УКРАЇНА ОБОХ БОКІВ ДНІПРА МАЄ БУТИ НА ВІЧНІ ЧАСИ ВІЛЬНОЮ ВІД ЧУЖОГО ПАНУВАННЯ
Навіть вороги були вражені самопожертвами, на які пішов Пилип Орлик задля України, навіть вони не ставили під сумнів безкорисливість і чистоту його намірів.
«Завзяття, з яким мій батько до кінця своїх днів переносив найжорстокіші нещастя, найбільші розчарування і примхи долі, потрапляючи в них через свою вірність спільним інтересам, здобуло йому пошану не лише в державах, зацікавлених його планами й законними заходами, а й навіть у державах, проти яких він працював для підтримки інтересів своєї батьківщини та нації»,— писав син гетьмана Григорій.
25 ЖОВТНЯ — 340 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПИЛИПА ОРЛИКА (1672—1742), УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО, ВІЙСЬКОВОГО І ПОЛІТИЧНОГО ДІЯЧА, ГЕТЬМАНА УКРАЇНИ
Щодо дати народження П. Орлика є різні версії. Зішлюся на дані, які вказує український історик Олена Апанович (1919—2000), котра, попри заборони, і за радянських часів збирала і готувала матеріали про Запорозьку Січ і українських гетьманів.
Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошлянського повіту на Віленщині (Литва). Батько його — Степан Орлик, католик, брав участь у польсько-турецькій війні й загинув на 51-му році життя під Хотином у грудні 1673 р., коли його синові ледь минув рік.
Мати маленького Пилипа — Ірина — з православного роду Малаховських. Ази освіти він здобув, навчаючись в одній зі шкіл поблизу рідного селища, а потім, згідно з деякими джерелами,— у Віленській єзуїтській академії.
Переїхавши із родиною наприкінці 80-х років ХVІІ ст. в Україну, допитливий, жадібний до знань юнак заглибився у вивчення історії своєї другої батьківщини і був вражений волелюбством українського народу, який в жорстокій національно-визвольній боротьбі відстоював свою землю, національну гідність, віру і державність.
Особливе захоплення в нього викликало козацтво. На такому ґрунті виріс і змужнів Пилип Орлик як патріот України. Цей патріотизм гартувався і під час навчання в Києво-Могилянському колегіумі, який згодом отримав статус академії.
Знання німецької, італійської, польської, латинської, болгарської та інших (близько десяти!) іноземних мов, літературні й ораторські здібності, величезна працездатність, чесність, висока відповідальність, доброта і людяність виділяли його з-поміж інших. Тож і гетьман Іван Мазепа, який добирав співробітників для реалізації своїх програм, звернув увагу на нового працівника на гетьманській службі та сприяв його просуванню службовими сходинками.
Почавши з молодшого писаря у 1668 році, у 1702-му Пилип Орлик отримує призначення до уряду генерального писаря, який був найвпливовішим у раді правлячої генеральної старшини,— своєрідним кабінетом міністрів при гетьмані, а через чотири роки він — генеральний писар. Під час розмов про Україну Мазепа відчув, як болить цьому молодому чоловікові її доля і згодом поділився з ним найпотаємнішим своїм задумом — добитися звільнення України від деспотичного панування московського самодержавства, її незалежності за допомогою союзу зі Швецією.
Щиро повіривши, що гетьман сприйняв таку ідею не заради користі для себе, почестей або збагачення, а для загального добра своєї батьківщини, Пилип Орлик цілковито підтримав його і незабаром присягнув на хресті на вірність у досягненні цієї мети. Відтоді, зберігаючи конспірацію, виконував найважливіші дипломатичні доручення Мазепи, допомагав у його листуванні зі шведським королем, складав у жовтні 1708 р. інструкцію латинською мовою для переговорів зі шведським королем Карлом XII і його канцлером графом Піпером.
Коли дійшло до конкретних справ, Орлик виступив із Батурина в похід із козацькими військами на чолі з Мазепою, брав участь в об’єднанні їх зі шведами, яких очолював король Карл XII, і протягом усієї кампанії був у лавах свого війська.
