причетних до здійснення на селі аграрної політики, яка призвела до голодомору.
Столиця голодомору
Харківська область у межах адміністративно-територіального поділу 1932–1933 рр. охоплювала територію трьох сучасних областей — власне Харківську, Полтавську і Сумську. Тут жила п’ята частина населення УРСР. Харківщина була на той час столичною областю (Харків був тоді столицею УРСР). Отже, більшовики зробили її своєрідним еталоном у проведенні своїх злочинних дій. Було ліквідовано НЕП і зроблено перехід до методів відкритого пограбування селянських господарств. Розпочався процес масового розселювання і руйнації сільськогосподарського виробництва.
Широке застосування репресій, численні порушення законності, свавілля, знущання над селянами викликали хвилю опору усіх верст сільського населення Харківщини. Про це свідчать архівні дані — скарги, листи, заяви селян, донесення місцевих органів ДПУ партійно-радянському керівництву, спогади свідків голодомору. Селянство Харківщини чинило опір режиму, але не могло протистояти репресивному апаратові.
Згубна політика радянської влади в аграрному секторі економіки Харківщини призвела до занепаду сільськогосподарського виробництва. Абсолютна більшість колективних господарств залишалися збитковими, фінансово, матеріально і технічно не забезпеченими. Голодні колгоспники недбало виконували роботи.
Тим часом радянський уряд не визнавав факту голоду, продовжував експортувати мільйони пудів зерна за рубіж, у тому числі з Харківщини, навідріз відмовився від закордонної допомоги населенню, котре голодує.
Тепер нашу національну трагедію називають народовбивством, геноцидом, українським голокостом, хоча десятиліттями вона оббріхувалася і замовчувалася, про неї змушували забути. Та марними виявилися потуги приховати злочин — зболена народна пам’ять не дає себе знищити. Перемігши страх і заборони, вона ожила, заговорила голосом вічності.
Свідчення очевидців
Ганна Порохня, жителька с. Мартинівка (Сумщина):
— На нашій вулиці було більш ніж 20 хат, у яких жили переважно багатодітні сім’ї. Вдень вулиця дзвеніла дитячими голосами, а ввечері — солов’їними трелями та дівочими піснями. Де все те поділося? Голодний молох забрав життя майже всіх мешканців села. Подвір’я позаростали бур’янами, спорожнілі хати із жахом дивилися на світ чорними провалами вікон. Селом їздили кінною підводою два чоловіки і вигукували: «Давай мертвяків!». Померлих за ноги витягували на вулицю і кидали в одну купу. Увечері переповнену страшним вантажем гарбу відвозили на цвинтар і там звалювали небіжчиків до величезної ями.
Мене постійно мучив нестерпний голод, але я не просила їсти, бо мала вже сім років і розуміла, що вдома нічого їстівного немає. Але Івась, мій двоюрідний братик, якому виповнилося тільки два рочки, цього не розумів. Ослаблений голодом, він не міг ходити, говорити. Простягав до людей тоненькі рученята і тихо, як молитву, шепотів: «Дай-дай-дай...» Всі знали, чого він просить, але дати було нічого. Так і помер хлопчик, не збагнувши білого світу, не зрозумівши, хто прирік його на такий жахливий кінець. Тітка Наталка, його мама, замотала трупик дитини в ряднину і закопала у себе на городі.
Усі чекали тата, який ходив полювати на ворон. Ходити треба було далеко. У село птахи не залітали, бо поживитися тут було нічим. Якщо траплялася мисливська удача, я радісно кричала мамі: «Розпалюйте піч!». Було в селі ще одне «їстівне місце». У колгоспній стайні стояло кілька голодних сухоребрих коней. Тільки-но кінь здихав, до нього зграєю збиралися односельці, хто ще міг ходити. Рубали труп сокирами, лопатами, різали ножами, падали на коліна і, немов голодні вовки, гризли конину зубами...
Розповідь Ганни Савелівни закінчувалася тим, що після нечуваної катастрофи все ще знаходяться люди, котрі продовжують спекулювати на тяжкому горі українського народу, неправдою намагаються отримати собі сумнівний політичний капітал. Але ж ще живі свідки тих трагічних подій. Мабуть, важка правда про голодомор, як і за часів колишнього Союзу, продовжує для них залишатися дуже невигідною, тому й каламутять воду, щоб легковірних з пантелику збивати. Невипадково ж у СРСР лише за розмови про штучний голод карали Соловками, Сибіром, Колимою, ГУЛАГом.
