ІРЕН РОЗДОБУДЬКО: ЗВОРОТНОГО ШЛЯХУ В ДЕСПОТІЮ НЕ БУДЕ
До нас завітала одна з найуспішніших українських письменниць Ірен Роздобудько. Вона народилася в Донецьку, проте пише свої твори українською мовою. Закінчила Київський національний університет, є нині головним редактором журналу «Караван історій. Україна», викладає в Театральному університеті (курс кінодраматургів), однак, окрім роботи в різноманітних ЗМІ, працювала офіціанткою в ресторані, Снігуронькою у фірмі «Свято», шпрехшталмейстером у цирку, методистом у кінотеатрі, кіномеханіком у відеосалоні, диктором радіогазети металургійного заводу... Певно, цей життєвий досвід дозволив пані Ірені написати 25 книжок, хоча вона не вважає себе професійним літератором.
Про підґрунтя різнопланової натури пані Ірени йдеться в цій бесіді, де вона також дає оцінки викликам дійсності.
— Пані Ірено, даруйте, але Вас часто ідентифікують із письменницею «полегшеного» типу, яка пише попсу, тобто такий собі мікс трилера-детектива і так званої жіночої прози. А як Ви себе визначаєте як письменницю? Ви націлені на вічність чи сприймаєте писання книжок як суто комерційні проекти?
— Для відповіді хочу скористатися нещодавнім відгуком одного зі своїх читачів — таким влучним, що краще не скажеш: «Cкладні соціальні проблеми та проблеми індивідів вона гарненько замальовує легким сюжетом, не забуваючи про їхній суспільний резонанс. Часто цей сюжет настільки легкий, що його називають жіночим і перестають бачити суть...» Це написав хлопець із Тернопільщини.
Так, я дійсно намагаюся писати «легко і просто», особливо на початку твору. А вже хто заглиблюється далі і дочитує до кінця — починає розуміти «хитрість»: під легким стилем є таке нашарування різних питань і проблем, що сюжет відступає на друге місце. Принаймні, так я намагаюсь писати і дуже ціную тих читачів, хто розуміє не текст, а підтекст.
До речі, першим покупцем на Форумі видавців у Львові нової збірки «Останній ескорт у пастку», котра нещодавно вийшла в подарунковому варіанті у видавництві «Спадщина», був... священик, вся родина якого є моїми читачами. По-моєму, приклад досить красномовний, щоб не виправдовуватися щодо «полегшеності» моїх творів.
І, звісно, я далека від «комерційності». А втім, це ж добре, що люди охоче купують і читають мої книжки, чекаючи на нові. Я «хворію» на записування думок із... шести років. Голоси і герої мучають і не полишають мене ні на мить. Мета творчості таких ненормальних, як я, дуже гарно сформульована у вірші Ліни Костенко: «Зискуй сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів». Слава, комерція, тиражі — для мене порожні слова. Якщо це все є — то вже не моя заслуга. То заслуга моїх читачів, котрі купують мої книжки. І за це їм низький уклін!
— У творах Ви різна — детективна, психологічна, трагікомічна, містична, навіть сатирична. А в якому жанрі почуваєтеся комфортніше? Що Вам ближче?
— Все! Я не замислююсь над жанрами. Мені взагалі здається, що працювати в одному жанрі — це якесь ремісництво і обмеження. Зараз на мене валиться «фентезі», але таке реалістичне, життєве. «Фентезі», як метафора. А після того — вже знаю! — буде щось історичне. І ніхто мені не заборонить бути такою всеїдною і жадібною до всього нового!
— У «Ґудзику» читаємо: «Життя не має смаку, в чистому вигляді воно — як дистильована вода. Ми самі додаємо у нього солі, перцю чи цукру. Коли життя набуває смаку — серце болить сильніше». Чого у вашій натурі більше?
— Трагізму і надриву. Сприймаю кожен день, як останній. Так і для таких пишу.
