ЩОБ ЗАСЛУЖИТИ НЕБО
Якби ми могли побачити наші вулиці, майдани, великі будівлі такими, як хотів того Михайло Бойчук, вони, крім головного свого призначення, вводили б нас у світ прекрасного, відкривали сторінки минулого, розповідали про таємниці космосу, ознайомлювали з традиціями нашого народу.
130 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ МИХАЙЛО БОЙЧУК (1882–1937), ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЖИВОПИСЕЦЬ-МОНУМЕНТАЛІСТ, ПЕДАГОГ
«Як саме?» — запитаєте. Замість відповіді, посилаючись на матеріали біографів Михайла Бойчука, наведу його слова: «Ми будемо будувати і розписувати будови, створювати велике мистецтво».
Цим «ми будемо будувати» сказано, а точніше підтверджено, що він жив інтересами свого народу, його готовність бути там, де вирішуються важливі для країни завдання. Це притому, що Михайло, пройшовши школу навчання у Віденській, Краківській, Мюнхенській художніх академіях, попрацювавши в Парижі, Італії, мав не лише можливість, а й пропозиції залишитися за кордоном, куди прагнула виїхати значна частина відомих митців.
Його освіта і працевлаштування у французькій столиці можуть навести на думку, що йдеться про людину із заможного знаменитого роду. Та це зовсім не так.
1.
Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року в селі Романівка Теребовлянського району Тернопільської області у багатодітній селянській сім’ї. Тож про яке навчання та ще й за кордоном могло йтися? Батько волів, аби старший син якнайшвидше став до плуга. Мабуть, так би і було, якби сільський учитель, побачивши, що Михайло має неабиякий хист до малювання, не дав оголошення в газету, що талановитий сільський хлопець потребує наставника. На нього відгукнувся львівський художник Юліан Панькевич.
Так Михайло опинився у Львові й став учнем малярської школи. Оскільки з дому могли передати у кращому випадку баночку меду і торбинку картоплі, на якусь одежину і книжки хлопець заробляв прибиранням приміщень. Можливість навчатися за кордоном відкрилася завдяки підтримці Юліана Панькевича, митрополита Андрея Шептицького, членів Наукового товариства імені Т. Шевченка, до якого пізніше вступить і Михайло Бойчук.
А за словами про наміри «розписувати будови» — мрія Бойчука і його однодумців про нові світлі будівлі, прикрашені грандіозними фресками, мозаїкою, витворами декоративного мистецтва, які б удало поєднували елементи мистецтва часів Київської Русі, народного фольклору та монументалізм візантійського стилю, спрадавна популярного в Україні (М. Бойчук прагнув створити новий монументальний стиль, у якому б поєднувалися ці засади). Тобто ці художники ставили за мету «винести» велике мистецтво під відкрите небо, тож створити естетичне середовище для звичайних людей і, як писав Бойчук, «зробити мистецтво добром, надбанням народних мас».
Згадуючи про Париж, зазначимо, що Михайла Бойчука і там помітили. Оцінюючи його роботи, тамтешні критики писали, що в сім’ї європейських художників з’явився талант. При цьому особливу увагу звертали на широкий діапазон творчості Бойчука — монументаліст, графік, реставратор, портретист, сценограф, знавець різних прийомів фрески.
Відомий мемуарист Євген Бачинський зауважував: «Вироблювані в його майстерні фарби були відомі багатьом малярам, бо це не були олійні фарби, а з рослинних екстратів на яєчному жовтку з часниковим соком. Таємниця приготування цих фарб була давно затрачена, і Бойчукові належить слава віднайдення її. Він міг вільно малювати золотом, як й іншими кольорами, не застосовуючи листовного, котрий досі вживається малярами.
Він віднайшов спосіб малювання «а темпера», яким малювали до 1420 р., а також стінне малювання «аль фреско» по мокрому і «аль секко» по сухому, розводячи фарби в теплому розчині воску. Але, що особливо важливе навіть для світового мистецтва, Михайло Бойчук розробив підвалини дійсного розуміння мистецтва, беручи підставою візантійську добу».
Газети рясніли схвальними відгуками і про створену художником групу митців, які працювали під гаслом «Відродження візантійського мистецтва». У ній навколо Михайла Бойчука згуртувалися Микола Касперович, Софія Стегно, Софія Налепинська (вона стала дружиною М. Бойчука), Софія Бодуен де Куртене, Євген Бачинський, Йосип Пеленський, Яніна Леваковська.
2.
Повернувшись у вересні 1910-го до Львова, М. Бойчук наполегливо і одержимо працює там, де потрібна майстерність художника. По тому, як він реставрував ікони в заснованому 1905 р. Андреєм Шептицьким Національному музеї, про нього заговорили як про чудодійного лікаря «хворих» ікон, а, отже, посипалися запрошення виконати таку роботу.
