ІВАН ДРАЧ: У НАС КЕРУЮТЬ УСІМ МІЛЬЯРДЕРИ
Іван Драч — і цим все сказано. Поет, який умістив у собі кіносценариста, драматурга і перекладача. Герой України і лауреат Шевченківської премії, він ніколи не почивав на лаврах. Всюдисущий і доброзичливий, Іван Драч є антиподом байдужості, його рука завжди на пульсі часу.
— Іване Федоровичу, літа і досвід змушують фільтрувати поточні справи. На які пріоритети Ви нині вийшли? Що категорично відсіюєте? На чому зосереджені?
— Нічого не відсіюю. Я просто живу так, як живеться. Ось, наприклад, вів вечір свого друга Леоніда Череватенка у Києво-Могилянській академії. Отже, треба було прочитати його книжку «Закляте залізо». Могутня глибинна книжка. Я його знаю і як археолога, і як кінематографіста. За фільм про Ольжича він разом з режисером отримав Шевченківську премію.
Готую книжку до сторіччя Андрія Малишка. Навесні цього року я був у видавництві «Коло» (м. Дрогобич) і переконав, що треба видати книжку. Мій приятель Євген Пшеничний підібрав вірші, а я пишу передмову про Андрія Малишка, якого знав і любив. А ще перед цим закінчив передмову до книжки Віталія Абліцова про письменника Олеся Гончара і славіста-мовознавця, історика української літератури, літературного і театрального критика, активного учасника наукового та культурного життя української еміграції Юрія Шевельова-Шереха. У видавництві «Фоліо» вийшла моя книга «Сивим конем». Зараз там готую другу збірку своїх поезій. Десятитомник має виходити у цьому ж видавництві. Слава Богу, що робота є, і люди від мене її чекають.
— Нині надто складно пробиватися молодим письменникам (поетам узагалі нікуди пробиватись), режисерам, акторам, художникам, будь-якій творчій людині. А Ви, корифей, увінчаний всілякими відзнаками і нагородами, перед якими стінами іноді опиняєтеся, коли авторитет, пошана суспільства не спрацьовують?
— Загинув три роки тому мій син. І хоч як я намагаюся розібратися (хто? за що? коли? як? де?), досі не можу цього зробити. А мені обіцяли і Ющенко, і Тимошенко, і теперішній Президент. Толку ніякого, стоїть ця страшна стіна, яка складається з прокуратури, міліції, медицини тощо, тобто на перепоні — жорстока система влади. Цю державу інакше, як бандитською, назвати не можу, бо так воно є. Але це наша держава. Мусимо все робити, щоб вона стала людською і порядною.
— Лунали закиди, що є безкомпромісний шлях Василя Стуса і є компромісний шлях Івана Драча. Дехто досі не може пробачити вашого покаянного листа в 1966 році. Як Ви це прокоментуєте?
— Я завжди намагався, коли виникала та чи інша ситуація, прихилятися до можливості щось робити. Якби я був безкомпромісний, то був би там, де Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська або інші мої близькі знайомі і друзі. А хто б зробив фільми «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Пропала грамота»?
Їх постійно показують, до них тягнуться. Я вже не кажу про свої вірші, поеми, п'єси, статті. Це безперервна робота. Я завжди намагався відшукати те, що мене найбільше приваблювало. Ніколи не збирався бути героєм чи дисидентом. Це лежить трошки збоку, поза межами мого існування. Та коли виникла нова ситуація, ніхто не зробив Музей шістдесятників. Я очолив наглядову раду і через свого доброго приятеля Леоніда Новохатька, який працює заступником голови Київської держадміністрації Олександра Попова, ми дали життя цьому музею. Ніхто його протягом вісімнадцяти років не підняв. Усі товкли лобами, кричали один одному, роздирали груди, а пуття не було. Це та конкретика, яку треба втілювати. Результативна робота для мене — це все.
— Хто нині поруч з Вами? Кому можете вилити душу?
— Своєму собаці Рексові (сміється).
— А з-поміж людей?
— Про Рекса я пожартував почасти. Я люблю собак, і тепер у мене черговий Рекс. Його мені подарували цуценятком три роки тому, коли я виступав в Академії прикордонних військ у Хмельницькому. Тож маємо з ним і радість, і клопіт. Це німецька вівчарка, і його треба пильно доглядати, бо він часто хворіє.
А так, звичайно, це, насамперед, дружина. Уже п'ятдесятий рік ми живемо разом. Раніше, коли вона була фізично здоровіша, то займалася упорядкуванням моїх книжок, передруковувала багато. Минулого року у неї стався інсульт, тож зараз цим займатися не може. Але я радий, що вона є, що читає мої нові вірші. І тим мені допомагає.
— Чи є в суспільстві цікавість до поезії?