Володимир Токар, уродженець с. Сніжків на Харківщині (нині мешкає в Канаді):
— Голодомор був карою українцям за масовий спротив у перші роки радянської влади. У 1920-1921-му у нашій місцевості активно діяли антисовєтські загони Білецького, Дригайла, Пирлика та інших народних ватажків. Так, штаб Білецького був у степовому селі Дорофіївці, неподалік Сніжкова. Його загін налічував 250 кіннотників і робив рейди по Валківщині, винищуючи представників влади, міліції. Села Гонтів Яр, Благодатне, Сидоренкове, Олександрівка та інші постачали бійців до його загону. Вся південно-західна частина Валківського району була під контролем Білецького. Не випадково під час голоду ця територія постраждала найбільше.
Олексій Хлуст, уродженець с. Котельва (Полтавщина):
— Пригадую, з якою надією ми чекали весни, зелені для приготування супів — листя лободи, буряків, кропиви, молочаю. Від постійного недоїдання у всіх опухли ноги, дуже схудли, самі кістки та шкіра.
Дмитро Дяченко, уродженець хутора Беївець Сумської області:
— Мою матір змушували вступати до колгоспу, здати туди всю землю і майно, а вона відмовлялася. Приїжджали спеціальні бригади, створені з комсомольців і кримінальних елементів, які мали на озброєнні револьвери та спеціальні стальні щупи.
У пошуках захованого хліба та іншого майна перевіряли кожний метр садиби. Це повторювалося знову і знову, а закінчувалося конфіскацією не тільки хліба, продуктів, живності, а й господарських споруд. Чоловіків заарештовували і садили в тюрми, а через деякий час, коли їх господарства остаточно руйнувалися, разом із сім’ями вивозили на Соловецькі острови та в ліси Уралу.
Петро Славногорський, уродженець с. Бужанка Черкаської області:
— У моєму рідному селі 1933 року налічувалося 350 дворів. Від голоду тоді загинули 480 моїх односельців. Сусідка Ликера Дишлева зарубала, зварила і з’їла 6-літню дочку Марусю.
Якщо очевидці голодомору, які були ще дітьми чи підлітками, могли не зрозуміти політичних причин організованого знищення українських селян, то їх побачив один з іноземних спостерігачів, тодішній консул Італії у Харкові Сержіо Граденіго. Висновок із побаченого і почутого італієць зробив такий: «Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. У майбутньому і либонь дуже близькому майбутньому ніхто не говоритиме про Україну чи про український народ, а отже, і про українську проблему, бо Україна стане територією з переважно російським населенням».
Пам’ять не потрібна?
У Харкові досі немає гідного пам’ятника жертвам голодомору. Багато літ у Молодіжному парку стоїть лише скромний дерев’яний хрест, який від старості невдовзі впаде. У нашому місті, на жаль, склалася парадоксальна ситуація: проти спорудження пам’ятника жертвам голодомору і політичних репресій виступає тільки місцева влада. Начебто вона краще за спеціалістів знає історію. Експерти з міського управління містобудування та архітектури визнали, що в Харкові голодомору не було.
Автора п’яти історико-документальних книг, члена обласної редакційної колегії «Реабілітовані історією» Вадима Золотарьова така позиція влади не влаштовує: «Може, батьки міста забули, що в ті часи столицею України був Харків і звідси передавалися на всю Україну підступні накази з Кремля. Якого цинізму треба досягти, щоб заявити, що меморіал жертвам голодомору у Харкові не потрібний!»
Директорові Валківського краєзнавчого музею Тамарі Поліщук удалося зібрати понад сто свідоцтв голодомору в Харкові й області. Ці факти покладено в основу книги «Столиця відчаю» — про те, як у мирний час на родючих землях Харківщини загинули мільйони людей. Сподіватимемося, що здоровий глузд візьме гору, і в Молодіжному парку чи іншому місці з’явиться меморіал жертвам геноциду. Пам’ятаймо, що той, хто забуває минуле, не має майбутнього.
Віталій СТЕГНІЙ з Харківщини
також у паперовій версії читайте:
назад »»»