Для нього це було святою справою, хоча часто доводилося переїжджати з місця на місце. У 1912–914 pр. Михайло Бойчук відвідав Новгород, Ярослав (територія Польщі) та с. Лемеші на Чернігівщині — в Ярославі розписував церкву; в Лемешах відновлював монументальний живопис церкви.
За даними деяких дослідників, він реставрував фрески у Софійському соборі, картини у Музеї Ханенків і розписи в Успенському соборі. Продовжував працювати і в інших видах мистецтва. Це і твори станкового живопису, книжкова графіка, плакати, портрети. За його ескізами оформляли вистави київського Молодого театру Леся Курбаса.
Працюючи професором у створеній у 1917-му за ініціативи Михайла Грушевського та інших відомих громадських діячів в Українській академії мистецтва (Київ), Михайло Бойчук зміг реалізувати свої ідеї про синтез мистецтв, створити школу монументального мистецтва. Від 1924 року він — професор Київського художнього інституту. Оцінюючи його педагогічну діяльність, біографи звертають увагу на таке: М. Бойчук виховував художників-універсалів, здатних творити в різних видах мистецтва.
Не забував він про задум щодо створення естетичного середовища на вулицях і майданах, а саме про настінні розписи цивільних будов. Ця робота, звичайно, виконується колективно, тому певною мірою потребує самозречення. Проте в нього були однодумці, які згодом об’єдналися в Асоціацію революційних митців України.
Під керівництвом Михайла Бойчука були здійснені найвдаліші роботи з монументального настінного живопису в Україні: розписи Луцьких казарм у Києві, Селянського санаторію на Хаджибейському лимані в Одесі, Червонозаводського театру в Харкові. Розписуючи санаторій давно забутою малярською технікою — фрескою, автори відтворили на його стінах окремі сторінки історії українського села від часів кріпаччини до початку колективізації.
Працювати доводилося, поки триває світловий день, без перепочинку. Проте, як писав найближчий учень художника Василь Седляр, «слава після реалізування прекрасного твору заміняла матеріальні вигоди, вони робили, аби заслужити небо, а не щоб збагатіти».
Крім монументального малярства, стінопису, «бойчукісти» відзначилися на інших напрямах образотворчого мистецтва, сприяли розвитку кераміки, килимарства, брали участь у створенні художньо-керамічного технікуму тощо. Почерк «бойчукістів» пізнавали з оформлення виставок, різних зібрань, на плакатах.
Вони відіграли важливу роль, щоб українську культуру визнали у світі, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники та учні Михайла Бойчука.
3.
У світі визнали, а на батьківщині від 1929 року почалося цькування «бойчукістів». За що? За прагнення до національної своєрідності українського мистецтва, яке не вкладалося в рамки радянського інтернаціонального, естетичні принципи Бойчука та його школи були визнані шкідливими.
Таким настроям «підспівували» й деякі недолугі митці. Це про них говорив Михайло Бойчук, виступаючи на першому пленумі оргбюро Спілки художників у грудні 1933-го: «Вони не володіють достатніми фаховими, теоретичними знаннями й намагаються надолужити це галасом і демагогією». Одначе нездари не припиняли війну проти талановитого художника та його учнів, звинуватили їх у «спотворенні радянської дійсності».
У листопаді 1936 року НКВС заарештувало Михайла Бойчука, його дружину Софію Налепинську та учнів Івана Падалку і Василя Седляра. Вони були звинувачені у шпигунстві та належності до націоналістичної терористичної організації й розстріляні у Києві 13 липня 1937 р., а їхні твори майже всі знищені.
До нас дійшла дещиця, збережена у закордонних музеях і українською художницею Ярославою Музикою, котра забрала ці твори з майстерні Бойчука.
Бойчук мріяв, що його учні прикрашатимуть «будівлі, церкви, хати, не відкидаючи найменших дрібниць матеріяльної культури», виконуватимуть образи, фрески, мозаїку, вирішуватимуть «у дереві й різьбитимуть у камені», ліпитимуть «горшки, вази і друге з глини», подуватимуть золотом, робитимуть «усякі тканини дорогоцінні, килими, вишиванки, гаптування».
Його мрію є кому здійснювати. Нині викладачі й студенти Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука збагачують основні концепції творчості Михайла Львовича.
Насамкінець згадаймо слова Василя Седляра: «Вони робили, щоб заслужити небо». Чи заслужили, вирішує Всевишній. І все ж віриться, що вони поруч із обраними Його, там, на Небі, бо все робили, йшли на самопожертву задля високої мети, заради утвердження силою мистецтва віри, справедливості, добра і краси.
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- «Я Б НАЗВАВ ЇХ ТВОРЦЯМИ ВСЕСВІТУ...»
- РЕЦЕПТ ОПТИМІЗМУ
назад »»»