МИКОЛА ДОБРИНІН: ЧОЛОВІК ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ БУТИ НІЖНИМ І ЗАКОХАНИМ
Микола Добринін надзвичайно затребуваний актор. І причина цієї затребуваності проста: йому з однаковою легкістю даються зовсім різнопланові ролі — від убивці до батька сімейства, від хірурга до бомжа, від дворянина до юродивого.
Зовні його кар'єра складається блискуче: райкінський «Сатирикон», театр Романа Віктюка (епатажний режисер називав Миколу Добриніна одним із найулюбленіших своїх акторів). Але Віктюку Добринін «зрадив» із кіно. У підсумку — понад 100 кіноролей і звання одного з найпопулярніших російських акторів.
Але щасливчиком долі Миколу Добриніна не назвеш. Він зробив себе, як кажуть, сам. Ким тільки він не працював, причому, на важких роботах. Зокрема, коли був студентом Московського інституту театрального мистецтва, чотири роки трудився в метро, уночі. Став дренажником метрополітену 6-го розряду, фарбував станцію метро «Бібліотека імені Леніна». А ще викладав і навчав людей танцювати.
Після армії, від 1989 року, акторська зірка Добриніна починає світитися, причому з кожним роком дедалі яскравіше.
Тривалий час він асоціювався з виконавцями ролей залізних чоловіків. Були, щоправда, й інші персонажі, як ельф з «Нареченого для Барбі», але це, радше, виняток.
У 2009 році вийшов на екрани серіал «Свати» і відкрив глядачам нові грані акторського таланту Миколи Добриніна. Виявилося, що він просто ідеальний виконавець комедійних ролей. Його Мітяй Буханкін — слабохарактерний чоловічок, кумедний нехлюй, любитель випити й повихвалятися, оптиміст і романтик — безумовно, прикрасив проект.
Герой Добриніна, якого спочатку запланували другорядним персонажем, завдяки блискучій грі актора, вийшов на перший план, і подальші частини вже не мислили без нього. Мітяй так полюбився глядачам, що творці «Сватів» зважилися на окремий проект. Так у 2011 році вийшов 20-серійний телевізійний фільм «Байки Мітяя». Нині під Києвом знімають «Свати-6». Певно, затяжний серіал спокусив Миколу Добриніна купити 10 соток землі в селі Мостище, де він має намір побудувати будинок, як у своєму дитинстві,— справжню мазанку, з колодязем-журавлем, зі ставнями, рушниками.
— Миколо Миколайовичу, на початку довідаємося, звідки Ви такий узялися?
— Я народився в 1963 році, в Таганрозі. Мама працювала в торгівлі, а батько — в міліції слідчим. На його рахунку було чимало розкритих злочинів. У дитинстві я любив одягати кітель батька, його медалі, клеїв вуса з вати й зображував революційно-військові подвиги з фільмів. На жаль, батько рано пішов із життя — за загадкових обставин його збили на дорозі...
Дитинство було непростим. Я чимало часу проводив на вулиці, частенько бився, брав участь у сходках «район на район». Можна сказати, був справжньою шпаною. При цьому умудрявся поєднувати свої «подвиги» із заняттями бальними танцями, шкільною самодіяльністю. А ще змалку знав, що таке зароблена копійка: шив на продаж мішки для картоплі (навчила бабуся-циганка), в 6-му класі заробляв тим, що робив (збивав) поштові скриньки, а в 7-му — працював вантажником.
Старший брат Олександр запропонував вступати до інституту театрального мистецтва (до речі, він — народний артист Росії, соліст Большого театру, завідує кафедрою вокального факультету Академії Гнєсіних). Тричі я приїжджав на іспити в Москву. Моє «шокання» і «гекання» вражало всіх екзаменаторів. На запитання «Звідки ви приїхали?» я відповідав: «Горад Таганрох!» Мені казали: «Досить, дякуємо, до побачення».
А тепер, знімаючись у «Сватах», мені довелося знову згадувати до болю знайомі «шо», «тю!», «татышо!», «та иди ты, Госспади ты Боже ж ты мой!» І коли я під час зйомок ходив по двору в сімейних трусах і гумових чоботах на босу ногу, то аж мурашки по тілу бігали — я повернувся у своє дитинство! Але вертаюся до освіти. Я зміг довести свою перевагу над іншими абітурієнтами. Мене зарахували на акторський факультет.