— Яка проблематика Вас найбільше ятрить?
— А вона є у всіх творах, навіть у детективних! Пошуки себе і свого призначення в цьому світі, нелюбов до «трав'яного» і бездумного існування більшості «простих» людей нашого суспільства, справжні почуття і важкий шлях до всього справжнього, котрий пролягає крізь боротьбу із собою, сміливість робити вчинки, а не плисти за течією. А простіше — в кожному творі, в той чи інший спосіб, я кажу: «Життя — одне, воно — коротке, кінець — єдиний для всіх. А тому живіть, а не пристосовуйтесь! І думайте, що і навіщо ви робите». Це є і в «Якби», і в «Ранковому прибиральнику», і в «Зів'ялих квітах...», і в решті 25 книжках, — написаних і в тих, котрі ще пишуться. Навіть у... дитячих!
— А тепер про те, що послугувало інформаційним приводом для зустрічі з Вами. Уперше вийшло подарункове видання ваших творів — три детективи: «Останній діамант міледі», «Пастка для Жар-птиці», «Ескорт у смерть». Це — море крові чи павутина інтелектуальних розслідувань? Ваше ставлення до жанру детективу? Як на мене, у найзнаменитіших творах усіх часів закладено детективну інтригу...
— Звісно, детектив — основа будь-якого твору, навіть дуже ліричного. Адже цей жанр, як жоден з-поміж інших, передбачає особливу «школу»: динаміка, інтерактив із читачем, де він є співавтором і співучасником дії, чітка структура, чіткість і зрозумілість думки. Словом, щоб навчитися добре писати «лірику» чи навіть модний «потік інтелектуальної свідомості», треба дисциплінувати себе в цьому складному жанрі. Проте все ж таки додам: «море крові» — це вторинні речі. І детективом можна сказати те, про що я вже говорила.
— Що нині є в роботі? Або ж на підході до читачів?
— Стільки всього, що не знаю, з чого почати. Я не забобонна, тому із задоволенням скажу про це. Дописую роман «ЛСД» (Ліцей слухняних дружин), у роботі роман «Той, хто не стріляв», уривок з якого вже надрукований у журналі «Сучасність». Думаю і поволі складаю (поки що в голові) збірку коротких повістей «Зроби це ніжно». Щойно це буде написане, почну... авантюрно-історичну повість часів козацтва, адже рік маю купу цікавого матеріалу.
А на підході до читачів найближчим часом — повість для підлітків «Арсен» (видавництво Грані-Т) і дві повісті під однією обкладинкою: «Все, що я хотіла сьогодні» (це перевидання) і «Лікарняна повість» (щось зовсім для мене нове і в новому жанрі, який сама не можу визначити) — видавництво КСД.
Дав би Бог часу здійснити все. Адже я не професійний письменник і маю два місця роботи, де мушу виконувати свої обов'язки.
— Чи є у Вас таке: оце писатиму для читачів, а це, врешті, напишу для душі. Я до того, що книжка все ж таки має бути товаром. На початковій стадії у письменника з цим завжди є проблема, згодом ім'я починає працювати на нього. Отже, коли Ви були більш вільні, розкуті — раніше чи тепер (а, може, навпаки)?
— Я завжди пишу лише для душі. Але варто додати — в тому числі і для душі читачів. Як це пояснити? Звісно, нині кожна освічена людина «на початковій стадії» може написати твір «Як я провів літо». І написати досить вправно. Так, що надрукують. І, можливо, ніхто й не відрізнить фальшиву річ від написаної душею і кров'ю. Та секрет у тому, що «поганий письменник пише про себе, а добрий — про інших». І це одразу видно. Я це завжди пам'ятаю, як аксіому: писати про інших, як про себе, і навпаки.