— Цікавість до поезії і взагалі до культури, на жаль, дедалі нижча. Проілюструю на прикладі вже згаданого вечора Леоніда Череватенка. Разом із моїм другом Петром Перебийносом ми багато говорили про сучасну поезію, шукали в ній місце Леоніда Череватенка. І обурювалися, що на цей вечір прийшло десь до сорока людей. Це у Києво-Могилянській академії! Я думав, що там буде тлум, народу — море! Молодь прийде, лунатимуть вигуки обурення і схвалення. Усе, як годиться для студентської аудиторії. Не справдилося. Я запитав, чи є в академії якась філологія, учителі, чи є кафедра української чи німецької мови, бо Леонід Череватенко багато перекладає з німецької — від Ґете до Бертольда Брехта. Я дуже сподівався на активність. А прийшли лише письменники зі спілки та друзі Леоніда.
— Я був у Польщі на прем'єрі вистави в театрі. І раптом хтось випадково побачив кінорежисера Єжи Гофмана, який тихенько десь зачаївся. У перерві весь зал встав і зааплодував йому. Отже, Польща має пієтет перед своїми світочами. А наша молодь чомусь інертна і не завжди шаноблива.
— Такою її виховують, і в тій же самій Києво-Могилянці. Що, там випестують українських патріотів? Що, там приходять на зустрічі викладачі, коли приїздить знаний історик, художник чи письменник? Що, вони ведуть студентів і кажуть: «Дивіться, маємо щастя спілкуватися з цікавою особистістю»? Вони ж цього не роблять! Там так звана воля: хочеш — іди, а не хочеш — не йди. Простіше десь за пивом базікати, а не «вмикати» свою голівоньку, щоб трошки звивини покрутилися. От у чому біда! І справа не тільки в тому, що винна наша влада, бо байдуже урядовцям, Президентові, чиновникам. Винні ми самі величезною мірою.
Ось був я в Оперному театрі на вечорі пам'яті співака Солов'яненка — вісімдесят років виповнилося Анатолію Борисовичу. Він був моїм сусідом на Суворова. Виступили міністр культури, посол Італії. Це зрозуміло, нормально. Але потім... десь двадцять номерів концерту в першій частині і двадцять номерів у другій були переважно з італійських опер. То Солов'яненко був італійським співаком чи українським?
Навіть у лихі сталінські часи Іван Козловський ніколи не цурався свого українського походження. Трагічної долі Борис Гмиря також був великим українським патріотом. А тут уже дехто захотів, щоб Солов'яненка, який золотим пам'ятником стоїть у Донецьку, подати так, щоб усі люди думали, що він якийсь неук. Хіба можна у сорока аріях з італійських опер дати досконалі голоси, навіть коли стараються наші найкращі співаки? Сміхота вийшла. Не було виконання такого рівня, щоб дійство сприймалося, як високе мистецтво. Це дуже дивувало. Режисував концерт син Солов'яненка — Анатолій, диригував Микола Дядюра.
— Гадаю, сталося те, про що Ви сказали. Італійці, певно, проспонсорували цей захід, і тому він був такий неукраїнський.
— Організатори впхнули, здається, дві арії Чайковського. Але ж можна було дві арії з українських опер виконати, чи щось з «Наталки Полтавки», або народні пісні, щоб показати, до якого ж народу цей чоловік, якого ви вшановуєте, причетний. Прикро. Думаю, і сам Анатолій Солов'яненко на це все скривився б. Він, мабуть, трошки крутився на тому світі.
— Як би Ви охарактеризували наше сьогодення?
— У нас кроку не можна ступити без вигуку «Скільки це коштує?» Усе означено нещасною копійкою чи доларом. У композитора Мирослава Скорика є балет «Мойсей» за Іваном Франком. Там є вражаюча сцена, де всі падають ниць перед золотим тельцем. Золотий телець визначає наше буття — від верховного керманича до двірнички. Про низи не будемо зайве бештати, бо йдеться про важке заробляння копійки для дитини, для власного життя.
В Україні і без того рекордна кількість мільярдерів щороку вражаюче збільшується. Що ми можемо говорити про демократію в нашій країні, коли вісімдесят відсотків населення поза нормальними умовами життя. У нас багатюща верхівка, всі решта — злидота нещасна. Біда нашої країни в тому, що нема середнього класу, на який могла б опиратися демократія. Там, де немає середнього класу, демократії не може бути в принципі. Такою є наша держава сучасна.
— Ви кажете, що нашу можновладну верхівку прихопили в залізні обійми олігархи. Але є думка, що все в Україні робиться за сценарієм, написаним у Московському Кремлі.
— Я думаю, що певною мірою це так. Певною мірою. Проте українські мільярдери розуміють, що вони не будуть на перших ролях у Москві. Вони втраплять в іншу систему, і той самий Путін їх скрутить. Як він це зробив зі своїми олігархами. То вони мусять добре думати, чи бігти до білокам'яної, чи дбати про те, щоб тут була своя окрема держава.
— Чому можновладці не прислухаються до голосів наших світочів, інтелігенції, творчих людей? Ви ж є членом президентської гуманітарної ради, маєте можливість в лице сказати, порадити, проконсультувати...