Після поразки під Полтавою, коли частина прибічників гетьмана зрадила йому і вимолювала прощення у царя, Пилип Орлик залишився вірним присязі. Забравши дружину, дітей разом із І. Мазепою та Карлом ХІІ і вірними гетьманові військами відступав до Бендерської фортеці, яка належала Османській імперії. У липні 1709-го вони спинилися в Бендерах.
Не втративши надії на близьке визволення батьківщини, Орлик і його однодумці почали розробляти основні принципи побудови незалежної Української держави (Гетьманщини). Так було створено «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького», які частіше називають «Конституцією Пилипа Орлика», оскільки йому належала провідна роль в її складанні.
У ній проголошено, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування», визначено прогресивний напрям розвитку державних реформ, передбачено певну форму постійного парламентаризму, до конституційного рівня піднесено роль місцевого самоуправління, закладено підвалини принципу поділу влади на виконавчу й судову гілки, впроваджувалася виборність посад.
Чимало приписів ставили заслін зловживанню владою. Так, гетьман був позбавлений не лише права розпоряджатися державною скарбницею, а й вести власну кадрову політику, самостійну зовнішню політику, створювати адміністрацію, яка була б підпорядкована особисто йому, карати винних, чітко визначалися та обмежувалися його доходи.
Водночас йому ставили в обов’язок захищати «рядовий і простий народ» від незаконних податків і повинностей, утисків з боку старшин, усіляко допомагати козацьким удовам і сиротам.
«Конституція Пилипа Орлика» містила багато інших прогресивних ідей. У багатьох працях дослідники називають її першою у світі демократичною конституцією, яка з’явилася на 77 років раніше, ніж американська та на 81 рік раніше за польську.
«Пакти...» були проголошені й затверджені більш ніж через півроку після смерті Івана Мазепи (він помер 22 вересня 1709 року), а саме 5 квітня 1710-го в день виборів нового гетьмана на противагу Скоропадському, якого гетьманом України призначив Петро І. Вони відбулися на зборах козацтва біля Бендер. Тому документ ще називають «Бендерською конституцією».
Хоч і ходить по світу примовка: там, де два українці, там три гетьмани, про ті вибори цього не скажеш. Аби погодитися стати гетьманом в еміграції та ще й за обставин, що склалися, треба було мати мужність. Ні на утримання війська, ні на вирішення дипломатичних питань, ні на поїздки не було коштів (ті, що на ці цілі привіз Іван Мазепа, успадкував його близький родич Андрій Войнаровський). Союзників не було. А якої підтримки можна було чекати від Карла XII, якщо він сам був в еміграції?
Туреччина ще не збиралася воювати з Росією. Щоб вирішити хоча б проблему з матеріальним забезпеченням, козаки навіть думали про обрання гетьманом Войнаровського, хоча більшість найдостойнішим вважала Орлика.
Коли Войнаровський відмовився, проголосували за Пилипа Орлика, розуміючи, на які труднощі він наражається, прийнявши це рішення. Пізніше П. Орлик напише: «Я не просив собі гідности гетьмана, я прийняв її на розказ його величности (Карла XII) і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші».
Власні гроші він мав. Адже на батьківщині й посада його була високооплачуваною, і його дружина Ганна (донька полтавського полковника) отримала чималий посаг. Рушаючи в чужі краї, вони привезли коштовності, яких би, мабуть, вистачило і на їхній вік, і дітям залишилися.
Не порадившись з дружиною, Орлик не міг пожертвувати статками родини заради справи. Ганна не заперечувала, вона в усьому підтримувала чоловіка, допомагала йому: їх об’єднало не лише кохання, а й спільні погляди, любов до України, прагнення змінити на краще долю свого народу.
Пилип Орлик і його однодумці усвідомлювали, що побудувати життя в Україні за прописаними в «Пактах...» правилами можливо лише після звільнення її від московського панування. Оскільки їхнє військо було малочисленним, вони намагалися схилити до війни з Московською державою інші країни.
