КОВТОК ІЗ ДЖЕРЕЛА
Уже за пурпурно знаковою, цегляної кладки, будівлею храму бориспільська траса круто забирає на південь, а білбордове миготіння закликів пригорщами черпати своє щастя змінюється зеленою повінню озимих — символом невичерпності буття.
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
У ПЕРЕЯСЛАВІ-ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ ВІДБУЛАСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ ВОЛОДИМИРА СТАДНИЧЕНКА «САДІВНИК ЩАСТЯ»
І щоб хоч якось укластись у відведений ліміт часу, ніхто з нас, учасників компактного десанту на святу переяславську землю, не просить пригальмувати біля скромного знака, звідки в інший, уже напевно менш суперечливий, світ пішов В'ячеслав Чорновіл. Як і ніхто з нас не встиг здивовано заклякнути від вигулькнулої звідкись, на виїзді з мальовничого «грибного» села Дівички, натуральної тобі гвардійської «Катюші», навіть не зачохленої на кузовній основі вантажівки.
Звідкіля вона тут? Із яких закутків пам'яті матеріалізує нашу готовність суголосно чути, розуміти, ділитися «сродственністю» людських доль? Звідки, зрештою, ця щемлива буденність, коли вже на околиці Переяслава, ледь заблукавши дорогою на міське кладовище, від випадкових перехожих ми чули майже те саме: «Ви до Сікорського?»
Без жодних уточнень і смислів. До Сікорського.
Ех, якби це було можливим!
Якби зібралися саме так, як зібрав нас сьогодні великий Сковорода в колишньому своєму класі піїтики — рядком та півкругом до кафедри, чи пак масивного дубового столу, з-за якого — здригаєшся від несподіванки — пильний погляд молодого ще ритора рентгенує тебе наскрізь. Якби музейник від Бога, прозірливий мрійник і організатор рідкісного таланту Михайло Сікорський прямо тепер і прямо тут, під бароковим склепінням зали колегіуму, де саме починається дійство презентації, знову звично повів би свою чергову нараду-планірку. Як завжди, тонко розсуваючи рамки кошторисів та епох. Ревно леліючи вистраждане дітище: свій меморіал, свій заповідник. Заїжджим, тим паче компетентним, людом дедалі частіше номінованих як місто-храм.
Якби... Такої ж, як зараз, осінньої пори, рік тому, майже день у день його не стало. На півслові зупинилося серце небаченого трудівника, справжнього Героя України, і, як стверджує Володимир Стадниченко у своїй безумовно проривній книзі «Садівник щастя», вони неодмінно зустрілися на небесах — істинний сковородинець Михайло Сікорський та його духовний наставник Григорій Сковорода... Може, тому крізь стримано-поштиве суголосся юної, переважно студентської аудиторії, крізь срібний передзвін старовинної кобзи в руках красеня-козарлюги Сергія Захарця так непросто пробивається й та ділова реальність, заради якої, власне, ми тут?
Краєм ока вловлюю заминку. Припізнілого симпатичного гостя, котрий скромно прилаштувався буквально поруч, на жорсткій музейній лаві, з вибаченнями запрошують до столу, до віртуальної президії, мовляв, поближче до господаря келії-залу. До Сковороди.
Жарт сприймається, але гість коректно воліє «побути серед своїх», і саме від нього, вчорашнього магістра, а нині міського голови Олександра Шкіри згодом ми почуємо цю напівпритчу-напіваналітику: про джерела цілющих вод, що здавна нуртують у надрах древнього міста та його околиць. Напуваючи ріллю. Викупуючи первістків. Зціляючи рани. Звідси, певна річ, характери нащадків трипільської доби.
Звідси й жорстка, абсолютно необхідна альтернатива, котру бачить міський голова з абсолютно козацьким прізвищем,— підняти з колін економіку. Планка самоокупності головного духовного продукту міста має встановлюватися саме таким, як нині, запитом на велич геніїв, яких породила (і родитиме!) ця щедра і водночас нерозмінно вимоглива земля.
Так чи майже так формулює своє бачення ситуації мій молодий сусіда по музейній лаві Олександр Шкіра. Таким далеко не спонтанним, скоріш продуманими, а то й вистражданими, видаються ті пасма зрілих суджень — як перша рання сивина...