— Багато радили. Літали до Криму, щоб поговорити стосовно мовного закону. Роз'яснювали, думали, що наш гарант прислухається до нас. Не прислухався. Мабуть, як почесний голова Партії регіонів підкорився партійній дисципліні і забув, що він передовсім Президент України, що мусить думати про те, аби не було складних мовних ситуацій. Нам бракує проблем? У нас релігійне «розмаїття», то ще треба, щоб мовний різнобій був скрізь. Це не додає порядку і стабільності нашій державі.
Не я єдиний умовляв. Аргументували голова товариства «Просвіта» Павло Мовчан, гендиректор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус, екс-президент Леонід Кравчук, ректор Київського національного університету Леонід Губерський, ректор Львівської національної музичної академії Ігор Пилатюк, директор Інституту українознавства Петро Кононенко, директор Інституту літератури Микола Жулинський, директор Інституту української мови Павло Гриценко та письменниця Марія Влад. Але Янукович не почув. Проте говорити треба, бо зовсім мовчати — це фактично вмерти у труні рабства.
— Знову вирулимо на гальмах? Чи казан суспільного гніву все ж таки вибухне?
— Ніхто не скаже, чи вибухне казан. Думаю, що все ж таки знайдуться люди, котрі якщо не інтелектуально, то інтуїтивно або в якийсь інший, містичний спосіб, піднімуть кришку над цим казаном, аби бодай якусь частину пари випустити. Вона згущається. Та зараз просто дивляться, в якій мірі можна контролювати ситуацію? Що дадуть вибори? Згодом владна верхівка буде організовувати своє і наше з вами майбутнє.
Багато ще залежить не тільки від наших виборів, а й від того, чи зміниться на початку листопада влада у США. Обама практично віддав Україну Росії, та й усю Східну Європу. Якщо Обама залишиться, це триватиме і далі. Якщо до влади у США прийде інша людина, це означає, що змінюватиметься ставлення до Росії й України. Отже, вибори у нас і в США багато чого визначатимуть у нашому з вами житті.
— Наші читачі, певно, поцікавляться: «А що ж читає Іван Драч?»
— Молодому читачеві зовсім інша література потрібна, аніж Івану Драчеві. Наприклад, у того, хто хоче бути бізнесменом, література мусить бути своєрідна. Я просто себе згадую. Я особливо активним читачем був десь у 6—8 класі — безліч літератури прочитував. Коли збирався бути фінансистом, прочитав грандіозну «Трилогію бажання» Теодора Драйзера про Френка Каупервуда — «Фінансист», «Титан», «Стоїк». Я тоді марив цим. Батько у мене був завідувачем складу бурякового насіння і часто клацав на лічильній машинці. Я думав, чого він клацає, клацає, а толку мало зовсім. Заробляє копійки, мати мусить у колгоспі красти кілька кілограмів зерна. Я потім ішов до дядька молоти те зерно на жорнах. І так пекли хліб удома.
Був період, коли я дуже хотів стати капітаном далекого плавання, бо батько в молодості був матросом, інструктором мінної школи Чорноморського флоту, тож у мене з'явився нахил до моря. Читав морську літературу, Констянтина Станюковича («Цусіма», «Порт-Артур»), Олександра Гріна («Ассоль», «Золотий ланцюг» тощо), Джека Лондона («Морський вовк» та інше) — це все мої улюблені твори.
А то був якийсь час моїм улюбленим письменником Вадим Собко. Я зосередився на його тетралогії «Шлях зорі» — про солдата, який став генералом.
Школярем я, мабуть, найбільше у своєму житті читав. Часто безсонними ночами при «харитинці» — гасовій лампі. Мати весь час казала: «Скільки можна палити керосин! Лягай уже спати!» А я читав, як навіжений. Дочитався до того, що став сам писати.
— Вас часто можна побачити у філармонії, Оперному театрі, на книжкових презентаціях, виставках...
— Зазвичай я йду когось підтримати, висловити повагу. Ось був на виставці, яку влаштував мій друг Анатолій Мельник у Музеї українського національного мистецтва. Його вигнали з посади директора цього музею, а він відкрив там виставку. Я його підтримував і підтримуватиму. Ходив захищати його до міністра культури разом із моїми друзями-художниками — Чебикіним, Чепеликом, Сидоренком, Федоруком.
Мені цікавий цей світ. Я люблю малярство. Нещодавно був у Москві, водив свого внука у Третьяковську галерею. Я надзвичайно люблю Врубеля. Знову спеціально пішов, щоб подивитися «Поверженого демона». Це велична картина! І знову був вражений.
Я живу на вулиці Горького, де вона переходить у Терещенківську. Там грандіозні музеї — східного і західного мистецтв та російського мистецтва (здається, він третій за запасами картин в Україні). При будь-якій нагоді веду туди онука і сам ще раз тішуся, що це бачу.
— Отже, Вам не шкода часу на відвідування мистецьких подій, на друзів, які презентують свої здобутки, і не шкода часу на захист людей.
— Безперечно. Пригадаймо Льва Толстого: «Доброта голуба — не чеснота. Голуб не доброчесніший від вовка. Чеснота починається тільки тоді, коли починається зусилля».
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»