Раніше я просто над цим не дуже замислювалася. Воно якось саме мене вело. Виписувати себе і свої ситуації мені ніколи не було цікаво. Тепер, коли бачу стільки читачів, відчуваю більшу відповідальність і меншу розкутість щодо деструктивних і брутальних речей. Адже «словом можна вбити». Я в це вірю, а тому маю якісь певні табу, обмежую себе в якихось небезпечних передбаченнях, намагаюся дати вихід і надію. Бо все, про що ми пишемо, що випускаємо назовні, здійснюється в реальності. Коли я це відчула, ось тоді і почала обмежуватись і уникати деструктивізму в Слові. Хоча це і модно...
— Від чого Ви найбільше залежите? Скажімо, Вам доводиться випускати глянсовик «Караван історій». Що ця робота дає (окрім заробітку), а що забирає?
— Дає заробіток! Але... Завдяки такій роботі я спілкувалася майже з усіма знаковими постатями в Україні, людьми, перед якими схиляюсь. Скажімо, з Марічкою Миколайчук, з якою ми і плакали, і сміялися під час інтерв'ю, з Володимиром Талашком, якого тепер знаю з цікавущого боку — шахтарського хлопчика, що під ковдрою читав книжки в повній безвиході, з дивовижним Анатолієм Хостікоєвим... Усіх не перелічити за десять років. І кожна така людина залишала свій слід і... свій сюжет.
Кожна робота, звісно, забирає час. Адже, крім «Каравану», я ще веду свій курс кінодраматургів у Театральному університеті. Та крім часу — більше нічого. Усе залишається при мені!
— Знову цитую Вас: «Сучасні сім'ї — маленькі локальні пекла. У дев'яти з десяти випадків сімейне життя — це лігво брехні або пастка нескінченної самотності». Вам у цьому сенсі пощастило чи ні? Чоловік — ваш соратник чи яхта в індивідуальному плаванні? Який серед ваших творів найбільше зачіпає сімейні проблеми?
— Ви цитуєте не мене, а «ліричну героїню» того твору, з якого взята цитата. Пам'ятаєте — лише поганий письменник пише про себе. У мене великий досвід у цьому плані — дуже різний і дуже неоднозначний. Мій нинішній чоловік — це та половина, яку я шукала все життя і в яку вірила фанатично! У те, що ці «половини» — не просто легенда про андрогенів! А стосунки — і не тільки сімейні — це ж мій «коник»! Про «неправедні і несправедливі» найбільше є в книжці «Все, що я хотіла сьогодні», про справжні — в «Якби» і в майбутньому «ЛСД», у «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», в «Амулеті Паскаля». Та скрізь!.. Без любові і ненависті ми не люди. Важливо лише «не замилювати» і не «зацукровувати» текст. Можливо, тому моя героїня, яку ви процитували на початку, така безжальна...
— Ви є автором ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка (може, я когось пропустив?) Звідки це пішло? Наскільки це серйозно?
— Ви пропустили мене саму! Більшість моїх книжок ілюстровані мною ж. І подарунковий том «Останнього ескорту в пастку» також. Я не художник! Я малюю для себе — тушшю. І ці малюнки зазвичай є своєрідною терапією чи переключенням уваги. Але сталося так, що останнім часом у мене відбулося дві виставки. І видавці їх беруть як ілюстрації до моїх книжок. «Сам п'ю, сам гуляю...»
У мене в житті є ще багато цілковито несерйозних речей, на які, як вважає один наш друг-режисер, я розпорошуюсь: маю купу вишивок бісером, знімаю в домашніх умовах мультфільми, вирізаю колажі (один із них — на обкладинці того ж «Останнього ескорту...»). Хочу зняти свій документальний фільм. Це все — хобі. А наскільки воно серйозне — покаже час. Принаймні, з усім цим я нікуди не лізу і знаю своє місце: хобі є хобі.
— Держава ганебно ставиться до своїх письменників — як до безгонорарних галерників-ентузіастів. Поняття «український письменник» вельми відрізняється від аналогічного в інших країнах (навіть африканські держави мають своїх нобеліантів). Що Ви думаєте про це (з огляду на саму себе, свій шлях — до речі, нетипово щасливий)?
