ДЛЯ ПИСЬМЕННИКА ПИСАТИ, НЕМОВ ДИХАТИ
Нещодавно побачили світ книги двох відомих українських письменників — Юрія Винничука та Андрія Куркова. У романах (авторство — відповідно) «Танго смерті» та «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» письменники описали... один одного. Про ці літературні новинки та загалом письменництво йшлося в розмові кореспондента «ДУ» з Юрієм Винничуком та Андрієм Курковим.
— Панове Юрію та Андрію, розкажіть про зміст ваших романів.
Ю. В.: «Танго смерті» — це роман про Львів 30-х років та сучасний. У творі йдеться про долю чотирьох повстанських родин: української, німецької, польської та єврейської. Захоплюючим сюжетом є пошуки давнього манускрипту і таємниця «Танго смерті», яке виконували в'язні Янівського концтабору у Львові.
А. К.: У моєму романі переплітаються дійсність і вигадка, немає межі між реальністю і сюрреалізмом. Над сухопутним Львовом літають чайки, і в місті часом пахне морем. Колишні хіпі в компанії з екс-капітаном КДБ збираються на Личаківському цвинтарі біля могили американського рок-співака і гітариста Джимі Хендрікса. А стародавніми вулицями міста мчить ночами старенька іномарка з людьми, які прагнуть вилікуватися...
— Чи думали Ви, Юрію, ще кілька років тому, що писатимете такий роман?
Ю. В.: Я взагалі-то писав інший роман, але вийшов такий. Це своєрідна загадка, яка переслідує кожного письменника, і пояснити її неможливо. Коли пишеш, то тебе ведуть герої у невідомість. Я не належу до письменників, які мають розроблений план написання книги від початку і до кінця. Я можу передбачати найближчі сторінки, а потім сюжет змінюється. Так воно і вийшло.
Спочатку роман мав називатися «Аптекар», і події мали б відбуватися у Львові та Празі у ХVІІІ ст. Потім так сталося, що я прочитав книжку про Базар — місцевість, де було розстріляно у 1931 році 360 українських козаків — бійців армії УНР. Я переглянув списки і здивувався: там були не лише українці, а і євреї, поляки, німці. Мене вразило, що ці люди вмерли за Україну. Так зародилася ідея написати про українця, поляка, німця, єврея: як вони жили і виживали під час більшовицької та німецької окупації. Крім того, паралельно йде сучасна лінія — тут я зміг віддати борг Андрію Куркову, бо ми жартома вирішили, що одне одного опишемо в наших романах. Оскільки більша частина подій у моєму романі відбувається давніше, то там Куркова ніяк не можна було «поселити», тому частину книги й присвячено сучасності.
— Чи були у Вас, Юрію, живі «донори» історії, яких Ви описали в книзі?
Ю. В.: Я ментально жив у довоєнному Львові, адже багато прочитав про нього, тому було легко писати. Прочитав безліч спогадів. Мене цікавила історія побуту Львова: що їли люди, як одягалися, відпочивали, їхні звичаї. Тому описував так, наче сам жив при цьому. Не раз бачився зі старими львів'янами, переважно в Америці та Канаді. У Львові майже нікого з інтелігенції тих часів не залишилося. Ці люди були цікаві тим, що вони пам'ятали чимало незвичних виразів, пісень тощо. Це не історичний роман, а ідеалістичний, бо показує Львів з ідеальної точки зору, де всім добре живеться в зручному мікрокліматі. Утім, бували різні ситуації.
У мене більше ностальгія за австрійською епохою, тому що вона була набагато ідеальніша з погляду українця. Українці мали змогу багато видаватися. Я читав пресу тодішню і теж бачив описи ідеального Львова. Люди абсолютно не знайомі могли розмовляти в магазинах, у трамваях. А потім усе це позникало.
— У попередніх книжках багато більш-менш упізнаваних прототипів. Чи дотримувалися Ви цього, коли писали роман «Танго смерті»?
Ю. В.: Зазвичай письменник додає різним персонажам щось від себе або від якихось людей, яких він бачив. У романі фігурують письменники як українські, так і польські. Вони епізодичні. Приміром, героїня ходить зі своєю мамою по кнайпах, де збиралася богема. Вона бачить літераторів, із ними вітається, бо вважає себе теж богемою, хоча пише вірші лише для надгробків на цвинтарі. Тому в історичній частині роману живих осіб немає.