А тепер затамуймо подих. На нещадних протягах століть, що відділяють нас від приготувань «старчика Григорія» до останнього кроку у вічність, тобто й до нас, до наших просвітлених і не дуже, але безумовно вдячних душ,— спробуймо запалити свічку. Спробуймо запитати себе: самим лише прихистком долонь — чи вбережемо мерехтливий вогник? А з чим порівняти, як не із самозреченням, із високим подвижництвом щоденну працю цих людей, котрих ми просто називаємо ентузіастами, у кращому разі дослідниками-сковородинцями?
...Краєчок столу, ліворуч від скульптурного зображення молодого ще ритора піїтики, від книг і стосів, помережаних кирилицею манускриптів, віддано головному «презентантові» — як завжди зібраному, не без гумору наснаженому Володимирові Стадниченку. Авторові дивовижно насиченої книги «Садівник щастя». Що означало: за все сказане тут — бажане чи суще — віддуватися передовсім йому, оскільки, мовляв, усеньке свідоме життя те й робить, що «йде за Сковородою».
А що? Хіба не так? Хіба не вкарбував Борис Олійник цю закономірність коловороту, точніше навіть спіралі:
Розсунувши плечем малі Чорнухи,
В будучину ішов Сковорода.
Хіба не звідти, не з порога чорнухинської школи-десятирічки, починав свій маршрут до Сковороди, до свого «Садівника...» тодішній її випускник, а нині відомий публіцист і дослідник Володимир Стадниченко. І, зрештою, хіба не звідти, не з глибин життєвих збігів-спіралей так чи інакше не приходить і ця, аж ніяк не запізніла здогадка: минулого не буває. Воно є. Є тепер. Так чи інакше вирине завтра. Попри всі дивацтва миготливих білбордів чи непрогинних наших ДНК.
Не випадково ж, їй-право, перед скромною церемонією презентації, за не менш скромним «зустрічнім» чаюванням нам представили молодого професора Миколу Корпанюка. «Нашої університетської зірочки,— було сказано.— На ньому тримається вся атмосфера сковородинського підйому».
Не випадково ж, мабуть, і прикарпатські лісівники, гостем яких свого часу був Володимир Стадниченко, тоді ще головний редактор «Робітничої газети», навперебій пропонували маршрути до верховинських вотчин знаменитих на весь світ родин Корпанюків — майстрів художніх ремесел.
Поїздка тоді не склалася. Не пам'ятаю чому, але й досі перед очима мініатюрний шедевр — профіль різьбленого трембітаря-гуцула, подарованого нам на прощання. Чи мав той витвір прямий стосунок до родинних коренів професора Корпанюка, не так важливо.
Важливе інше. Сенс усіх добрих слів, сказаних на його адресу, слів, можливо, дещо пафосних, зате цілком щирих, а головне, та, особлива його вкоріненість у сковородинське прочитання світу, зрештою — в огранення характерів своїх підопічних, — від такої спадковості гріх, мабуть, відмовлятися. «А ще запишіть,— це вже Борис Войцехівський, усезнаючий наш добрий порадник, — на рахунку професора п'ятнадцять сковородинських читань...»
Навскоси, до затиснутого з усіх боків п'ятачка, де розмістили столичних прибульців і звідки Борис Михайлович «керує процесом», подати, що називається, рукою. Одначе наш журналістський тріумвірат, представлений ще й «Урядовим кур'єром», миттю охрещує його, звісно ж, «масонською ложею». І, як з'ясовується, даремно.
Бо якимось дивним і невловимим чином «ложа» тут же примудряється розпрямитися, наче видихнути, — і висока, буквально красива постава визнаного майстра сучасного книжкового мистецтва, народного художника України Леоніда Андрієвського остаточно гасить шерхіт музейної тиші.
Він повів мову про душу книги.
Про ту особливу природу її творення, коли слово, освячене чесною і чистою думкою, несе вантаж високої духовної проби. Коли з кристалів задуму, з кожного елементу — аж до останньої коми, до форзацу — проростає Образ. Дисидент Сковорода фактично набагато ближчий до Христа, ніж це комусь видається. Прикро, що й нині повторюються спроби забалакати факти пустопорожніми похвалами на адресу Мислителя — громовика і богоносця.