Після його закінчення, в 1985 році, Костянтин Райкін запросив у трупу московського театру «Сатирикон».
— Ось який був у Вас трамплін у славу.
— Еге ж, я гідно чотири роки в масовці протанцював і почувався дуже щасливою людиною, адже там було два боги — Аркадій Ісакович і Костянтин Аркадійович. На капуснику Роман Віктюк побачив мене і сказав: «Цей хлопчик буде грати». Від армії Райкіни не змогли мене відбити. Після демобілізації запросив Віктюк на постановку «Служниць». І раптом «цей хлопчик» став зоряним по повній програмі! Паралельно я разом з балетмейстером Аллою Сигаловою створив незалежну трупу. Теж увесь світ об'їздили. Одержали Гран-прі в Австрії. У 2002 році я отримав звання заслуженого артиста РФ, став лауреатом премії Москви за участь у фільмі «Російський регтайм». У 2004-му пішов з Театру Віктюка.
— Але ж на Вас стільки років тримався весь репертуар Театру Віктюка! Чому від нього пішли?
— Деякі думають, що був скандал. Але нам з Романом Григоровичем ділити нічого. Просто настав момент, коли через велику кількість пропозицій у кіно я не зміг сполучати роботу в театрі та зйомки. Я віддав театру Віктюка близько двох десятків років, проте треба було вибирати щось одне.
— І що було в кіно?
— Початок XXI ст. ознаменувався підйомом російського кінематографа. І я органічно в нього вписався. Почав активно зніматися у фільмах і серіалах різної тематики, частіше кримінальної. По чотири-п'ять ролей щорічно! Серед моїх героїв: Сашко «Вітер» у кримінальній мелодрамі «Ніна. Розплата за кохання», Мишко Дроздецький у драмі «Демон полудня», бізнесмен Віктор Ратников у бойовику «Шахіст», Льоша Воронков у мелодрамі «Амапола», генерал МВС Кім Ходеєв у кримінальній драмі «Життя — поле для полювання», князь Гордов у серіалі «Сибірочка», Коля Дворянин у пригодницькому фільмі «Копальня». Цю роль, до речі, писали спеціально під мене. Брав участь і в довгограючих проектах: у серіалі «Злодійка-2. Щастя напрокат», у кримінальній мелодрамі «Атлантида».
Трохи незвичайним вийшов персонаж комедії «Наречений для Барбі». Моїм героєм став... ельф із простим російським іменем Коля. Картина вийшла з шармом, надзвичайно доброю, іронічною і зворушливою.
А в театрі Віктюка я ще догравав «Едіт Піаф» і спокійно, без ревнощів дивився, як молоді хлопці грали мої ролі: в «Служницях», Ірода в «Саломеї», Майстра і Понтія Пілата в «Майстрі і Маргариті». Мені цих пацанів навіть шкода було. Адже я Віктюка знаю давно і добре. У мене з ним усе було: і сварки, і примирення. Я з ним не дружив. Мене абсолютно не цікавить його життя. Він дуже часто кричить акторам: «Браво, сина!», «Геніально, доча!», «Супер!» А за секунду ти будеш у цілковитому лайні — він тебе зімне, розтопче. Він дуже рідко сміється, зовсім не розуміє анекдотів. А краща похвала, коли гмикає і тихенько каже: «Добре...»
У Віктюка я випалив душу свою. У мене були надто серйозні ролі, і щодня їх грати так, як умію, я вже не міг. Я просто вмер би. Якось знову повернувся в спектакль «Едіт Піаф» і знову «порвав» увесь зал — глядачі в сльозах виходили.
— Це правда, що Ви одного разу на сцені мало не до коми догралися...
— Так, це сталося у Владивостоку, де під час вистави в мене була клінічна смерть — зупинилося серце. У залі якраз сидів лама, і він мені сказав, що я граю вже в задзеркаллі, та якщо так гратиму і далі, то дограюся... Якісь мені порошки дав. Я їх два місяці вживав.
— У Вас немає втоми від професії?