— Моя думка з цього приводу не змінюється від початку, коли мій перший вірш було надруковано в газеті «Комсомолець Донбасу». Вона така. Я ніколи нічого не чекатиму від держави, яку уособлюють люди при владі, хоч якою б вона була: «моєю» чи такою, як зараз!
Моя держава — то мої читачі.
А від держави, як від деякої структури, мені абсолютно нічого не потрібно! Шкода, що раніше старше покоління звикло до різних стипендій, грандів, державних гонорарів, будинків відпочинку, лікарень, їдалень та іншого — того, що розслаблює і розхолоджує тебе. І часом, на жаль, робить залежним. А як діяти тепер, коли це все скасовано, а звичка отримувати «від держави» залишилась? О, ні! Я маю купу інших професій, які дозволять заробити на хліб. І при цьому бути письменником (хоча я дуже не люблю цього визначення!)
Однак саме держава мусить потурбуватися про книговидання і книгорозповсюдження тощо. Однак то вже — видавнича справа. Я можу лише підтримувати всі вимоги видавців.
Щодо «нобеліантів» — то окрема розмова. Цим опікується, наскільки я знаю, не держава, а незалежний комітет. У нас буде свій нобеліант, коли твори хоч одного з претендентів перекладуть хоча б у п'яти країнах світу. За вільний переказ твору «на мигах» ніхто такої премії не дасть.
— Не можу не запитати про «мовне питання» у людини, яка з російської перейшла на українську. Нині закон фактично захищає російську мову. Українську кинуто напризволяще. Утім, почався парад регіональних мов... Ваша думка з приводу всього цього.
— Вона така, як у всіх нормальних, у тому числі і російськомовних, людей: автори закону розписалися перед мільйонами своїх громадян у невігластві, небажанні вчитися, ворушити мізками, у безграмотності і, зрештою, в неінтелігентності. Прописні істини: державна мова має бути єдиною! І «скільки мов ти знаєш, стільки разів ти — людина».
Крім того, вони образили мільйони інших народів, які живуть в Україні, — татар, вірменів, євреїв, болгар, греків. Я підтримую їх у їхньому прагненні мати свої газети, школи тощо.
Закон — повний абсурд! Скажімо, якщо на Донбасі чи в Одесі більшість — російськомовного населення, то «регіональною» треба робити не російську, а захищати права україномовного населення! Так і скрізь, де проголосували ті нещасні невігласи, котрих в Україні так уже «утискають»! Бідні, бідні... Як сказав Джордано Бруно, «свята простота...» Ними зманіпулювали, і вони швиденько підкорилися.
— Якою мірою вітер політизованого сьогодення вривається у ваші твори? Що Ви думаєте про нашу дійсність? Як оцінюєте те, що довкола нас кипить?
— Вривається. Але знову ж таки — не «лобово», а метафорично. Це є в «Якби», це буде в «Той, хто не стріляв», у «ЛСД». Повною мірою є в «Оленіумі», який, на жаль, не припинив бути актуальним. Звісно, у мене є своя громадянська позиція — і без неї в книжках не обходиться. Та часом хочеться затулити вуха й очі, як і всім нині, і подумати про вічне. Скажімо, про те, що «все минається — і ЦЕ минеться», і що назад шляху в деспотію не буде (хоч би як цього хотіли наші нинішні можновладці), що треба подумати про душу і про те, що ТУДИ із собою нічого не забереш, крім нового (чи не дуже) костюму. Що ЛЮДИ ВСЕ БАЧАТЬ, і що їх не треба вважати дурним стадом, а головне — все бачить Бог. Ось що кипить довкола. Але я вірю: докипить до справедливості. Тільки треба набратися мудрості, віри і мужності. А для цього, зокрема, читаймо більше розумних книжок!
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»