Із цією метою, перебуваючи в еміграції, П. Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710), кримським ханом (1711, 1712), вступав у переговори з Туреччиною. Він за допомогою турецького війська вирушав походами на Москву, щоб відвоювати самостійність України.
Проте сили були нерівні, походи закінчувалися поразками. Тоді Орлик задумав організувати для цього сили великих європейських держав. У 1712 році він пише «Маніфест до європейських урядів». У цьому документі наголошує, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі», що всьому світові має стати відомою правота намірів і справедливість мотивів боротьби українського народу і що ця свята боротьба заслуговує підтримки. Проте Англія, Австрія і Польща не бажали виступати проти Москви, Швеція поспішала налагодити стосунки з царем.
Навіть після цих та інших невдач Пилип Орлик залишався для царського уряду небезпечним ворогом. Було багато спроб заарештувати і знищити не тільки гетьмана і його соратників, а й дружину та дітей Орлика. Тому він був змушений у 1714 році з родиною і генеральною старшиною залишити Бендери і, скориставшись запрошенням Карла ХІІ, переїхати до Швеції.
Коли між Швецією та Росією було укладено мирний договір, Орлик переселився до Німеччини, потім якийсь час жив інкогніто у Сілезії й Польщі, а від 1722-го і майже до кінця життя перебував у володіннях Туреччини.
Переїзди не врятували Орликів від переслідувань царських агентів. Гетьманові часто доводилося переховувати дружину та дітей у монастирях чи у добрих людей і жити з ними нарізно. Дедалі ускладнювалося й матеріальне становище.
Іноді, як пишуть дослідники, посилаючись на записи Пилипа Орлика, його родині не було за що купити «хліба, дров, світла». Йому навіть доводилося заставляти клейнод, а колись заможній Ганні вимолювати у вельмож грошей для навчання дітей (у Орликів їх було семеро), лікування, одяг дівчаткам, які були на виданні. Мабуть, ті нестатки і випробовування підірвали здоров’я двох синочків, яких Орлики поховали.
Усе це П. Орлик важко переживав. У його паперах дослідники знайшли виписки із Псалтиря, які, вочевидь, передавали те, що він відчував сам: «Мої найкращі роки — в сльозах, мої сили надломлені. Вороги кинули мене в безодню бід, де я завжди оточений тьмою й видом смерті».
Одначе він завжди знаходив сили і волю, щоб вийти з «оточення тьми», бо йому завжди світила дороговказна зоря — любов до батьківщини. Він продовжував себе вважати законним гетьманом України, і проводив політику пошуку союзників для звільнення її з-під влади Російської імперії.
Окрім того, незважаючи на величезний обсяг знань у різних сферах, продовжував поповнювати їх, не полишав літературної творчості й залишив по собі велику поетичну, публіцистичну, мемуарну, епістолярну та історіографічну спадщину.
А знаєте, який з-поміж найвагоміших доказів того, що Пилип Орлик не втрачав віри, що боротьба за незалежність України завершиться перемогою, називала за рік до смерті під час інтерв’ю на цю тему письменниця Олена Апанович? Те що він, люблячий батько, залучив до цієї боротьби свого сина Григорія.
«Це була не тільки складна, а й небезпечна робота. То хіба він ризикував би задля марної справи життям сина?» — запитує Олена Михайлівна. Впродовж 30 років Григорій ішов пліч-о-пліч із батьком, виконував складні доручення і продовжував його справу після того, як 24 травня 1742-го в Яссах Пилип Орлик помер.
Григорій Орлик не полишав думки про незалежність України, коли переїхав до Франції, де згодом досяг висот на військовій службі. Став генерал-поручиком, польовим маршалом Франції, членом королівської ради, отримав титул французького графа. Під час Семирічної війни 1756–1763 рр. був тяжко поранений. Не одужавши, повернувся на поле битви і незабаром, 14 листопада 1759 року, помер.
...Мрія Пилипа Орлика про незалежну Україну здійснилася. Сподіватимемося, що збудуться його мрії про щасливу долю українського народу.
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»