А в Андрієвому романі є чимало конкретних людей: як вони виглядають, як живуть, їхні звичаї тощо. І в тому числі я описаний. Я навіть у його книзі здійснюю великий подвиг, а в моєму романі трохи інакше. Ми з Андрієм якось летіли до Стамбула на літературне зібрання. Я використав нагоду і описав цей політ, в якому фігурує Андрій.
Серед персонажів є професор, прототипом якого можу бути я, бо частково розповів про свої звички, пригоди. Також описані ще дві особи. Хто читає книжки, той здогадається, хто вони. Я писав про своїх батьків, сусідку, двірничку, яка жила неподалік від нас. Я знаю дівчину, яка пише вірші та оповідання. Вона мене колись здивувала — прийшла в окулярах. Я запитав: «Це плюс чи мінус?» Вона: «Ні, я одягаю окуляри, щоб до мене різні покидьки не чіплялися!» У неї були звичайні окуляри без лінз. Я це використав у творі.
У книзі Андрія заплутаніші ознаки героїв. Я не знаю, чи він сам бачив дівчину, яка сидить в обміннику валюти в рукавичках, тому що в неї алергія на гроші?
А. К.: Ні, я не бачив такої дівчини, але мрію зустріти. Маю просто життєвий досвід і неабияку фантазію, тому її й вигадав.
Ю. В.: У Андрія є персонажі, описані детально,— так, що можна розпізнати осіб. Я не належу до людей, які конче мають побувати на тому місці, про яке йдеться. Зізнаюся: я не був на місці Янівського концтабору, хоча його змальовував у книзі, а Андрій, навпаки, мусив усюди побувати. Він описував Винники, мою хату (приїжджав до мене в гості). Всюди він бував і описував вулички, кнайпочки.
— Де Вам найкраще пишеться?
Ю. В.: Я, наприклад, не можу писати поза хатою. Жодного рядка не написав. Натомість Андрій увесь час у роз'їздах. Він не так часто перебуває вдома, щоб можна було щороку видавати роман.
А. К.: Я не можу писати вдома, бо часто мене просто нема на місці, хоч маю окрему квартиру (купив у Києві однокімнатну). Раніше я з 5-ї ранку до 11-ї писав прозу, потім ішов до кав'ярні, читав газети, повертався і писав кіносценарії або статті, нариси. Багато сторінок нового роману написав у Львові. Приїздив на кілька днів і сидів у різних кав'ярнях, бував у гостях у героїв цієї книжки. Зараз більшість текстів пишу в дорозі: у готелі, потягах, літаках. Установив власний рекорд: рік тому летів 15 годин із Сінгапура до Франкфурта і написав дві глави цього роману, а ще статтю, нарис і текст для іноземної газети.
— Вам, Андрію, обов'язково потрібно побувати всюди, щоб потім описати?
А. К.: Може і не обов'язково, але працюється цікавіше, тим більше, якщо це реальне місто і реальні кнайпи. Завдяки одній героїні роману (я з нею катався на її машині «Таврія» по всіх закутках міста) ми з нею знайшли кафе на вулиці Повітряна, 24, де чоловіки пили пиво. Вона, до речі, завжди ходить із величезним фотоапаратом, як і в романі. Я одразу відчув, що це культове місце для тамтешніх. Хтось із них зробив зауваження, що їсти треба «інтелігентно котлету руками». Такі речі роблять текст живим, а, по-друге, передають якщо не атмосферу епохи, то ауру цього місця.
Коли я почав писати про Львів, став дивитися на все по-іншому. Я знаходив багато цікавого і важливого для себе, а не лише для роману. Радію з того, що збагатив своє життя більше, ніж збагатив роман деталями, тому що до роману увійшло менше, ніж я знайшов. Я постійно занотовував.
— У своєму романі Ви, Юрію, зачепили питання історії. Чи не думаєте, що робота над твором змусила Вас змінити стиль, манеру написання?