Зал, схоже, готовий прийняти такий поворот. Зал переконаний — все так і було. І численні спроби Сковороди закріпитися на посаді вчителя, «яку забажає», і «язиковредіє», котрим дихають заздрісники. І остаточний відхід Григорія від справ благочестивих...
А хіба не змушує здригнутися від гострого відчуття реальної причетності розмова гаптованого золотом харківського губернатора з «вільним, без служби» мандрівником Сковородою. На запитання можновладного сановника, чому той, мовляв, не пристане-прихилиться до якогось відомого стану, вільнодумний філософ відповів, що тільки в лицедійстві світу цього він, усамітнений і безтурботний, пізнає і свою роль, і своє призначення...
Знаєте, чому оте «заговори, щоб я тебе побачив» майже завжди спрацьовує по максимуму, із запасом? Чесно кажучи, однозначної відповіді тут не маю. Знаю лише на всі сто — до задуму організаторів презентації не входили плани гостросюжетних сперечань чи декоративного, в дусі «всі як один», єднання. Цього, власне, бути не могло — прозоро чистими вбачаються джерела нашого Перворозуму.
А проте студентці-філологу з Донецька, котрій не поталанило встигнути до подарункового стоса «Садівника...», мало співчутливо пояснити, чом так миттєво зметено спеціально виділені для цього примірники. Як і мало звести все до ремствувань, що наклад видання більш ніж скромний, а десятирічна віддаленість ювілейної 300-річної дати Сковороди тане, як одна мить. Треба йти далі. Далі й вглиб. «У Таганрозі, у Братиславі він бував, а чи досліджено це, як належить?» — явно з прицілом, із цілком зрозумілими намірами звертається до залу автор, поки що стриножений мандрівник Володимир Стадниченко.
...«І тут підійшов Сковорода». Лаконічна, ситуативна фраза. В потрібний час і в потрібному місці застовпована авторською ж логікою. Там, на сторінках «Садівника...» ця знахідка-осяяння, а чи й точний письменницький прийом, що сягає давніх епосів і притч, закорінює цілі пласти народної мудрості. Ставши не просто повчальним підсумком любомудрих бесід персонажів книги, а й своєрідною вітриною, де в сухому, що називається, залишку виставлено як дії доброчинні, так і прогірклі людські слабості.
«І тут підійшов Сковорода».
Хто першим запримітив його в цій віками затиснутій залі-келії, принишклій, здається, в самій глибині молодих і допитливих очей?
Звісно, вона, осяйна, дивовижно гармонійна Галина Сагач, усі титули і звання якої промовляють, хіба, про одне. Про те, що сковородинські ідеї «сродної праці» таки справді життєдайним дощем зросили її вразливу поетичну душу. Перша в Україні професор-ритор, професор Київського університету імені Шевченка, академік Академії наук вищої школи України, академік Міжнародної академії акмеологічних наук, автор понад 150 наукових праць...
Без перебільшення можна говорити про своєрідний культ особи цієї незвичайної жінки, ні на йоту, проте, не вкладаючи в те поняття негативних відтінків. Чому? Тобто чому, за висловом однієї талановитої журналістки, котра дошукувалася таїн «золотого злитку» натури Галини Михайлівни, її залюбленості у світ рідного слова, — чому тріада «політика — риторика — мораль» все ще перебуває, як сказано в газеті, на одній осі? Може, тому, що перебуває буквально? Що «вісь» потребує зміцнення аж ніяк не ванадієвими сплавами?
Усміхається щиро, не по-професорськи. Мало, мовляв, що публікують. «Ви краще оце почитайте. Не встигла тут кілька тез. Це, до речі, і на роздум...»
А я згадую той самий п'ятачок «масонської ложі» й голос «княгині риторики», точніше, мабуть, не голос, скоріше глас. І обличчя студентської юні, що звідси, з бічної музейної лавки, ввижалися першими розмашистими мазками художника на майбутньому, поки що в уяві баченому, полотні.
І тезу, хоча б одну, котрій не можна не віддати належне: «...Як окреслити безмежне? Чи можна дати відповіді на Вічні Запитання? Чи можна спостигнути багатогранну глибину українського генія? Хіба до кожного «підійшов Сковорода»?
Ігор СКРУТЕНЬ, заслужений журналіст України
також у паперовій версії читайте:
назад »»»