— Є. У мене тільки «мильних» серіалів — 800 серій. Але це заробіток. Якщо ти забезпечений, то можна раз знятися для задоволення у фільмі й говорити скрізь про свою крутість. Я не багатий, тому працюю щодня, як віл. Я один годувальник у сім'ї. Але мені подобається процес, я трудоголік.
— А принципово відмовитися від ролі можете?
— Звичайно. Мені нещодавно запропонували роль енкаведешника, який убиває вагітну жінку. Але є речі, які не можна переступати! І потім, у мене все-таки уже є своє обличчя. Я приїжджаю на київський вокзал, і таксисти кажуть: «Колю, ти наш, бажаємо тобі удачі!» Мене не просто впізнають — мене люблять, тому зрадити цій любові не зможу ні за які гроші.
Я усвідомлюю, що знімаюся в «милі», але ставлюся до цього просто, як до роботи. Тут ще багато залежить від того, у чиї руки потрапиш, якого режисера. От з Андрієм Яковлевим, який знімає «Сватів», мені пощастило дуже.
— Як Ви, працюючи багато років у кількох проектах паралельно, потрапили в цей серіал?
— Спочатку нічого не зрозумів. Телефонують з України, кличуть зніматися в якихось «Сватах», пропонують гроші, набагато менші, ніж ті, які мені зазвичай платять... Потім подивився — грають Люся Артем'єва, Федір Добронравов, Анатолій Васильєв... А, добре, їду! І в який же рай, у який кайф я потрапив! І гумор тут пристойного ґатунку. Потім заради можливості грати в цьому серіалі відмовився від кількох московських пропозицій.
— А не було образливо, що запропонували роль другого плану?
— Скажіть, а Бронєвой у «Сімнадцяти миттєвостях весни», Євстигнєєв у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна», Смоктуновський в «Очах чорних», — це ролі другого плану? Це ролі-діаманти! Вони не піддаються класифікації.
— Авжеж, ваш Мітяй, треба зазначити, виявився таким яскравим, що про нього навіть окремий серіал зняли. У результаті вийшов справжній бенефіс Миколи Добриніна!
— Зізнаюся чесно, я спочатку без захвату сприйняв цю пропозицію. Дуже складні фізично зйомки, без вихідних, та ще й бігати довелося по шість-вісім кілометрів щодня!
— Чому тоді від каскадерів відмовилися?
— Та ж нічого такого не було, чого я сам не зміг би зробити. Це раніше і з п'ятого поверху сам плигав, й інші трюки робив — такий дурний був кураж. Тепер, з народженням доньки, став обережнішим.
— Що особливо екстремального було в «Байках Мітяя»?
— Ну, наприклад, дуже важко 12 годин зніматися в пожежному костюмі. Я весь покрився коростою, мав серйозне отруєння — там же по-справжньому все палили. Довелося також освоїти три види тракторів, мотоцикл і мопед.
— У «Сватах» знімається ваш земляк Федір Добронравов. Ви були знайомі в Таганрозі?
— Ні, але, як з'ясувалося, моя мама працювала в буфеті Будинку культури «Червоний казаняр» саме в той час, коли Федька займався там народними танцями! Пізніше він розповідав, що я, сам того не відаючи, став для нього живим стимулом до дії. Довідавшись, що хлопець із Таганрога вступив у ДІТМ, він зрозумів, що неможливе — можливе! А познайомилися ми на зйомках картини Сергія Урсуляка «Російський регтайм».
Федір — людина фан-тас-тич-ної доброти і чистоти! А ще він уміє вражаюче сміятися — і в житті, і в кіно. Причому, на екрані це дуже непросто, повірте. І коли йому дорікають: мовляв, він скрізь однаковий, я кажу: «Хто вміє, нехай розсмішить мене».
— Ви намагалися все-таки якось фільтрувати проекти, у яких знімаєтеся? Це ж шкідливо не тільки для здоров'я. Не боїтеся, що Вас асоціюватимуть лише з Мітяєм?
— Ну як фільтрувати, підкажіть? Ті ж «Свати» — це вже колесо, яке не може зупинитися. Як від них відмовитися, якщо мій персонаж є в попередніх серіях? От знову зйомки — і «Сватів», і продовження «Байок Мітяя». В інтернеті мене вже лають щосили: мовляв, підсів, не може ніяк заспокоїтися. Невже йому мало грошей? Небезпека перетворитися в Мітяя є. Навіть мій улюблений Юрій Нікулін був змушений колись сказати «ні» своєму великому другові Гайдаю, відмовившись знову зіграти Балбеса.