Ю. В.: Я свідомо змінював стиль. Мені потрібні були два пласти: довоєнні часи і сучасність. У довоєнній частині є чимало галицьких слів. Потрібно пояснювати їхнє значення. Я робив це навмисно. А сучасність описана гарною літературною мовою. Спочатку не збирався писати про війну. Коли з'явилося перше повідомлення, що пишу роман про війну, я почув: «Чого Винничук пише про війну? Це не його!» Я не думаю, що є тема, яка може бути «не моєю» чи будь-якого іншого письменника.
— Раніше в книжках можна було зустріти детальні описи людини з порівняльними характеристиками. Нині письменники цього уникають. Чому?
Ю. В.: Уже минув час, коли героїв описували детально: який зріст, ніс, волосся тощо. Це можна прочитати у письменників ХІХ ст., а в ХХ ст. в основному зосереджуються на характерах.
А. К.: Теж не пам'ятаю, щоб я свідомо щось порівнював. У тексті є порівняння, та коли він уже написаний і трохи відлежався, я його перечитую і багато викреслюю. Намагаюсь уникати кліше, штампів, зайвих банальних речей. Якщо немає редактора (а зараз у видавництвах редакторів немає), все залишається, як написав автор.
— Над якою книгою працюватимете?
А. К.: Наступну книгу я писатиму не про Україну, а про Литву, про Вільнюс. У ній також є львівський хіпі Андріус. Я там багато разів бував. І буду ще спеціально їздити, запланував провести кілька ночей на далекому хуторі. У будь-якому разі такі поїздки — не лише ознайомлення з містом, а спілкування з людьми, які його представляють.
Ю. В.: Хочу закінчити той роман, який починав писати у 2004 році. У романі події відбуваються в ХVІІ ст. у Львові, Празі. Мене читачі запитують: «Коли буде продовження?» Я вже не раз чув прохання про продовження попередніх романів. Проте ще не читав продовження будь-якого роману, який би був кращим за попередній. Завжди виходить на гірше.
— Які поради можете дати молодим письменникам?
А. К.: Молоді письменники не мають досвіду. Вони пишуть про свій, інколи трішки «лімітований» досвід. Письменники-студенти пишуть про студентське життя тощо.
Ю. В.: Щоб розповісти, як писати роман, потрібно дві-три години. Двома словами цього не скажеш. Для письменника писати — немов дихати. Письменник не замислюється, як йому писати. У період, який передує написанню книжок, автор пробує себе в різних стилях. Він навчається описувати що-небудь, будь-яку дрібницю. Наприклад, спробуйте описати власну кімнату на кількох сторінках. Це, виявляється, не так просто!
Спеціальної науки немає, як немає школи для письменників, хоч є школи для художників, музикантів. Можна давати поради людині, яка вже пише, і її спрямовувати. Можна пропонувати їй читати літературу. Головне для письменника — багато читати. І треба знати, що читати. Якщо ти читаєш слабеньких літераторів, то і писатимеш на такому ж рівні.
А. К.: Я скажу трохи конкретніше. Є дві складові роману: історія, яка має починатися і закінчуватися або зупинятися, та стиль. Важливе володіння образною мовою, відчуття історії. Коли людина пише, вона одразу відчуває, скільки в цій історії чи епізоді енергії, чи вистачить цієї енергії на оповідання, повість, роман. Головне — не пропустити моменту, впіймати важливу гарну думку і тоді розпочати роботу.
...У Криму на горі стоїть вілла з терасою. На терасі сидять і п'ють каву чоловік із дружиною. Раптом вони чують гучний вибух. Інший персонаж, якому все набридло в житті, їде машиною, кидає до рота одну за одною пігулки зі снодійним і при цьому розганяється по кримському сирпантину. Машина зірвалася в безодню і вибухнула. Прокинувшись, я зрозумів, що мені наснився кінець роману. Я побачив візуально цю картинку, її записав і потім усвідомив, що історія на цьому закінчилася. Я герою, який розбився, створив історію, котра його привела до цього фіналу.
Я раджу записувати будь-яку думку. Вона може бути початком чи серединою сюжету, а може бути кінцем. Але треба відчувати, скільки емоційної і змістовної енергії є в цьому епізоді.
Розпитувала Інна БОРИСОВА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»