— Хоча тоді не було серіалів...
— У моєму випадку потрібно обов'язково мати одночасно якийсь інший проект — трагічний, драматичний. Торік у мене це вийшло — телефільм «Відрив», серйозний і глибокий. А тепер паралельно зі «Сватами-6» знімаюся в історичній мелодрамі «Будинок з ліліями» (післясталінський час) у корифея Володимира Краснопольського.
За роки спільної роботи над комедійною історією «Сватів» ми так здружилися, що перетворилися на одну велику родину. Разом працюємо, поруч живемо й разом відзначаємо різні свята. Для мене, наприклад, уже стало доброю традицією святкувати свій день народження на зйомках серіалу. Більше того, з певного моменту на двох знімальних майданчиках. Першою мене поздоровила знімальна група «Байки Мітяя». Уранці накрили великий стіл. По сільській вулиці їхали на машині і в мікрофон усіх жителів села, де ми знімаємо, зазивали на свято. Було дуже весело. Усі зносили столи, несли шампанське, дарували подарунки — серед них навіть була немислимих розмірів м'яка іграшка...
На «Сватах» святкувати день народження почали пізно ввечері — після робочої зміни. Актори подарували відеокамеру, щоб я міг зафіксувати для пам'яті веселі моменти нашого спільного життя. А знімальна група вручила колаж із фотографій зі знімального майданчика. Звичайно, без святкового застілля, торта та традиційного задування свічок не обійшлося.
— Ви ще й у передачі «Свати біля плити» встигли зіграти Мітяя...
— Це окремо від фільму, «окремішнє відгалуження», і, якщо чесно, мене трошки підставили тут... Спочатку сказали, що це буде одна передача — приміром, як «Смак», а потім дали грубезний том — 16 передач, від яких я мало не збожеволів, тому що дев'ять хвилин монологу — в кожній передачі... Партнеркам легше: їх там кілька, а Мітяй — один. Зате я дізнався, як напої готувати.
— А власні рецепти пропонували?
— Ні, звичайно, звідки ж у мене такий досвід: медовуха, хреновуха. А от їжу добре готую. Якби я не став актором, пішов би в кухарі. Люблю яєчню й смажену картоплю. А як я харчо готую! Мама рідна! З десятками приправ... Ресторани не люблю. Там здебільшого м'ясо подають огидне.
— Раніше в глядачів Ви асоціювалися з такими «робочими інструментами», як автомат Калашникова, пістолет із глушником, а також зі шкіряною курткою і шрамом через усе обличчя. А виявилося, що Ви просто ідеальний виконавець комедійних ролей. Отже, у Вас немає амплуа?
— Я не розумію цього слова. Я професіонал, і мені комфортно в будь-якій ролі, хоч яку я граю. Інакше б не погоджувався. Мене раніше коробило, коли казали, що Добринін — зразок брутальності в кіно. Не треба плутати брутальність і чоловіче начало. Мені цікавіше, коли мій персонаж рефлексує. Чи це Окайомов у серіалі «Сіть», чи кілер Валера з «Терористки Іванової» або Мітяй зі «Сватів». Чоловік на екрані має не тільки вміти битися, стріляти і випивати, а й зобов'язаний бути ніжним, зворушливим, закоханим.
Я — не актор «від голови». В образ входжу за секунду. Єдине що — шукаю пластику. На щастя, я колись багато танцював у стилі модерн у театрі знаменитої Алли Сигалової, одержував Гран-прі на міжнародних фестивалях — тепер мені це дуже допомагає.
— Ви — фаталіст, живете за принципом «зараз і тут»?
— Так, я живу за принципом «зараз і тут», але я не фаталіст. Нас останнім часом уже мінімум тричі лякали кінцем світу. До ще одного кінця світу, що пророкували майя, 21 грудня 2012 року, я ставлюся вкрай скептично. Кінця світу не буде, поки не побачу своїх онуків,— так я загадав. Тож даю установку: живемо спокійно. Хоч та ж фінансова криза — красномовне попередження про наші глобальні помилки. Нагадування про те, що потрібно вдивитися в себе й прислухатися до себе...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»